Останнi орли

— Нiкого я, панове, не маю намiру ображати, — пiднiс голос Левандовський. — Я кажу щиро i кажу, за своїм глибоким переконанням, правду. Я католик, справжнiй, а не фанатичний… Я був недавно за кордоном i зустрiчався з видатними особами сусiднiх держав: усi цi моцарства — й Австрiя, й Пруссiя, й Московiя — дивляться на Польщу, як на вмираючу вiд внутрiшнього безсилля й безладдя державу. Ви обурюєтесь, що Московiя заступається за єретикiв, своїх одновiрцiв, та нiмцi, повiрте, ще бiльшi нашi вороги: вони до часу не втручатимуться в нашi чвари, а ще, либонь, заохочуватимуть розгнузданiсть нашого вельможного панства…

— Ого! Одначе! — почулося кiлька роздратованих голосiв.

— Занадто смiливо, — зауважив i Младанович.

— Я ще раз кажу — розгнузданiсть, — пiдкреслив Левандовський, — бо всi багатства й прибутки країни вiдiбранi в Речi Посполитої i перебувають у руках магнатства, а воно їх витрачає на лукулiвськi бенкети, на безумнi забаганки та на дикi забави; держава ж позбавлена прав i знесилена. Хiба при такому станi речей може Рiч Посполита дати вiдсiч зовнiшньому вороговi?

Пiд час цiєї останньої тиради непомiтно пiдiйшов до гурту суперечникiв господар замку i став з подивом прислухатися до мови свого пiдвладного шляхтича.

— Що вона має для самозахисту? — тим часом провадив далi Левандовський. — Нi влади, нi грошей, нi вiйська!

— Помиляєшся, пане! — рiзко перервав його хорунжий Младановича. — Є у Речi Посполитої оборонцi, тi оборонцi — ми, благородне лицарство, найкраще в свiтi вiйсько: нiхто ще з нас не розучився орудувати списом i шаблею, нiхто з нас не дозволяв ще нiкому наступити собi на ногу… i ось ми утворюємо конфедерацiї проти Москви за шляхетську вольнiсть!

— Бравої Вiват! От справжнiй патрiотизм! Єще Польска нє згiнела! — вибухнули захопленi вигуки натовпу на адресу хорунжого Голембицького.

— Спасибi, мiй майбутнiй зятю, — несподiвано почувся голос губернатора Кшемуського; старий вийшов наперед з натовпу, що розступився перед ним, пiдiйшов до хорунжого й ласкаво поклав йому на плече руку. — Старопольське серце в пана, а душею, видно, вiн справжнiй католик. Але менi сподобалась i смiлива мова пана, — кинув вiн крижаний погляд на знiяковiлого Левандовського. — Як бога кохам — це смiливо й оригiнальне; звичайно, пан iз-за кордону вивiз свої переконання, але це цiкаво… А я, здається, знаю пана, — придивлявся до нього, хижо примруживши очi, Кшемуський. — Ми часто зустрiчалися…

— Так, я мав честь кiлька разiв бути присутнiм на його мосцi полюваннях, i вельможний пан звернув увагу на мiй хутiр, милувався ним…

— А, пам'ятаю, пам'ятаю… пречудовий куточок, сад, долина, став, млини… Так, так… Хотiв був ще заїхати, але молода дружина в пана була хвора.

— Цiлковита правда, ясновельможний, вона збиралася стати матiр'ю, i тому я позбавлений був утiхи й честi…

— Ми пана винагородимо i завтра ж у нього будемо… Менi хочеться ближче з паном зiйтися, але я не пригадую, де цей хутiр, то пан сам нас проведе…

— Я попрошу в такому разi дозволу поїхати ранiше й попередити дружину.

— Не вiдпущу, — зловтiшне посмiхнувся Кшемуський, — ми зробимо сюрприз, а про почастунок не турбуйся: все вiзьмемо з собою…

Левандовський низько вклонився й замовк. Кшемуський пiдiйшов до Младановича, i гостi шанобливо вiдiйшли, щоб дати можливiсть губернаторам поговорити наодинцi.

Левандовський кинув гамiрливий гурт i заглибився в одну з темних алей; серце його щемiло вiд образи, а душу охопив такий морок, таке ганебне вiдчуття рабства, що в грудях його билося тiльки одне бажання: пiти звiдси, нiкого не бачити й нiколи сюди не повертатися.

На перехрестi вiн здибав незнайомого у багатому козачому вбраннi, з золотою китицею на правому плечi, що свiдчила про звання сотника. Козак був ставний, плечистий, i вiд усiєї постатi його била мужня сила, але, незважаючи на атлетичну будову, вiн не був позбавлений грацiї i плавностi рухiв.

