Останнi орли

Усi похмуро замовкли.

— Матiр божа! — сплеснула, руками молода дiвчина, зблiднувши, як полотно, при словi "титар", i звернулася пошепки до парубка: — У мене, Петре, й душi немає за нашого тата: i вони ж титарi..

— Що ти, Прiсю? — здригнув i парубок вiд тривоги. — Таке вигадуєш! Де Погребище, а де Лисянка?

— I ви попустили таке безправ'я, таку наругу? — обурився нарештi старий козак.

— Та з того й пiшло, — пожвавiла молодиця, — начальник лядський їздив ото по економiях, ганяв по ревiзiї… обдирав нещасних селян i забирав у наших попiв землi та оддавав їх ксьондзам… Ну, так от заїхав вiн, на лихо, i в наше мiстечко, а за ним i жмикрутiв-панiв наїхала сила. От прибули, собаки, й заходилися грабувати, гвалтувати. Що тут у свiтi божому робити? Мало людей у селi: молодi то на роботи пiшли, то економи навмисне розiслали їх по далеких селах, а дома зосталися самi хворi, та дiди, та жiнота, та малi дiти… Зiбралися ми, руки ламаємо, а вiдсiчi дати проти гвалту-насильства не можемо… А тут ще панськi отамани ходять по хатах i загадують — кличуть до панського двору гарних дiвчат i молодиць… Ну, всi були спершу заголосили i намiрилися в лiс утiкати… Та от знайшлась молодиця, — якось затнулась i загадково посмiхнулася оповiдачка, — знайшлась i одрадила: "Однаково, — каже, — переловлять i закатують… Ми краще пiдемо та за потiху — потiшимось i 'самi… хоч i закатують потiм — так недаремно!"

— Ну, ну! — зацiкавилися розповiддю слухачi й приступили ближче.

— Ну й пiшли… прости наш грiх. Лавро свята, — перехрестилася молодиця, низько вклонившись у напрямку храму. — До ранку всi чортовi пани були передушенi, а наших i слiд завiяло!.. Один тiльки начальник їхнiй утiк… прогавила якось Одарка… Ех, у мене б не втiк, — додала молодиця з погрозливим рухом.

— Козак-молодиця! Любо глянути! — схвально вигукнув хтось у шапцi з випущеним червоним верхом. — Ну й що ж?

— Та отож, — кинула йому, блиснувши очима, молодиця, — потiм налетiла команда та й розправу вчинила по-розбiйницькому.

— Та ви б сюди до нас тiкали, — подав голос якийсь чоловiк середнього вiку, в довгiй коричневiй свитцi, пiдперезанiй широким зеленим поясом, як видно, мiщанин, — у нас просторо й вiльно, та и сама ясна цариця всiх православних закликає до себе… указом.

— Авжеж, на неї, неньку, тiльки й надiя! — обiзвалися жiнки, а чоловiки зiтхнули.

Майже од самої дзвiницi до головної папертi стояли рядами старцi й калiки: цих останнiх було найбiльше, i дивно, що здебiльшого вони були без правих рук i без лiвих нiг; цi нещаснi, покалiченi, певно, рукою ката, спиралися на одну милицю i на дерев'янку, прив'язану ремiнцями до кульшi. Далi, за цiєю групою, стояли теж калiки, тiльки ноги в них не були поодрубуванi, а лише зiгнутi й поприв'язуванi до дерев'янок, зате в багатьох одрiзанi були вуха або носи, повикручуванi руки й вивернутi повiки очей.

Коли поблизу не було прочан, серед калiк знiмався тихий, стриманий, але буркотливий гомiн. Це сперечалися за мiсця.

— Ти чого сюди влiз? — виштовхував милицею якогось нового прибульця сусiд.

— А що, братцi? — обстоював той своє мiсце. — Се дiм божий, тут усi рiвнi — коли Христовим iменем просимо, то якi вже привiлеї?

— А такi, — бурчав сусiд, — що не лiзь у чужий хлiв; тут у кожного своє мiсце, можна сказати, вибите ногами.

— А хiба ти платиш за нього?

— Плачу.

— То й ми дамо, що належить, а мiсце i я витопчу… Тут усi рiвнi i перед богом, i перед людьми…

— А коли рiвнi, то й ставай отам у хвостi!

— Ех, господи! Вже й без того нас порiвняли ляхи, позначивши однаково, а вам усе-таки хочеться привiлеїв.

А в гуртi менше покалiчених точилися зовсiм iншi розмови.

