Остання роль
Шрифт:
Коли до Білякевича підійшов скульптор Ястремський, з яким напередодні домовилися зустрітись, він сказав про це.
— «Сталевар» — одна з найкращих робіт Олексія Саєнка, — згодився той. — Вдало зображено людину в праці, причому нелегкій праці, яка потребує високого професіоналізму, глибокої думки. Тут нема ні домни, ні якихось аксесуарів доменщика. Але ми віримо, що цей чоловік стоїть перед домною, вдивляється в полум'я, яке жаром дихає на нього, готовий першої-ліпшої миті приборкати вогонь, пробити отвір, пустити розтоплений метал. Це не просто сталевар, це сучасний робітник — умілий, зібраний, мислячий, впевнений у собі і в техніці, на яку він може покластися в одвічному змаганні людини з вогнем. Можна було б дати динамічнішу позу, підсилити зовнішню експресію, конкретизувати обстановку,
Ястремський підвів Білякевича до невеликої станкової скульптури, вилитої з бронзи. Віктор Михайлович одразу впізнав цю скульптуру-горельєф: «Повергнутий»! На тлі уламків розбитого літака смертельно поранений пілот (чомусь голий до пояса) намагається підвестися. До краю напружені м'язи спини, плечей, грудей різко контрастують з безживними, немов прибитими до землі надмірно довгими ногами, безсило похиленою головою.
— Вражає, правда ж?
— Вражає, тільки неприємно. Якийсь гімн безвихідності.
— От-от, — підхопив Ястремський. — Смерть, загибель сама по собі. Не в ім'я чогось, а просто так. Це не Ікар, покараний за свою відвагу, а якийсь невдаха чи тюхтій, може, навіть п'янюга, що сів за штурвал.
— Наочний посібник з техніки безпеки для льотного складу, — всміхнувся Білякевич.
— Хіба що…
Бар «Кіпріда» був на другому поверсі у вузькому продовгуватому залі з химерними високими вітражами. Тут стояли сутінки, й Білякевич не зразу побачив Ляшенка та Галину Юрко.
— Кравця ще немає, але Савоськін уже зайняв столик у ніші, значить, скоро підійде, — сказав Ястремський і пояснив: — Савоськін — художник-копіїст, колись робив непогані копії, а потім спився і тепер перебивається випадковими заробітками. Найбільший його клопіт — випити за чужий кошт. Як тільки у Кравця появилися гроші, одразу ж почав крутитися біля нього. П'ють мало не щодня. — Ястремський бридливо здвигнув плечима. — Ваші товариші тут? — стиха запитав він.
Білякевич кивнув головою. Він нарешті побачив Ляшенка та Галину, що сиділи на високих дзиґликах за стойкою, і показав на них. Ястремський рушив до стойки, а підполковник сів за вільний столик поблизу ніші, замовив каву.
Стиха заграла музика, кілька пар вийшло танцювати, приховані світлові установки хлюпнули на них різноколірними виблисками.
Пішла танцювати й Галина Юрко — в парі з Ястремський. Білякевич бачив, як тільки-но заграла музика, до Галини підійшов один молодик, потім другий, третій — запрошували танцювати. Вона відмовлялась. А ось тепер вийшла з Ястремський. Підполковник здивувався такому успіху Юрко, а коли розгледів її трохи ближче — подив його став ще більший. На Галині були еластичні, з матерії, схожої на зміїну шкіру, штани, що підкреслювали бездоганну стрункість ніг, чудова мохерова кофта з невиданими буфами й досить сміливим вирізом — його почасти прикривав металевий, з великими кільцями, схожий на кайдани ланцюг, на кінці якого висіла здоровенна бляха. Про зачіску та черевички нічого було й казати. І трималася Юрко так, що трудно й упізнати: вільно, невимушено і водночас граціозно. Білякевич тільки блимав очима.
Пропливаючи мимо, Галина кинула на нього запитливий погляд, видно, цікавлячись, яке враження вона справляє, і сказала своєму партнерові голосно, щоб почув підполковник:
— У вас тут примітивненько — старомодно, недоладно. От коли ми з чоловіком жили в Сан-Хосе — це в Коста-Ріці…
Білякевич насупився — молодший лейтенант Юрко явно перегравала. Правда, поки що це була репетиція.
За столиком у ніші почалося якесь пожвавлення: Савоськін підвівся, замахав руками — в бар увійшов Микола Кравець. Він був не сам: слідом ішла Надя. Світло в цю мить стало тьмяніше від густих червоних тонів, а проте Білякевич упізнав її, вона ступала, трошечки накульгуючи, на брови спадав каштановий чубчик, обличчя було невиразне, застигле.
