Острів Дума
Шрифт:
— Коли ви знов зустрінетеся, хай це буде на нейтральній території. Я не для того, щоб тебе збентежити, але оскільки ми тут поки що самі, все ж таки скажу. Ліжко — не нейтральна територія.
Вона задивилася вниз на свої плаваючі ступні. Я простягнув руку й обернув її лицем до себе.
— Коли проблеми ще не вирішено, ліжко — це поле битви. Я навіть вечеряти не піду з людиною, з котрою не маю з’ясованих стосунків. Зустрінься з ним... та хоч би в Бостоні. Сядьте на лаві десь у парку. Розберися сама зі своїм ставленням до нього, і хай він розбереться, як ставиться до тебе. А вже тоді підіть десь разом. Повечеряйте. Сходіть на гру «Ред Сокс». Або лягайте в ліжко, якщо вважаєш, що так годиться. Те, що я не бажаю нічого знати про твоє сексуальне життя, не означає, ніби я вважаю, що в тебе його нема.
Як же вона полегшила мені настрій свої дзвінким
— О’кей, татуню. Прийнято. Я так і так збиралася тобі сказати, що сьогодні після обіду мушу повертатися. В мене письмова з антропології наприкінці цього тижня, тож треба попрацювати на семінарах, ми там створили робочу групу, назвалися «Клуб Невмирущих», — і запобігливо перепитала мене: — Гаразд, тату? Я знаю, ти сподівався на кілька днів, але тепер таке трапилося з твоїм другом, з тою леді...
— Гаразд, золотко, все нормально.
Я поцілував її з кінчик носа, сподіваючись, що зблизька вона не помітить моєї радості — радості від того, що вона приїхала на відкриття виставки, радості від того, що ми з нею з самого ранку спілкуємося удвох, і найбільшої радості від того, що вона відлетить на тисячу миль північніше від Думи ще до того, як на острів зійде ніч. За умови, якщо вона замовила собі квиток на рейс, так воно й буде.
— А як щодо Карсона Джонса?
Ледь не цілу довгу хвилину вона сиділа мовчки, бовтаючи босими ногами у воді. Відтак підвелася і взяла мене за руку, допомагаючи встати мені.
— Гадаю, ти маєш рацію. Я йому скажу, якщо в нього серйозне ставлення до наших з ним стосунків, він мусить почекати до 4 липня.
Тепер, коли вона прийняла рішення, очі її знову сяяли.
— Таким чином я матиму час до кінця семестру, а потім ще місяць літніх канікул. А він доспіває останній концерт в «Коров’ячому палаці» і матиме повно часу, щоб з’ясувати, чи дійсно в нього все скінчено з тією блонді, як йому здається. Такий варіант тобі годиться, батечку мій дорогенький?
— Абсолютно в яблучко.
— А оно й наша кава, — сказала вона. — Залишається питання, скільки залишилося ще до сніданку?
— 2 —
Ваєрмен не був присутнім на післясвятковому сніданку, хоча сам же й резервував заздалегідь в готелі бенкетний зал на час з восьмої до десятої. Я очолював стіл, за яким сиділо більше двох дюжин друзів і членів родини, переважно з Міннесоти. Подія була з того розряду, які запам’ятовують і обговорюють ще десятки років, зокрема тому, що в незвичному місці, з незвичного приводу збирається так багато знайомих людей, а ще завдяки незвичайно жвавій емоційній атмосфері.
З одного боку, тут був очевидний приклад того, як «наш хлопець досяг неабиякого успіху». Вони відчули це ще на вернісажі, а підтвердження своїх вражень отримали з ранкових газет. Відгуки, вміщені в сарасотській «Геральд Триб’юн» та у вінісівському «Гондольєрі», були гарними, але короткими. Натомість стаття Мері Айр у тампівській «Триб» вийшла майже на цілу шпальту і вражала ліричністю. Напевне, вона написала більшу її частину зарання. Мене вона називала «крупний новий американський талант». Моя мати — завжди схильна до бурчання — сказала б на це: «Забагато слів, краще б десять центів, щоб купити те, чим підтирають сраку». Звісно, це була її улюблена примовка сорок років тому, коли на десять центів дійсно можна було щось купити.
Розуміється, з іншого боку була Елізабет. Ніде не знайшлося повідомлення про її смерть, але під статтею Мері Айр в рамочці йшов короткий, на два абзаци, текст під заголовком: ПРИПАДОК ЗНАНОЇ ПОКРОВИТЕЛЬКИ МИСТЕЦТВ НА ВЕРНІСАЖІ ФРІМАНТЛА. Повідомлялося, що в Елізабет Істлейк, давньої патронеси арт-громади Сарасоти і мешканки острова Дума, невдовзі після її прибуття до галереї «Ското» очевидно почався напад епілепсії і її було доставлено в Меморіальний шпиталь. На час подачі номеру в друк про її стан нічого ще не було відомо.