— Ну, що нового принiс Корито? — допитував високий, з перекошеним обличчям старець свого сусiда. — Звiра в Мотронинському немає?

–  Є два добрi барлоги, i в Лебединському знайдеться, — вiдповiв той тихо, — та полювати поки що трудно.

— Не прибуває Степовий, — зiтхнув третiй, — а тенета розставленi.

— Корито каже, що через Буджак стежка протоптана, чи що, звiдти ждуть красного звiра.

— То, виходить, i на влови? — вигукнув косоокий.

— Псюрникiв розвелося…

— Що ж, з них би й почати…

— Ех, сверблять руки, старцювати набридло! — зiтхав високий старець i, наглядiвши пана або мiщанина, що виходили з церкви, починав жалiсно тягнути:

— Подайте, милостивцi, подайте нещасному старцевi, мучениковi за вiру православну, християнську. Подайте за упокiй родителiв ваших, за свої душеньки, за прощення грiхiв i за здравiє.

Слiдом за заспiвувачем пiдхоплював хор жебракiв i супроводив обивателя, аж поки вiн не проходив крiзь стрiй простягнутих рук i не зникав за брамою, де теж iнодi перекочувався, завмираючи акордом, хор iнших, не допущених на церковне подвiр'я старцiв.

За головним храмом, пiд мурованою високою стiною, в затiнку розкiшних лип сидiв гурт селян середнього вiку, худих, обшарпаних, i провадив тиху розмову з поселенцем Слобiдської України.

— Кажу вам, добрi люди, — переконував правобережних селян добре одягнутий слобожанин, — всi переходьте на Слобожанщину, в нас усякi пiльги й придоби… перше, всi однiєї вiри, й нiхто тобi не боронить молитися, а друге — добрi землi й займанщини — скiльки оком сягнеш! Жидiв теж у нас нема.

— А цариця як, — чи буде за нас заступатися, старшинi кривдити не дасть? — допитували недовiрливо лiвобережця.

— Аякже! Сама закликає, та ще б не заступалася? Недарма ж i звуть її матiнкою!

— А що ж, брати панове, — звернувся старший до своїх односельцiв, — хоч i як нам шкода рiднi гнiзда залишати, та коли розвелося там пекло, то що ж нам — без кiнця терпiти, бути лядським бидлом?.. Перейдемо туди, пiд охорону православної царицi, пiд її ласкаву руку.

— Не iнакше, як туди, до своїх: немає другої нам дороги! — дружно обiзвалися всi.

— Ви подавайтеся зi мною, — радив слобожанин, — та виберiть, облюбуйте землю… а потiм i рушайте з богом!

— Правда, що з богом! — зауважив старший.

— Без нього не проберемося й до Днiпра: скрiзь розставлена сторожа i переселенцiв та втiкачiв ловлять i б'ють, як собак…

В цей час пролунав з високої дзвiницi удар дзвона. Густий низький звук застогнав у повiтрi тремтливим гудiнням i полинув перекатами в синяву заднiпровських борiв. Одразу примовкли всi прочани, повставали й побожно почали хреститися. За першим ударом дзвона пролунав другий, третiй… Благовiстили на "Достойно".

Тим часом з нижнiх печер пiдiймалася нескiнченними дерев'яними сходами на гору, до Лаври, нова юрба богомольцiв. Попереду йшов у багатому, блискучому запорозькому вбраннi ставний, кремезний козак середнього вiку, при квiтучому здоров'ї; обличчя козакове не вражало красою, але хто хоч раз бачив цi сповненi енергiї й життя риси, цi полум'янi, iскристi очi, цей орлиний нiс i розмаянi вуса, — той нiколи не мiг забути їх. I постать, i хода цього значного козака, i всi рухи його виказували владну силу, яка одразу скоряла всяку волю, а погляд його темних очей був такий гострий, що пронизував до найпотаємнiших куточкiв серця й примушував його тривожно битися…

При появi цього запорожця по всiх гуртках пробiгло помiтне пожвавлення.

— Залiзняк! Полковник Залiзняк!.. — загомонiли по дворищу, i всi попiдводи-лися, щоб глянути на славного запорожця.

— Яким вiтром? — спитав запорожця, що проходив повз нього, старий козак у шапцi з висячим червоним верхом.

— Низовим, Свириде! — усмiхнувся той ледь помiтно.

— Гай, гай!.. Здається, у вас той вiтер затих… а верхнiй усе дме… пiвнiчний…

— Поки не потягне з моря… — моргнув вусом запорожець i пiшов далi.