Останній заколот

— Поживемо — побачимо… Тепер до справи. Зволікати не можна, два дні в Парижі вам, сподіваюсь, вистачить; відпочивайте, подихайте свіжим паризьким повітрям, грошей у вас, здається, не так уже н багато, а наша організація, на жаль, не зможе фінансувати всі ваші забаганки.

— Тут стільки спокус… — Удав, що трохи підпив Вовк. Злодійкувато зблиснув очима й прошепотів: — Шикарні жінки, Миколо Платоновичу, я давно не бачив таких.

— На шикарних жінок у вас, прапорщику, не вистачить грошей.

— Я так і гадав.

— Ми заплатимо за готель і харчування в цьому бістро протягом трьох днів. Також за квиток до Варшави.

Вовк спохмурнів:

— У Парижі такі магазини…

— Забудьте.

— Але ж Мухін відверто сказав, що дехто тут, у Парижі, заплатив би великі гроші за пакет, доставлений мною.

— Ну й що? Є багато витрат на утримання організації та видання журналу. Наступного тижня ми переправимо партію журналів через кордон. Інформуйте про це Мухіна.

— Богдан Юліанович буде щасливий, хоч це й додасть йому чимало клопотів.

— Витримає, — посміхнувся Вакар. — У Мухіна стара закваска, дай бог кожному. Ще б пак, підполковник генштабу царської армії.

— Підполковник? — не повірив Вовк.

— Богдана Юліановича полишив нам Савинков.

— Не може бути!

— Не вірите в широту есерівської душі? І правильно робите. Савинков благодійністю не займається, просто він орієнтується на Москву, й Мухін, фактично, лишився біля розбитого корита. Тоді Борис Вікторович і передав цей канал зв’язку нам і Тютюннику, він передав би й чорту лисому, щоб тільки нашкодити більшовикам.

— Мухін справив на мене велике враження. Відчуваються розум і сила.

— Досвід і хитрість. У царському генштабі він займався контррозвідкою.

— Гадаю, його повідомлення й зараз цікавлять французький штаб. Звичайно, не його особисто: сидячи біля Голосіївського лісу, військову інформацію не здобудеш. — Вовк зробив паузу, чекаючи, як зреагує на цю не дуже хитру пастку Вакар, але той сп’янів і не звернув на неї уваги.

— Мухін очолює лише паш канал зв’язку. Тут він поза конкуренцією. А наш головний агент… Проте, він відомий тільки Богдану Юліановичу та ще кільком членам організації. Суворо законспірована особа.

“Наче я цього не знаю, — подумав Вовк. — Шпигун такого класу завжди суворо засекречений, і мені у рожевих снах не снилося, що ви назвете його прізвище. Але щось дотичне, натяк, більшого не треба…”

Запитав:

— Чи будуть інструкції Богданові Юліановичу?

— Передасте: “Новь” надійде звичним каналом. Нехай повідомить членам організації, а ті вже вживуть заходів щодо поширення журналу.

— Організації? — поцікавився Петро. — Чесно кажучи, Мухін не казав мені про існування цілої організації.

— Не така вже й велика таємниця, щоб критися. Фактично ви вже член організації. Київський обласний Центр дії. З головним центром тут, у Парижі. Очолюють організацію визначні діячі партії кадетів Карташов і Демидов, соціаліст Чайковський… До керівництва, зважаючи на мої скромні заслуги, обрано й мене.

Вовк удав, що ця новина вразила його. Перегнувся через стіл і подав Вакарові руку. Довго тиснув її, кажучи:

— Мені приємно… Навіть дуже приємно, що сам член керівництва… Так, сам член керівництва, і я вражений… Не міг уявити, що центр організації в самому Парижі… Задоволений і потішений понад усяку міру…

— Ну що ви! — збентежився Вакар. — Це ми маємо дякувати вам. за мужність, проявлену під час нелегального переходу кордону. За активне сприяння Центру дії.

— Віднині я член організації і вважатиму це за честь… Прислужуся, чим можу.

— Однак тільки щойно сказали, що збираєтесь назад до поліської глухомані.