Мої міннесотські друзі знали, що в ніч мого тріумфу померла близька мені людина, друг. Були там вибухи сміху і раптові жарти, а відтак погляди в мій бік, як я це сприйняв. О дев’ятій тридцять з’їдений мною омлет застряг у мене в шлунку, мов шмат свинцю, а ще колишнім болем ломило голову — вперше за останній місяць.
Я вибачився і пішов нагору. В моєму номері, де я так і не спав, залишилася торбочка. Там в бритвеному приборі лежало кілька упаковок розчинних пігулок від мігрені «зоміг» [343] .
Ними не зупинити потужне вторгнення Сили №5 [344] , але зазвичай вони допомагали, якщо прийняти дозу вчасно. Я запив одну пігулку колою з холодильника і вже збирався йти, та помітив блимання вогника на телефоні. Хотів було проігнорувати, але подумав, що повідомлення міг надіслати Ваєрмен.343
Zolmitriptan — синтетичний триптамин, в Україні відомий під торговою назвою «Золмігрен».
344
У розробленій економістом Майклом Портером п’ятирівневій моделі стратегічних загроз для бізнесу на конкурентному ринку найбільшою є дуалістична №5 — Загроза проникнення\Бар’єр проти проникнення.
Там було з півдесятка повідомлень. Чотири перших виявилися поздоровленнями, що проторохкотіли по моїй болящій голові, мов градові дробини по залізному даху. Коли дійшло до вітання від Джимі (воно було четвертим), я почав натискати кнопку на клавіатурі, щоб скоріше перейти до наступного повідомлення. Не було в мене настрою на вислуховування компліментів.
П’яте повідомлення дійсно було від Ваєрмена. Голос в нього був втомлений, пригнічений.
— Едгаре, я розумію, ти запланував пару днів провести зі своєю родиною й друзями, і мені страшно незручно тебе про це просити, але чи можемо ми з тобою побачитися сьогодні після полудня в твоєму домі? Нам треба поговорити, маю на увазі — серйозно. Джек всю ніч пробув зі мною тут, в Ель Паласіо — не схотів залишити мене самого, він збіса хороший хлопець — і ми рано встали, щоб пошукати той червоний кошик, як вона й загадала, ну... ми його й знайшли. Краще пізно, ніж ніколи, так же ж? Вона хотіла, щоб кошик попав до тебе, тож Джек і відніс його до Великої Ружі. Будинок був незамкнений і, послухай-но, Едгаре... хтось в ньому побував.
У слухавці запала тиша, але я чув його дихання. А відтак:
— Джека побачене там страшно вразило, отже й тобі треба бути готовим до шоку, мучачо. Хоча ти, либонь, вже про щось здогадуєшся....
Тут прозвучав біп, а далі почалося шосте повідомлення. Це Ваєрмен продовжував свою оповідь, тільки тепер він був роздратований, а тому й більш схожий на самого себе.
— От же слабосрака машинка, цей автовідповідач! Chinche Pedorra! [345] Агов! Едгаре, ми з Джеком їдемо до Аббот-Векслера. Це... — Йому знадобилася коротка пауза для сформулювання думки. — Погребальна фірма, до якої вона хотіла. Я повернуся близько першої. А ти обов’язково зачекай на нас, сам у дім не заходь. Там не розгром, нічого такого, але я хочу бути поряд з тобою, коли ти роздивлятимешся вміст кошика, ну, і ще, коли побачиш, що там у твоїй майстерні на верхньому поверсі. Мені не до смаку говорити загадками, але Ваєрмен не стане викладати все це лайно на плівку автовідповідача, яку будь-хто може прослухати. А, ось ще що. Дзвонив один з її юристів. Залишив мені повідомлення — ми з Джеком якраз рилися у мотлоху на тому сраному горищі. Він каже, що я тепер її єдиний спадкоємець. — Пауза. — La loteria. — Пауза. — Я отримав все. — Пауза, — Бодай би я здох.
345
Обдристана мандавошка (ісп.).
От і все.
— 3 —
Я натиснув 0, викликаючи готельну операторку. Трішки зачекав і отримав від неї номер погребального салону Аббот-Векслер. Набрав той номер. Робот запропонував мені пречудовий вибір орієнтованих на смерть послуг («для переключення на виставковий трунний зал натисніть 5»). Я перечікував — у наші дні пропозиції для реальної живої людини надходять в останню чергу, як спецпризи нездарам, що ледве дістаються фінішу, неспроможні впоратися з викликами 21-го століття, — і поки чекав, я обмірковував повідомлення Ваєрмена. Дім стояв незамкнений? Справді? Поставарійна пам’ять в мене ненадійна, але звички в порядку. Велика Ружа належить не мені, а мене з раннього дитинства привчили особливо акуратно поводитися з чужим добром. Я був цілком певен, що дім я замикав. Отже, якщо хтось проник в дім, чому не були зламані двері?