Останній заколот

— А ти звернись до товариша Горожанина, аби для працівників ДПУ іноземні курси відкрили.

— Ти запишешся?

Осьмушко подумав трохи й згодився:

— Я що, гірший за всіх? — недовірливо скосив око на Мальцева й раптом мовив: — Я тобі, товаришу Мальцев, одному признаюся. Ти мені про французьку признався, і я тобі… Вірші я пишу…

— Ти?.. Вірші?.. — Різко повернувся до нього Мальцев. — Як Дем’ян Бєдний?

— Ну, може, гірші, Дем’яна Бєдного вся країна знає, а я для себе.

— Прочитай.

— А не сміятимешся?

— Слово чекіста!

Осьмушко пожував для чогось губами й прочитав притишено, але з пафосом:

Цвіт облітав під копита, колеса і кулі.

Коні іржали, вмирав комісар у сідлі.

Кричало вороння, німіли вкраїнські зозулі.

Упав комісар — і здригнулося серце землі.

— І це ти сам вигадав? — не повірив Мальцев.

— Погано?

— Краще за Пушкіна! — виніс категоричний присуд Мальцев.

— Не може бути краще за Пушкіна. Його в усіх підручниках друкують.

— І тебе друкуватимуть. У наших пролетарських підручниках.

— У пролетарських підручниках Шевченка треба.

— І Шевченка, і тебе…

— Шевченко в людські душі вмів зазирати.

— От би й мені зазирати!. — замріяно мовив Мальцев.

— Для чого?

— Як для чого? Ідуть вулицею люди, а їм у душі зирк — і все як на долоні: чистий — іди собі, контрики — наліво… А потім ушкварив би по тій контрі з “максима”, і нема у нас контри, зовсім чисто…

— Отак би міг — з “максима”?..

— З нагана довго, — поморщився Мальцев. — З кулемета ж чергою, а вони падають і лежать…

— Ну, знаєш, тут серце треба мати…

— Кам’яне, хочеш сказати? Не кам’яне в мене серце, Осьмушко, а закам’яніле.

— Чи не однаково?

— Не однаково. Треба, щоб серце класовою ненавистю палало!

Раптом Мальцев помітив, як Тимоша витягує шию, сам визирнув з-за куща й побачив на бічній алеї чоловіка. Той ішов повільно, заклавши руки за спину, у військовій формі — “разговори” горіли червоним вогнем у нього на грудях.

— Свій… — ледь чутно видихнув Мальцев. — Наш червоний командир…

— Тихо, — сердито прошепотів Осьмушко, — військові таємниці лише своїм і відомі.

Мальцев схвально поплескав Тимошу по плечу. А черво пий командир підійшов ближче і зупинився на алеї. Заклав великий палець лівої руки за широкий командирський нас, у правиці тримав букетик квітів — стояв, роззирався, і вигляд у нього був розгублений, наче заблукав на кладовищі й не знає, де могила, на яку має покласти квіти…

Як завжди, Сергій Павлович Єдиневський з’явився на роботу за п’ять хвилин до призначеного часу — чисто виголений, у випрасуваній гімнастерці під рипучими ременями, в блискучих хромових чоботах. Зайняв місце за столом у невеличкій кімнатці поруч кабінету начальника першого відділу штабу військового округу, розібрав папери, поклав їх до шкіряної теки: для доповіді Вячеславу Гавриловичу, своєму безпосередньому начальникові. Той знайомився з кореспонденцією, накладав резолюції, і тоді Сергій Павлович реєстрував папери в журналі з позначкою, хто й що мас зробити.

Один папірець, щоправда, Сергій Павлович не поклав до шкіряної теки, а засунув під картонні папки з різними документами. Якщо хтось поцікавиться цим документом, завжди можна послатися на поспішливість чи навіть неуважність — папір випадково загубився серед інших. А документ справді був цікавий: цілком секретна доповідна начальника Новоград-Волинського гарнізону про дислокацію військових частин у прикордонній смузі.

Сергій Павлович прикинув: зовсім не доповідати начальству про цей документ не можна, а от потримати до кіпця дня і за цей час зняти з нього копію дуже просто.

Одержавши від начальства вказівки, Сергій Павлович дістав доповідну з Новоград-Волинська, папівприкрив її газетою і почав швидко переписувати, сторожко прислухаючись до звуків у сусідньому кабінеті: варто було рипнути дверям, як він би легким рухом руки засунув документ під газету.

Однак обійшлося без пригод, і Сергій Павлович з полегшенням поклав доповідну назад до шухляди — на вечірню доповідь начальству.

За десять хвилин до обіду Сергій Павлович, обсмикнувши гімнастерку, тихо і ввічливо постукав у двері кабінету. Виструнчився і так стояв, поки начальник відділу підвів на нього очі. Запитав:

— Прошу вибачити, Вячеславе Гавриловичу, я вам не знадоблюсь протягом сорока п’яти хвилин по обіді? Хвора мати й треба привезти лікаря.

Начальник похмуро зсунув брови. “У-у, службіст поганий, — з ненавистю подумав Єдиневський, — пацюк військовий…” Із задоволенням уявив, як колись вижене цього сухого й педантичного воєнспеца, як їх тепер називають, з кабінету, копнувши носком чобота у зад. І варто: чого ви, Вячеславе Гавриловичу Шушунов, колишній генерал-майор, перекинулися до червоних і вірно їм служите? А те, що Вячеслав Гаврилович служить вірно, Єдиневський знав достеменно: кому-кому, а йому відомо, які рішення приймає Шушунов і як сприяє зміцненню боєздатності Червоної Армії.

“І копняком у зад не обійдешся, — злостиво вирішив Єдиневський, — ми влаштуємо показовий суд і розстріляємо тебе як зрадника”.

Особливу лють пробуджувала в Єдиневському думка про те, що Шушунов, генерал, якого особисто знав сам імператор Микола II, вірно служить совдепам, а він, нікому не відомий підпоручник, за першої ж можливості зрадив їх. Лютував ще й тому, що Шушунов як обіймав до революції, так і після неї обіймає генеральську посаду, а він так і лишився хлопчиком на побігеньках…

Коли Жора Швайковський, старий знайомий ще з гімназійних часів, перестрів Єдиневського біля Золотоворітського скверу й завів розмову про створення організації з центром у Парижі, яка хоче звалити Совдепію, Сергій Павлович з радістю погодився сприяти цій благородній меті. Потім Жора звів його з Яковлєвим, і в них відбулася довга й грунтовна розмова. Яковлєв хотів, аби Сергій Павлович узяв на себе організацію військових загонів, які встановили б порядок у Києві після вигнання більшовиків і охороняли б депутатів нової Думи, та Єдиневський рішуче відмовився. Прикинув: організація військових частин — справа клопітлива, пов’язана з численними зустрічами й розмовами, а хто дасть гарантію, що хтось із завербованих не викаже його ДПУ? Однак коли мова зайшла, як делікатно висловився Яковлєв, “про ознайомлення наших закордонних друзів з документами штабу округу”, Єдиневський погодився, тим паче, що Яковлєв сказав прямо: робитимете це не безплатно, закордонні друзі мають досить грошей, асигнованих саме на такі витрати, і можна поєднати приємне з корисним. Логіка в цих міркуваннях була, і Єдиневський незабаром передав Яковлєву частину мобілізаційного плану округу, чудово знаючи, яку цінність становить цей документ для закордонних розвідок.