— За недосвідченістю, — відрізав Вовк. Він зрозумів, що Микола Платонович перебуває на тій приємній стадії сп’яніння, коли мозок працює більш-менш чітко, проте сам видаєшся собі особою значнішою, ніж є насправді, і все навколо уявляєш в рожевих тонах. — Ви переконали мене в перспективності Центру дії у Києві, і я докладу всіх зусиль до зміцнення організації.

— Діяльність її суворо засекречена й небезпечна.

— Хіба не розумію? Тут, тільки тут, у Парижі, відчув полегкість. Це ж треба: по рідній землі ходимо озираючись. Чекісти, ДПУ по-нинішньому, червоні комісари, просто активісти з заводів та фабрик… Нема життя, пане Вакаре, слово честі, вперше за баї ато місяців відчуваю себе розкутим… — Вовк допив вино, розмірковуючи. Здається, у нього встановлюються непогані взаємини з цим жевжиком. Треба зміцнити їх. Гроші в нього є, й нічого не шкода, якщо вдасться хоч трохи розкрутити цей Центр дії. Напевне, саме через якось члена Центру дії ідо з Києва військова інформація… Рішення визріло, й Вовк запропонував, удаючи, що вагається: — Не знаю, як і сказати, шановний Миколо Платоновичу, дуже хотілося б мені, та не наважусь…

— А ви наважтесь.

— Якось незручно, та, зрештою… Тільки вибачте, якщо моя пропозиція несприйнятна, прошу не гніватись.

Вовк побачив, як насторожився Вакар. Виявляється, не такий уже й п’яний. І все ж посміхнувся Петрові її підохотив:

— Не соромтеся, друже, я з задоволенням вислухаю вас.

— Справа в тому… — Петро поплескав себе по кишені. — Але вибачте, прошу не гніватись… Раніше я вам не сказав, посоромився, проте отаман Грунтенко, відправляючи мене за кордон, видав деяку суму на особисті витрати. Вибачаюсь, у золоті… Отаман Грунтенко, знаєте, людина дуже досвідчена, жив у Польщі, тобто йому відомо, що з грошима тут не пропадеш. Спочатку я хотів дещо придбати в Парижі, скажімо, такий піджак, як у вас, дуже й дуже симпатичний, та для чого він мені в Києві? У такому піджаку мене за версту пізнаватимуть, а ви самі кажете — сувора конспірація. От я й подумав… Буду щасливий, коли не відмовитесь повечеряти зі мною в ресторані. Із шампанським…

Вакар подивився на Вовка пильно, й Петро вирішив, що Микола Платонович розгадав його. Проте риси обличчя Бакара пом’якшали, раптом зачудовано покрутив головою і визнав:

— От не уявляв… Що ж, пропозиція прийнятна, навіть спокуслива. Але скільки маєте грошей?

— Три золотих десятки! — Петро вважав, що ошелешить Бакара, проте той лише задоволено клацнув пальцями.

— На “Максима” не розраховуйте, — сказав. — Та на вустриці й шампанське стачить. Тут неподалік є досить пристойний ресторан, поїдемо на Єлісейські Поля. — Він критично обдивився Петра й зауважив: — Костюм пристойний, а сорочку свіжу маєте?

— Звичайно.

— Краватку?

Вовк похитав головою.

— Відвик.

— Розумію вас, навіть дуже розумію. Доведеться придбати, тут поруч є магазин. Зрештою, в Парижі все можна купити — це вам, шановний, не Київ.

За два кроки в невеличкій крамничці вони справді придбали недорогу смугасту краватку й піднялися на Петрову мансарду. Піднімались не пішки, а ліфтом: Вовк і не пам’ятав, коли користувався ліфтом, у Києві — переважно у центрі та Липках — в деяких будинках також були ліфти, але всі як один не працювали. Спочатку не вистачало електрики, за цей час попсувалися мотори, якісь частини порозкрадали — ось ліфти й застигли, здається, навічно, дивуючи непризвичаєних людей обтягнутими сіткою шахтами. А тут сам портьє викликав їм кабіну й шанобливо розчинив двері.