Микола перейшов зал з підкресленим почуттям власної гідності, неуважно киваючи головою у відповідь на привітання знайомих. На дружину він зважав мало — перший сів
за столик, навіть не обернувся, коли Надя підійшла й сіла поряд. Савоськін заметушився — кинувся до стойки, привів офіціанта, побіг іще кудись. Білякевич чув, як Надя сказала:— Я нічого не питиму. І тобі не раджу.
Микола відмахнувся, замовив випивку, закуску.
А потім вийшла накладка — з тих, які часом трапляються в оперативній роботі, яких заздалегідь просто не можна передбачити: в барі появився Терлецький. Побачивши подружжя Кравців, він ще здалеку закивав їм і рушив до їхнього столика. І саме в цю мить до того ж столика підійшли Ястремський, Ляшенко і Галина Юрко. В цій компанії Терлецький, безперечно, був зайвий: він знав капітана міліції Ляшенка й навряд чи повірив би, що той тільки днями повернувся з Коста-Ріки, де понад рік був у науковому відрядженні.
Роздумувати було ніколи, Білякевич підвівся і став перед Терлецьким:
— Доброго дня, Станіславе Адамовичу.
Треба віддати належне Терлецькому — він нічим не показав, що здивований цією зустріччю з підполковником, чемно всміхнувся, подав руку.
— Радий бачити вас у наших пенатах, Вікторе Михайловичу.
Не відмовився підсісти до столика Білякевича і випити чашечку кави, хоча й запитав не без іронії:
— Це за рахунок карного розшуку?
Він мав почуття гумору, і це трохи стирало гострі кути. Але розмова з ним заважала Білякевичу стежити, що відбувалося за столиком у ніші. Власне, він знав, V про що говорили чоловік і жінка Ляшенки із скульптором Миколою Кравцем. Повернувшись із закордонного відрядження і маючи гроші, вони надумали прикрасити свою квартиру якимось оригінальним твором сучасного пластичного мистецтва — тепер це так модно! Про Миколу Кравця і його «Повергнутого» вони чули ще за кордоном, а коли повернулися додому — дізнались од знайомих, що Кравець, виявляється, їхній земляк і у нього напевне ж є виливка «Повергнутого». Вони дуже хотіли б придбати її…
Крізь дзюркотливі звуки аргентінського танго, човгання десятків ніг і співучий голос Терлецького підполковник уловив кілька уривків розмови, яка його цікавила, і зробив висновок, що від обговорення проблем сучасного мистецтва сторони перейшли до звичайнісінького торгу. Торгувалися грунтовно, без поспіху. Особливо старалися Савоськін і Галина.
— Та ви знаєте, хто такий Микола Кравець? — розмахував Савоськін пальцем у Галини перед носом. — Це ж новий Роден! Сподіваюсь, мадам знає, хто такий Роден!
— Питаєте! — хмикнула Галина. — Перед нашим від'їздом за кордон він пропонував мені справжній текінський килим. Валю, — обернулася вона до Ляшенка, — пам'ятаєш Родена з комісійного на Галицькій?
Савоськін глухо застогнав, затулився руками й захитався з одного боку в другий.
Підполковникові страшенно хотілося підійти до Галини, схопити за кайдановий ланцюг, вивести в коридор і дати добрячої прочуханки — надто вже безцеремонно вона вдавала з себе дурку. Та Микола, мабуть, не звернув на це уваги — торг тривав.
— Перестаньте! — несподівано вигукнула Надя. — Гидко слухати. Як на барахолці!
Вона рвучко встала й пішла геть від столика, зникла в мінливих виблисках світла. Білякевич бачив цю сцену. І хоч усе відбулося за лічені секунди, він помітив, як, обурена недостойним торгом, змінилася Надя — де й ділася її стриманість, застигла байдужість! Вона, здалося йому, навіть кульгати перестала — ішла швидко, немов хотіла скоріше втекти звідси.
Кравець теж підвівся, щось сказав Ляшенку, передав Савоськіну кілька кредиток, повернувся, щоб іти вслід за дружиною, і раптом завмер, ніби наштовхнувшись на якусь невидиму перешкоду. А потім позадкував, мало не поваливши Савоськіна… До столика в ніші підходив Назаров.
Оглушливо заревіли джазові труби — хтось перевів підсилювач магнітоли на повну потужність, але й крізь те ревіння Білякевич почув, як Кравець пронизливо, несподіваним фальцетом крикнув:
— Не підходь! Убивця!!
Магнітола шаленіла, хоч уже ніхто не танцював — майже всі широким півколом обступили столик у ніші.
— Затримайте його! — кричав Кравець. — Це злочинець, убивця! Його не могли випустити, він утік!
Хтось запропонував викликати міліцію чи дружинників, хтось уже кинувся дзвонити по телефону.