Острів Дума
Шрифт:
— А що ж таке cera? — перепитав Ваєрмен.
— Давайте наразі це облишимо, — сказав я. — Хоча дуже дивно знайти тут цей єдиний лист.
— Чудно, але не вельми й дивно, — не погодився Ваєрмен. — Уяви собі, що ти вдівець, з котрим живуть юні дочки, чи забирав би ти з собою в нове життя останню записку від свого бутлегера?
Я замислився і вирішив, що він має рацію.
— Ні... хоча я, либонь, знищив би її разом зі своєю колекцією французьких картинок.
Ваєрмен знизав плечима.
— Не нам знати, як багато він знищив непевних паперів... чи як мало. Окрім спорадичного пияцтва
— У всякому разі, приємно на це сподіватися. Давайте роздивимося, може ще щось знайдеться.
— 2 —
На перший погляд, там нічого більше не було. Ми позаглядали до всіх приміщень і нічого нам не трапилося, окрім того, що у кімнаті — схоже, колишній їдальні — я перечепився об здиблену дошку. Проте Ваєрмен з Джеком вчасно мене підхопили, та й зрадила мене не моя здорова нога; вона мене якраз утримала від падіння.
На обстеження горішніх приміщень надії майже не було. Сходи туди, їхні знівечені перила і майданчик другого поверху вціліли, але вище було лише порожнє небо, в якому вигойдувалося листя високої пальми. Другий поверх — сякі-такі рештки, а третій — суцільний розгардіяш. Після безрезультатних розшуків ми попрямували до кухні і принагідно зробленого нами ґанку назад, у зовнішній світ, не маючи чим похвалитися, окрім як старою запискою постачальника контрабандного пійла. Я здогадувався, що може означати cera, але, не знаючи де шукати Персе, не вбачав ніякої користі у цій здогадці.
А вона була десь тут.
Вона була близько.
Недарма ж нам так важко було сюди дістатися.
Ваєрмен йшов попереду і так різко встав, що я наштовхнувся на нього. Джек наштовхнувся на мене, піддавши мені під зад важким кошиком.
— Ми мусимо оглянути сходи, — промовив Ваєрмен голосом чоловіка, котрий не може зрозуміти, чому він щойно був таким бовдуром.
— Перепрошую?
— Ми мусимо подивитися, чи є на сходах сховок. Я мав би першим чином про це згадати, дурень.
— Що за сховок? — спитав я.
— В Ель Паласіо, — обернувся до мене Ваєрмен, — він розташований на четвертій сходинці знизу. Ідея полягає в тім — Елізабет казала, це ідея її батька, — щоб на випадок пожежі все цінне тримати ближче до дверей. Там залізний ящик, і зараз у ньому, окрім пари старих сувенірів та кількох фотокарток, нема нічого, а колись вона тримала там свій заповіт і найкоштовніші прикраси. Якось розповіла про це своєму адвокату. Велика помилка. Він наполіг, щоб усе цінне зберігалося в банківському сейфі у Сарасоті.
Ми вже стояли біля підніжжя сходів, поблизу кургану мертвих ос. Навкруг нас згустився сморід будинку. Він обернувся до мене з сяючими очима.
— Мучачо, а ще вона в тім ящику тримала найцінніші зі своїх порцелянових фігурок, — він огледів понівечені сходи, що вели до безглуздого хабоття і порожнього неба нагорі. — А як ти гадаєш... чи не може бути Персе чимось на зразок порцелянової статуетки, котру Джон міг дістати зо дна Затоки... чи не може вона бути схованою прямо тут, на сходах?
— Я гадаю, все можливе. Тільки обережніше
там. Дуже тебе прошу.— Можу присягнутися, там є сховок, — сказав він. — Бо дитячі звички невмирущі.
Ногою в черевику він відкинув убік мертвих ос, вони посунулися з шиплячим, паперовим звуком, і став на коліна перед сходами. Огледів першу сходину, потім другу, третю. На четвертій попросив:
— Джеку, дай-но мені ліхтар.
— 3 —
Я запевняв себе, що не може Персе ховатися в секретному ящику під сходами, це було б задуже просто, але пригадав, як Елізабет вимагала покласти якусь з порцелянових фігурок у жерстянку з-під печива, і пульс в мене пришвидшився, тим часом як Джек, порившись у кошику, видобув звідти монструозний ліхтар у корпусі з неіржавіючої сталі. Він вклав його Ваєрменові прямо в руку, як асистент біля операційного столу вкладає інструмент в руку хірургу.
Ваєрмен ввімкнув ліхтар і я помітив на дальньому краєчку сходини золотавий зблиск завіс.
— О’кей, — сказав він, віддаючи ліхтар назад. — Тримай промінь на краю сходини.
Джек зробив, як було наказано. Ваєрмен взявся за край віка, яке мало б відтулитися на крихітних завісах.
— Ваєрмене, зачекай-но хвильку, — зупинив його я.
Він обернувся до мене.
— Спершу понюхай, — порадив я.
— Повтори, що ти сказав?
— Понюхай. І скажи мені, чи тхне там сирістю.
Він обнюхав сходинку з завісами і знову обернувся до мене.
— Трохи пахне сирістю, але ж тут геть усе так смердить. Чи ти маєш на увазі якийсь особливий запах?
— Та ні, просто відчиняй дуже обережно, гаразд? Джеку, світи прямо всередину. І ви, обоє, дивіться, чи нема там слідів води.
— А в чому сенс, Едгаре?
— В тім, що стіл тече, так вона казала. Якщо побачиш якусь керамічну посудину — пляшку, баняк, джбаник — це вона. Вона майже напевне буде тріснута або й геть розвалена.
Ваєрмен набрав повні груди повітря, відтак видихнув:
— О’кей. Як сказав математик, поділивши на нуль: тут нічого нема.
Він спробував підважити сходинку, проте безрезультатно.
— Вона замкнена. Я бачу вузеньку замкову щілину, крихітний же до неї мусить бути ключик...
— У мене є швейцарський армійський ніж, — запропонував Джек.
— Хвилиночку, — відгукнувся Ваєрмен, і я побачив, як міцно він стулив губи, намагаючись кінчиками пальців підважити віко схованки. На лобі в нього напружилася жила.
— Ваєрмене, — почав я, — обережніше...
Перш ніж я доказав, замок — старий, маленький, напевне наскрізь проіржавілий — крекнув. Сходинка злетіла вгору, одірвавшись і від завіс. Ваєрмен завалився назад. Його підхопив Джек, а відтак я перейняв Джека, незграбно, однією рукою. Великий ліхтар гепнувся на підлогу, але вцілів, тільки крутнувся променем, висвітивши бридку купу мертвих ос.
— Святі мощі, — вилаявся Ваєрмен, відновивши рівновагу. — Ларрі, Керлі й Мо [382] .
382
Larry, Curly & Moe — персонажі комедійного тріо Three Stooges, яке проіснувало з 1925 по 1970 рр., залишивши по собі безліч гегфільмів.