Острів Дума

— 6 —

Навіть ті, хто в житті нічого не чули про дочку Джона Істлейка, автоматично второпали, що між ними з’явилася Персона, і хвиля, що була прилинула до передпокою на звук схвильованого вигуку Мері, тепер попливла у зворотньому напрямку, в той час як я покотив візок у бічну залу, де висіли більшість моїх робіт на тему «Захід з...». Ліворуч від мене йшли Пам з Ваєрменом, Ілса і Джек — праворуч. Ілса підштовхувала зі свого боку руків’я візка, корегуючи його курс. Позаду нас йшли Мелінда з Ріком, а за ними Камен, Том Райлі і Бозі. Ну а вже за цим тріо, здавалося, сунули всі, хто перебував у галереї.

Я не був певен, чи ми проїдемо між тимчасовою барною стійкою і стіною, але, здавалося, місця вистачить. Я вже почав штовхати візок у цей вузький прохід, радий вже тому, що принаймні більшість натовпу залишиться далеко позаду, аж тут Елізабет раптом вигукнула: «Стоп!»

Я вмент зупинився:

— Елізабет, з вами все нормально?

— Хвилиночку, золотко, помовч.

Ми застигли там, роздивляючись картини на стіні. За якийсь час вона зітхнула й промовила:

— Ваєрмене, в тебе є серветка?

Той витяг з кишені хусточку, розгорнув і передав їй.

— Підійди сюди, Едгаре, — позвала вона. — Стань так, щоб я могла тебе бачити.

Бармен обхопив руками стійку й тримав, щоб та не перекинулася, поки я протискався між його баром і візком.

— Ти зможеш стати на коліна, щоб нам дивитися очі в очі?

Я зміг. Мої Великі Пляжні Прогулянки почали сплачувати мені дивіденди. В одній руці вона стискала свій позолочений мундштук — це виглядало якось по-дурному й водночас маєстатично — а в іншій Ваєрменову хусточку. Очі в неї зволожилися.

— Ти пам’ятаєш, як читав мені вірші, бо Ваєрмен не міг цього робити? Ти це пам’ятаєш?

— Так, мем.

Звісно, що я це пам’ятав. Солодкі то були інтерлюдії.

— Якщо я скажу тобі «Говори, пам’ять» [333] , ти подумаєш про того чоловіка, я не пригадую, як його ім’я, це той, що написав «Лоліту», хіба не так?

Я не мав зеленого поняття, про кого вона каже, але кивнув.

— Але крім того існує також вірш. Я не пам’ятаю, хто його автор, але він починається словами: «Говори, пам’ять, що не зможу я забути смак троянд, і шурхіт попелу під вітром, що зможу знов на смак колись відчути я зелену чашу моря». Тебе хвилюють ці слова? Так, я бачу, що хвилюють.

333

Speak, Memory — назва американського (1951) видання белетризованих мемуарів В. Набокова, російською мовою книга вийшла у 1954 р. під назвою «Другие берега»; автор вірша «Говори, пам’ять» — сучасний поет, відомий в блогосфері під псевдонімом Daubmir Nadir.

Рука, що тримала мундштук, розкрилася. Ця рука ніжно погладила мене по голові. Тоді мені майнуло (і з тих пір ця думка раз у раз в мені зринає), що, можливо, всі мої потуги вижити і повернути собі людську подобу отримали винагородження у вигляді доторку руки тієї старої жінки. Благенька гладкість долоні. Сила покручених пальців.

— Едгаре, мистецтво — це пам’ять. Нема простішого означення. Чим ясніша пам’ять, тим краще мистецтво. Чистіше. Ці картини — вони розбивають мені серце, і знову складають його до купи. Я така рада, що їх намальовано у Лососевій мизі. Незважаючи ні на що. — Вона підняла ту руку, якою мене була погладила. — Скажи мені, як ти назвав оцю?

