Остання роль

На вулиці стояло з десяток легкових машин. Білякевич спинився поглядом на двох «Жигулях» — синього кольору й бежевого, машинально подивився на їхні номери.

Любарський і Віолета Максимівна з чоловіком сіли у «Волгу» обласного управління кінофікації; Микола Кравець з дружиною, Максим Гнатович і Розалія Яківна — в новенький «Запорожець». А Гурний, Кушнір, Наталя Літинська і Алла Храпаль підійшли до бежевих «Жигулів». Білякевич бачив, як Гурний хазяйновито відімкнув дверцята й сів на місце водія, а вже потім у машину втиснулись усі інші.

Білякевич кивнув Ляшенку, й той попрямував до оперативної «Волги». Підполковник хотів було рушити за ним, але саме в цей час побачив сивого. Їхні погляди стрілися, сивий усміхнувся, кивнув і одразу ж підійшов.

— Якщо не помиляюся — товариш Білякевич? — запитав з легеньким польським акцентом. — Не впізнаєте? Станіслав Терлецький, працівник музею образотворчих мистецтв. Точніше — колишній працівник, бо я вже рік на пенсії.

Тепер, коли Терлецький назвався, Білякевич згадав його. Колись він проходив як свідок і до певної міри як експерт у справі про пограбування історичного музею. Згодом з'ясувалося, що пограбування інсценував один із співробітників музею, намагаючись відвести від себе підозру у привласненні довірених йому художніх цінностей — старовинних келихів, ваз, годинників… Деякі з тих речей музеєві подарував Терлецький, у якого була унікальна колекція антикваріату. Більше вони не зустрічалися. Тепер Білякевич відчув, що Терлецький підійшов не просто так собі. В пам'яті зринули слова з рапорту Глушицького про чоловіка, який 19 серпня приходив у номер до Світлани Мелещук: «… літній, добре вдягнений чоловік, досить високий, худорлявий, сивий, волосся гладенько зачесане, на правій руці золотий перстень…» Підполковник непомітно перевів погляд: великий золотий перстень з опуклою печаткою виднів на підмізинному пальці правої руки Терлецького.

— Ви в центр? — поцікавився Терлецький і одразу ж запропонував: — Якщо не заперечуєте — можу підвезти. — І він рушив через дорогу до синіх «Жигулів».

Якийсь час їхали мовчки, чекаючи, хто обізветься перший, хоча шукати нейтральної теми й не треба було — говори про щойно бачений фільм, та й край. Але говорити про фільм означало говорити про Світлану, а їм обом не хотілося фальші. Нарешті Терлецький не витримав:

— Даруйте, забув ваше ім'я, по батькові?

— Віктор Михайлович.

— Знаєте, Вікторе Михайловичу, я тільки один раз стикався з карним розшуком. Пам'ятаєте Зенона Тиркала з історичного музею? Дріб'язковий чоловік був, а просто кажучи — пройдисвіт. — Терлецький сердито пирхнув, але одразу ж усміхнувся. — Моєю особою цікавився в основному відділ боротьби з розкраданням соцвласності та спекуляцією. Колекціонер антикваріату — постать у нашому суспільстві, безперечно, підозріла,

— Я так не думаю, — заперечив Білякевич.

— Виходить, я в ваших очах не спекулянт? — жваво підхопив Терлецький.

— У мене нема причин вважати вас за спекулянта.

— Що ж, спасибі й на цьому. А все ж, признайтеся, ви дуже хочете знати, чого я приходив у готель до Світлани?

Прийом був сміливий, хоч і не новий: Терлецький завдавав, так би мовити, запобіжного удару, мета якого — ошелешити, спантеличити супротивника.

— Вгадали, — кивнув Білякевич, намагаючись зрозуміти, як Терлецький узнав, що ним зацікавився карний розшук. — То чого ж ви приходили?

— Я купив у неї кілька батькових малюнків. Андрій Мелещук був досить своєрідний рисувальник.

Білякевич відзначив поквапливість, з якою Терлецький зробив це признання. І ще подумав, що він готувався до цієї розмови.

— Ви колекціонуєте й малюнки?

