Останнi орли
Шрифт:
— Яке нещастя? Що нам неврожай! Однаково пани все до рубця забирають, знущаються, катують! — заговорили одразу всi селяни.
— Та стривайте ж, не всi разом, — почулися голоси, — нехай Дзюба говорить.
— Та що ж тут говорити, — похмуро почав рябий селянин. — Сам, пане полковнику, знаєш, яке тепер наше на Вкраїнi життя? Ранiше, кажуть батьки, як оселились ми тут, то зобов'язалися пановi два днi на тиждень робити, а тепер уже так вийшло, що не маємо нi дня, нi ночi для своєї роботи. Немає нам i свята, день у день робимо на пана. Та не тiльки на панськi роботи, а й на панськi потiхи ганяють нас економи — i дiвчат, i жiнок, i старих, i хворих! А коли що вночi зробиш для себе, то все
— Так, так, пане полковнику, — загомонiли селяни, обступивши Залiзняка.
— З церкви нашої глумляться, з вiри знущаються, — провадив далi Дзюба, — жидовi владу дали над храмом божим… дере вiн з нас за все — за хрестини, за вiнчання, за похорон, i багато хто, не маючи чим заплатити, дiтей не хрестять, покiйникiв без попа ховають.
— Несила терпiти! — заговорили кругом селяни, перебиваючи Дзюбу. — Несила!
— А хто ж вам велить терпiти? — спитав Залiзняк, блиснувши очима.
— Недоля наша! — почулось тихе у вiдповiдь.
— Що ж робити нам? — промовив Дзюба.
— Не впадайте в розпач, дiти мої, - заговорив отець Хома, — покладайте надiю на господа: вiн пошле вам свою ласку. Вiрте, дiти, ждiть i надiйтеся… отець Мельхi-седек поїхав до Петербурга просити за всiх нас!
— Поїхати-то поїхав, — сказав на це Залiзняк, — та, мабуть, дiла не буде. Вiрив би й я, коли б тут iшлося тiльки про наше благочестя; адже нiчого простiшого немає, як заступитися за вiру своїх землякiв; здається, вiд того нiкому б не сталося нiякої кривди. А тiльки поткнулася б Москва це зробити, i заварилася б тут каша. Вiрю я, що цариця заступилася б за благочестя наше, вiрю я i в те, що Москвi нiчого не варто знищити Польщу; та якби ж Польща сама була, в тiм-то й горе наше, що навкруги Польщi лежить ще кiлька панств i сидить кiлька королiв. Та й пани нiзащо не послухалися б, з доброї волi, слова царицi… Щоб ото вони дали вiльностi й права — дожидайтесь! Та швидше вони собi горлянки поперерiзують, анiж погодяться на це. Почали б оборонятися… розгорiлася б вiйна, а в вiйну встряли б сусiди… заварилася б каша, i в тому-то й рiч, що невiдомо, кому б тодi довелося висьорбати лихо! Тому я й кажу вам: нема чого сподiватись на чужу допомогу, нiхто заради нас не розпочне вiйни!
— То що ж робити, пане полковнику? Навчи! — заговорили селяни разом.
— Що робити? Треба самим за себе турбуватися, знаєте, як у приказцi говориться: хто дбає, той i має!
— Та чи ж ми не дбаємо, батьку? Ox-ox, — простогнав сивуватий селянин iз змученим обличчям. — Вночi встаємо, при мiсяцi сiємо, при мiсяцi жнемо, та яка з того користь? Наскочить економ i загарбає все, всю нашу працю, геть до зернини…
— Виходить, i дбаєте не собi, а своєму вороговi, одгодовуєте неситого собi на погибель!
— Та як же його позбутися? Як захиститися?
— А ви помiркуйте гарненько… В кожному селi набереться селян чоловiк iз п'ятсот, а то й тисяча, а в мiстечку — то й учетверо бiльше… Ну, а на селi сидить один жид, один економ i чоловiк десять коло нього надвiрної челядi…
— При замку набереться бiльше команди, — почулися понурi голоси.
— Авжеж, при замках, у мiстечках, набереться й селян бiльше, та й наш брат ще вештається… Одно слово, збери всiх економiв, усiх панiв з пiдпанками й жидiв та перемiшай з усiма нами, то в великiй громадi й не знайдеш їх, загубляться, мов кукiль у пшеницi.
– їй-богу, правда! Так, пане полковнику! — спiвчутливо й смiливо обiзвалося вже бiльше голосiв; але старi вперто мовчали, чухаючи потилицi.