— «Захід з софорою».

— А ці... як? «Захід з мушлею», номери від 1 до 4?

— Ну, по правді, — усміхнувся я, — їх було цілих шістнадцять, якщо рахувати етюди кольоровими олівцями. Деякі з них висять там, у залі. А тут найкращі, на мій смак, з олійних полотен. Я розумію, це сюрреалізм, але...

— Це не сюрреалістичні речі, вони класичні. Будь-якому йолопу це легко зрозуміти. Вони мають в собі всі елементи: землю, повітря, воду, вогонь.

Ваєрмен показав мені беззвучно губами: «Не перевтомлюй її!»

— Давайте, я провезу вас по всім залам, а потім ми вип’ємо чогось освіжаючого? — запропонував я їй, поглянувши на Ваєрмена, котрий тепер показував мені пальцями «о’кей». — Хоч тут і працює кондиціонер, але все одно задушно.

— Добре, — погодилась вона. — Я трішечки втомилася. Але ось що ще, Едгаре.

— Я слухаю?

— Картини з кораблем залиш наостанок. Уже після них мені треба буде випити. Можливо, в кабінеті. Трішечки, але чогось міцнішого за кока-колу.

— Всі ваші бажання, — відповів я і знову проліз на своє місце позаду її візка.

— Десять хвилин, — прошепотів мені прямо у вухо Ваєрмен. — Не більше. Якщо вийде, я хочу її відвезти звідси до того, як тут з’явиться Джин Гедлок. Він обдрищеться, якщо її тут побачить. І, сам знаєш, на кого він почне кидатися своїми гімнами.

— Десять, — пообіцяв я й повіз Елізабет дивитися картини, що висіли у фуршетній залі. Натовп так і слідував за нами. Мері Айр почала робити нотатки. Ілса вчепилася мені під ручку і посміхалася мені. Я посміхався їй, але знову почувався в тім стані не-зовсім-реальності. Стані, з якого так легко в будь-яку мить провалитися в кошмар.

Елізабет схвально покивала біля роботи «Я бачу Місяць» і серії картин «Думський шлях», але від того, як вона простягла руки, ніби хотіла обійняти «Троянди ростуть з мушель», мені мурашки побігли тілом. Вона опустила руки й оглянулася на мене.

— Це сутність Думи. Тут сказано про те, чому всі, хто там достатньо пожив, ніколи не можуть покинути острів назавжди. Навіть коли розум заводить їхні тіла десь далеко звідти, серця їх залишаються там. — Вона знову подивилася на картину й кивнула. — «Троянди ростуть з мушель», саме так. Точно.

— Дякую вам, Елізабет.

— Ні, Едгаре, це я тобі дякую..

Я кинув погляд на Ваєрмена і побачив, що він балакає з тим, іншим юристом, з мого іншого життя. Вони, здавалося, чудово порозумілися між собою. Залишалося лише сподіватися, що Ваєрмен ненароком не звернеться до нього — Возі. Відтак я знову обернувся до Елізабет. Вона витирала собі очі, не відриваючи погляду від тієї ж картини.

— Я закохалася в неї, — сказала вона. — Але треба рушати далі. Подивившись увесь мій живопис і етюди у фуршетній залі, вона промовила ніби сама до себе:

— Звичайно, я знала, що колись хтось з’явиться. Але я ніколи не могла подумати, що цей хтось зможе створити роботи аж такої потужності й ніжності.

Мене торкнув за плече Джек, нахилився мені до вуха й прошепотів:

— У галерею явився доктор Гедлок. Ваєрмен просить вас рухатися якомога швидше.

Центральна зала, де висіли картини серії «Дівчина і Корабель», лежала по дорозі до галерейного офісу, там Елізабет могла випити, і візок звідти легше буде викотити надвір, прямо через технічний вхід. Але мені було моторошно везти її повз «корабельну» серію, і не критики від неї я тепер боявся.