— Графіку. Окремі речі. — Він трохи помовчав, немовби щось зважуючи, і додав: — Якщо хочете, можна заїхати до мене, я покажу ті малюнки.

Терлецький явно поспішав виправдатись.

За кілька кварталів до центру Гурний звернув у провулок, зупинив машину біля невеличкого бару, затиснутого між конторою транспортно-експедиційного агентства і продовольчою крамницею. Першим вийшов Кушнір, за ним — дівчата. Кушнір жестом запросив Гурного, той спочатку заперечливо хитнув головою, потім, видно, передумав, теж вийшов з машини, замкнув дверцята.

— Зараз хильне сто п'ятдесят і знову за баранку, а там і дорожня пригода… — докірливо озвався шофер-оперативник, наче Гурний міг почути його.

— Сподіватимемось на краще, — по-філософському мовив Ляшенко, виходячи на тротуар.

«Жигулі» були не з нових, візерунок на шинах уже добряче стерся, на бампері та дверцятах помітно сліди рихтувань, колір свіжий, — видно, машину недавно ремонтували.

Ляшенко вчасно відступив, перейшов на другий бік вулиці — з бару вийшла вся компанія. Капітан чув, як Кушнір сказав:

— Я пройдусь пішки.

Він потис руку Гурному, вклонився дівчатам. Гурний відчинив дверцята машини. Алла Храпаль одразу ж пірнула в них, а Наталя не поспішала. Гурний, уже сидячи за кермом, гукнув її. Наталя хитнула головою:

— Я теж пройдусь. На все добре.

І, повернувшись, швидко, мало не бігом пішла вулицею. Машина рушила вслід за нею. Догнавши Наталю, Гурний зупинився, вискочив на тротуар, схопив дівчину за руку.

— Пусти! — рвонулась Наталя.

Гурний круто повернувся й рушив до машини. Одвіз Аллу додому, потім довгенько кружляв по місту, здається, без якоїсь певної мети. Вже смеркалось, коли він, обігнувши парк Шевченка, під'їхав до Будинку художника, вийшов з машини, штовхнув двері центрального входу.

За якусь хвилину в ті ж двері увійшов Ляшенко.

Терлецький жив на вулиці Листопада у великому особняку, що виднів за густим палісадником і високою чавунною огорожею з масивною хвірткою. Ця хвіртка, як і парадні двері будинку, замикалася на два хитромудрі замки. На вікнах першого поверху були прикріплені датчики охоронної сигналізації.

— Як бачите, мою колекцію охороняє держава, — показуючи на них, сказав Терлецький.

— Позавідомча охорона за договором, — поправив його Білякевич.

— Звісно, я плачу за це, але… — господар усміхнувся, розвів руками — мовляв, усе-таки факт промовляє сам за себе.

В коридорі їх зустрів здоровенний дог, який, певно, мав підстраховувати позавідомчу охорону. Він зло подивився на Білякевича, грізно загарчав.

— Люпа, на місце! — крикнув на собаку Терлецький і одразу ж до сухенької жінки, що вийшла з-за бічних дверей: — Пані Ево, проше забраць пса.

У першій кімнаті — великій, із заґратованими вікнами — стояли вздовж стін засклені стелажі, на яких були статуетки саксонського й китайського фарфору, старовинні келихи, кубки, срібні та бронзові свічники, інкрустовані скриньки, настільні годинники вигадливої форми, письмове приладдя, позолочені божки. Була тут і зброя — майстерно зроблені кинджали, стилети, ножі, дуельні пістолети. Акуратні, написані дрібним, чітким почерком таблички містили вичерпні відомості про кожен експонат. Усе було як у справжньому музеї.

В другій кімнаті висіло кілька картин, гобеленів, але увагу привертав невеликий уступчастий стелаж, на якому були розміщені експонати станкової скульптури в основному з металу. Білякевича зацікавила одна з них, багатофігурна композиція: чотири атланти тримають небозвід, частина якого утворювала чашу. Кожен атлант мав свої, індивідуальні риси: один чомусь усміхався, другий сердився, третій тупо дивився перед собою, лице четвертого було спотворене мукою.

— Подобається? — запитав Терлецький. — А все ж це тільки чавун.