Останній заколот

— Але ж факел справді палає червоним полум’ям.

— Скоріше, жовтим.

— Жовтий факел — не звучить, — зауважила Берта Абрамівна. — Тепер — все червоне, кажуть, у Києві створено артіль “Червоний трунар”.

— Не дивуюся, — покривилася Серафима Володимирівна. — У так званих трудящих завжди пробуджується тяжіння до красивого. Але красиве вони розуміють по-своєму, смаки невиховані і невипещені, ось і з’являються різні революційні художники та поети. Чули про якогось Маяковського? Одна назва чого варта — “Облако в штанах”! Скандал, я давно не чула такого… Жахливо!

— Колись був Пушкін, однак він тепер став дворянським поетом, — ствердила Берта Абрамівна. — Мій Файнштейн не був дворянином, але любив читати Пушкіна. Ще більше він любив рахувати гроші, бо в Азовському банку, де він був членом правління…

“Зараз або ніколи”, — подумав Олег Данилович, бо спогади Берти Абрамівни про улюбленого чоловіка, який, за її ж підрахунками, мав не менше десяти коханок, могли бути безкінечними.

— Не думаю, що Олекса Яковлєв наслідував Маяковського, — перервав Берту Абрамівну досить неввічливо.

— Не кажіть, — не образилась та. — Він читав нам уривки зі своєї драми “Гедзь”, і там було щось таке, — поворушила пучками, — незрозуміле й модерне, зовсім не схоже на роман Войнич.

— А тепер, виявляється, сам написав драму, — підхопила Серафима Володимирівна. — Послухати б… Я завжди вірила в Олексину геніальність… — Вона кинула зневажливий погляд на зятя, та Олег Данилович не образився і сказав:

— Чесно кажучи, мене іноді тягне до богеми. Щось таке пробуджується в душі…

— У вас? — щиро здивувалась теща. — У вашій пролетарській душі?

— Але ж Олег Данилович не завжди був пролетарем, — втрутилася Берта Абрамівна. — Дворянський шарм так швидко не вивітрюється.

— Коли я ще був штабс-капітаном, — сказав Олег Данилович, — ми їздили до циган. Боже мій, який хор! Збожеволіти!

— У Олекси була богемна натура, — заявила Серафима Володимирівна. — Я не зовсім схвалювала це, проте людина дорослішає, погані звички зникають, а талант лишається. Людина завойовує авторитет, і тоді талант неймовірно зростає, про нього починають писати й горланити на всіх перехрестях, навіть коли він вичерпався.

“А їй не можна відмовити в спостережливості”, — вирішив Олег Данилович і сказав:

— Часто відсутність таланту людина намагається компенсувати, обертаючись у колі талановитих людей. Заздрю я вашому Яковлєву, певно, мав чудове оточення…

Тепер він підійшов до головного: треба було витягнути з тещі та Борти Абрамівпи якомога більше про Олексиних товаришів.

— Яковлєв підносився над своїм оточенням! — виголосила Серафима Володимирівна без жодного сумніву. — Як соліст на фоні хору в опері.

— А Наталя казала, що він познайомив її з дуже розумними й цікавими людьми.

— Розумних — багато, цікавих — мало, — втрутилася Берта Абрамівна.

“У цьому є сенс”, — погодився Олег Данилович і сказав:

— Однак останнім часом Яковлєв відійшов від богеми, читав лекції військовим, здається, курсантам інженерної школи. Таким же бідарям. Набудь, і оточення в нього змінилося.

— Олекса не мав близьких друзів, — впевнено сказала Серафима Володимирівна. — Він був весь у собі, вибачте, може, це вам неприємно, і в Наталі. Товаришував хіба що з Жорою, так, Берто?

— З Жорою Швайковським?

— Милий юнак, по-моєму, це Жора і влаштував Олексу до військової школи.

“Стоп, — дав собі команду Олег Данилович, — перша варта уваги інформація”. Запитав:

— Швайковський? Георгій Швайковський? Уперше чую.

— Він вчився з Олексою в університеті. У них взагалі ще з університетських часів утворилася група: Олекса з Жорою, ще Петро Тартаковський та Льоня Венгеров.

“Ще раз стоп”, — сказав собі Олег Данилович. Згадав: Горожанин повідомив, що Яковлєв створив у Києві якусь молодіжну групу, котра виступає проти Радянської влади. Певно, залучив до неї своїх друзів. Отже, ще два прізвища: Венгеров і Тартаковський… А Жора Швайковський допоміг Яковлєву влаштуватися до військової школи, отже, має зв’язки в цьому середовищі…

Берта Абрамівна попросила ще чашку чаю, і Олег Данилович налив, не пошкодувавши заварки.

— В акторських колах Олексу дуже поважали, — сказала Серафима Володимирівна, — але й недолюблювали.

— Скажіть уже простіше, — пояснила Берта Абрамівна, — заздрили. Розумові й таланту.

— Хіба можна заздрити таланту? — з пафосом виголосила Серафима Володимирівна. — Перед ним треба схилятися! А це не кожен може, тому, крім Жори не було у Яковлєва справжніх шанувальників.

— Не було, — ствердила Берта Абрамівна. — Але що ми про Олексу та й про Олексу? Скажу вам, може, не чули, у Пасажі біля кінотеатру Шанцера відкривається ресторан з кабаретом.

— З кабаретом? — не повірила Серафима Володимирівна. — Й танцюватимуть канкан?

— Дівчата в чорних панчішках, — запевнила Берта Абрамівна. — Мій Файнштейн полюбляв кабарети, іноді й мене водив з собою, та більше сам — і я здогадувалась, чому… Коли існують дівчата з такими ніжками, кому потрібні дружини?

— Не кажіть!.. — вигукнула Серафима Володимирівна. — Ніколи не повірю…

Розмова в цих входила в своє звичне річище, і Олег Данилович потихеньку ретирувався до своєї кімнати. Приліг на ліжко — чекав Наталю і уявляв, як почує в темному коридорі її квапливі кроки, як Наталя стане в дверях, а він підхопиться з ліжка й поцілує її в щічку, та звичне почуття радості й спокою не огортало його. Згадував, як розпитував двох підстаркуватих та балакучих ланок, як розставляв їм вульгарні пастки, і відчував, що не зможе — принаймні сьогодні ввечері — чесно дивитися в Наталині очі. Точно знав: вчинив правильно, й буде цілком справедливо, якщо допоможе викрити шпигуна й ворога, та все я? відчуття того, що торкнувся чогось не дуже чистого, не полишало його. Чомусь згадав, як колись у дитинстві потрапив до закинутого й гнилого сарая і побачив там величезного чорного павука з хрестом на спині. Він торкнувся павука пальцем, той побіг по павутинні, і тоді він розчавив його в кулаці. Одразу зробилося лячно й бридко, так, як зараз, тільки тоді він заплакав і вже через хвилину забув про страшного й підступного павука, а тепер не так уже й просто виправдатися перед самим собою.

Хоча, вирішив, чого має виправдовуватися?

Нараз згадав Олексія Яковлєва, як стояв той перед ним у Марийському парку: самовпевнений, сповнений власної гідності, переконаний у своїй правоті, рожевощокий і вгодований, як кажуть Серафима Володимирівна з Бертою Абрамівною, — талант, а насправді шпигун і зрадник, звичайнісінький волохатий павук, тільки у фешенебельній оболонці.

А отруйних павуків все ж треба нищити, подумав Олег Данилович і задрімав уже без особливих докорів сумління.