Та Левандовського особливо вразило обличчя сотника: воно було сповнене контрастiв i належало до числа тих фiзiономiй, якi, раз потрапивши на очi, не забуваються вже нiколи.

Довгастий овал його обличчя був гарний, але до пiдборiддя надто звужений, правильнiсть лiнiй порушував лоб: бiлий, дуже розвинений, немов мармуровий, вiн здавався вiд пiдголеної чуприни ще бiльшим, засмаглi, вкритi густим рум'янцем щоки вилискували бронзою. Чорнi мигдалеподiбнi очi незнайомого поставленi були трохи зашироко, але оскiльки вони були дуже великi, то ця вада лишалася непомiтною, чому сприяли ще брови, темнi, тонкi, смiливо пiднятi вгору бiля скронь i опущенi коло перенiсся. З-пiд цих брiв погляд незнайомого здавався пильним i гострим; тонкий з горбиком нiс надавав демонiчного виразу всьому обличчю, а втiм, його пом'якшував добродушний вираз трохи заширокого рота, завжди готового вiдкритися для веселого смiху, показуючи при цьому два ряди мiцних бiлих зубiв.

З першого ж погляду сотникове обличчя з орлиним носом, гострим поглядом i хвацько закрученими вусами вражало кожного непохитною волею й нестримною енергiєю, що променилась з кожної риси його обличчя, але за мить враження це пом'якшувалось, i в грiзному обличчi козака можна було побачити таку одверту доброзичливiсть, що перше враження змiнювалося довiрливою, сердечною прихильнiстю.

Сотник, побачивши Левандовського, швидко пiдiйшов до нього.

— Дозволь, шановний пане, привiтати тебе, — заговорив козак по-польськи звучним i дуже приємним баритоном, простягаючи до Левандовського обидвi руки. — Шановний пане, — пiдкреслив вiн, — присягаюся богом, що я вперше в життi промовляю з таким благоговiнням це привiтання. Дозволь же потиснути твою благородну руку. Я чув смiливу, правдиву й чесну панову мову: в мене серце затремтiло в грудях вiд подиву й захвату, я мало не кинувся пановi на шию, але придворний звичай та обережнiсть стримали мiй запал.

— Я дуже радий… — Левандовський стиснув простягнутi сотниковi руки i весь почервонiв вiд задоволення. — За весь час мого перебування тут це перше спiвзвучне слово… Є, щоправда, два-три юнаки, яких ще не зовсiм отруїли єзуїти, вони нiби й спiвчувають правдi, але спiвчуття їхнє безсиле й незабаром потоне в хвилях розгулу…

— Прости, вельможний пане, за пораду, — сказав спiврозмовник Левандовського, — ти наражаєш себе на велику небезпеку… Я помiтив, як у тутешнього господаря люто горiли очi, коли вiн пiдслухував… Раджу пановi остерiгатися…

— В мене одна думка — втекти… хоч i шкода рiдного гнiзда, та що зробиш! А бути байдужим спостерiгачем огидного насильства — тяжко.

— I пiдло! — додав, насупившись, козак, i в очах його спалахнула блискавка. — Але тут незручно говорити… За кожним рогом може бути шпиг… а шановний пан такий довiрливий i одвертий… Я не хочу зловживати щирiстю панської душi i вводити його в оману: адже я хоч i нобiлiтований тепер, але не католик, а схизмат, — пiдкреслив сотник.

— О? Але це мене аж нiяк не бентежить, а ще збiльшує прихильнiсть до пана. Я ненавиджу фанатизм, а схизмати не в такiй мiрi фанатики, як нашi.

— Навiть зовсiм не фанатики, пане; нiколи нам i на думку не спадало силомiць перехрещувати в свою вiру татарина, турка… Ми тiльки стоїмо за те, щоб нас не перехрещували…

— Либонь, так, i тут пролягає глибока прiрва мiж нашою шляхтою й козацтвом: i вашi, i нашi прагнуть свободи; але вашi шукають її для себе, не позбавляючи свободи iнших, а нашi хотiли б увесь свiт обернути на своїх челядникiв i рабiв, залишивши тiльки для себе цю золоту свободу, або, краще сказати, свавiлля…

— Пане мiй, друже мiй! Даруй смiливiсть, — палко промовив схвильований спiврозмовник. — Коли б сота частина вашого лицарства подiляла твої думки, то ми поєдналися б по-братерському… Але сюди йдуть… Ще, дасть бог, зустрiнемося… Про шановного пана я розпитав — i все знаю… А сам я — сотник уманської козачої корогви Iван Гонта… Нехай це дружнє єднання католика iз схизматом буде запорукою бажаної братерської любовi… — I вiн, притиснувши до своїх широких грудей нового побратима, квапливо зник за поворотом алеї.