— Так-то воно так, — зауважив Дзюба, — та ось що: в цiєї купки й списи, й шаблi, й рушницi, й гармати, а в нас кулаки тiльки та дрючки.
— Та сокири, та ножi, та вила,
та коси, — перебив Залiзняк.— Правда, правда, — запальне вигукнув Петро. — Ех, аж руки сверблять!
— Рушницi можна роздобути в панiв, — вiв далi Залiзняк, — якщо добре попросити, то вони "позичать"; i гармат можна прихопити в замках, адже коменданти теж "подобрiшають", коли до них гуртом звернутися…
В юрбi почувся смiх, похмурий настрiй поступово змiнювався бадьорiстю, i обличчя пожвавiшали не тiльки в молодих, але й у старих.
— А як же це так зробити? Важко, батьку, неможливо, — загомонiли у вiдповiдь селяни.
— Важко! Неможливо! — палко заговорив Залiзняк, пiдступаючи ближче. — Та хiба не було так само важко батькам нашим за славної пам'ятi Богдана? Було ще важче, нiж нам тепер, бо Польща тодi була страшна, сильна держава, грiзна й для своїх сусiдiв; одначе зумiли дiди нашi вiдстояти себе назавжди вiд напасникiв, вiд-сахнути навiки вiд своєї землi ненависних ляхiв, оборонити церкву свою вiд ксьондзiв!
— Та то ж був гетьман Богдан, пане полковнику, — несмiливо зауважив Дзюба.
— Знайшовся б i тепер такий самий, — мовив хтось iз Залiзнякових супутникiв.
— Справа не в гетьмановi, а в нас! Без нас, грiшних, i гетьман Богдан нiчого б не вдiяв! А що заважає нам, друзi мої, з'єднатися всiм знову — всiм, посполитим, мiщанам, козакам, гайдамакам, попам i дякам? Чого нам боятися й що нам втрачати? Знайте, що нiхто не пришле нiзвiдкiль допомоги… тiльки два шляхи зосталися нам: або терпляче ждати, поки ляхи здеруть з нас останню шкуру, або спробувати щастя; або запанувати в своїй хатi, або загинути, а якщо загинути, то перед смертю помститися як слiд ляхам!
— Слушно!!! Так, батьку!!! Правда!!! — побадьорiшали селяни.
— На бога, пане полковнику, схаменися! — схвильовано промовив отець Хома. — Подумай, на що ти намовляєш людей? На братовбивчу, жахливу вiйну! Правда, ляхи тяжко кривдять нас, але нехай господь судить їх за їхнi дiла. Згадай слово господа, спаса нашого: "Хто пiднiме меч — вiд меча й загине!"
— Нехай i загинемо, — палко заперечив Залiзняк, — та поки живi, ми захищатимем нашi святинi, нашу вiру й нашу землю! Свою кривду я ще можу простити, але дивитися склавши руки, як рiжуть брата мого, як блюзнiрствують над храмом господнiм, о, нi! Я терпiти не буду! Кiстьми ляжу за них… i хiба що через труп мiй пiдступить до них ворог… Ну, а тодi що ж! Мертвi сорому не вiдають!
У натовпi пробiг схвальний шепiт.
— Але господевi — вiдмщення… Вiн воздасть, — знову заговорив тихим, лагiдним голосом батюшка, — а нам лише без нарiкань скорятися його святiй волi… Що нам це земне життя? Одна мить, а потiм, — вiн показав на синю глибину неба, осяяну мiсяцем, — там чекає нас життя, йому ж не буде кiнця; там уготує милосердний блаженство для принижених i зневажених тут, на землi.
— Тим паче, любий панотче, — збуджено говорив далi Залiзняк, — нема чого й жалкувати за таким життям! Вiддамо його на захист святого благочестя й наших братiв!
— Нi, друже, не нам втручатися в дiла господнi; все дiється з його волi, i без неї не впаде жодна ваша волосина… — зiтхнув батюшка.
— От, от! — радiсно пiдхопив Залiзняк. — I якщо ми повстанемо на ворога й захистимо оружною рукою нашi святинi, то це вчиниться теж з волi господньої.
Серед натовпу почулися вже бiльш спiвчутливi голоси.
Батюшка розвiв безпорадно руками, схилив покiрно голову, одiйшов до дверей хати й сiв на призьбi.
— Я не пiдбиваю їх на помсту, на розбiй, — пiдвищив голос Залiзняк, щоб його чув i священик, — я їм кажу, що один порятунок для всiх — це боротьба… Боротьба проти нiкчемної держави, яка не має сили захистити своїх пiдданцiв од сваволi панiв.