Острів Дума
Шрифт:
— Вона розуміє, через що я пройшла з тобою!
Просто дивно, як нецікаво мені було втягуватися в цю тему. Мене інтригувало інше.
— Що «він також»?
— Хто також? — заридала вона. — Господи, як я все це ненавиджу! Ці допити!
Ніби мені це подобалося.
— Том. Тисказала — головне, що він також... і зупинилася.
— Залежний від настроїв також. Торба з сюрпризами емоцій. Сьогодні піднесений, завтра пригнічений, післязавтра і те і се разом, особливо якщо він не приймає...
І враз замовкла.
— Якщо не приймає свої пігулки, — закінчив я замість неї.
— Авжеж, гаразд. Я йому не психіатр, —
— Я з тобою так наїлася тієї сраної психастенії, Едгаре. Тільки-но мені здалося, що нарешті натрапила на справжнього чоловіка, а воно виявилося поглинаючим пілюлі Магічним Оком [161] : «зараз відповісти не можу, спитай перегодом, коли я буду не такий знервований».
161
Magic 8-ball — популярна ворожильна іграшка, вигадана у 1946 р. Абе Букманом: заповнена темною рідиною куля з віконечком, у ній плаває біла фігура у формі ікосаедра, на кожній з його граней є стандартна фраза; тримаючи магічну кулю віконцем донизу, ставлять запитання, перекидають кулю, і до віконця спливає якась одна з 20 «порад», наприклад — «прогноз позитивний», «негативний» або «спитайте пізніше».
Вона сопла мені у вухо і я очікував наступного крику. Він надійшов. Вона кричала, як завжди. Деякі речі залишаються незмінними.
— Пішов ти на хуй, Едгаре, за те що обісрав мені такий чудовий день.
— Мені однаково, з ким ти спиш, — сказав я. — Ми розлучені. Я всього лиш хочу врятувати життя Тому Райлі.
Тут вона заверещала так голосно, що я відставив телефонну слухавку подалі.
— Я не ВІДПОВІДАЮ за його життя! Ми розпрощалися! Тобі від цього погано?
Потім трохи тихіше (але не дуже):
— Його зараз навіть нема в Сент-Полі. Він у круїзі з матір’ю і з отим голубим, своїм братом.
Раптом я зрозумів, чи мені просто здалося, що зрозумів. Почуття було таким, ніби я здійнявся вгору і побачив усе з висоти пташиного лету. Можливо тому, що сам був планував самогубство, нагадуючи собі весь час, що воно має виглядати нещасним випадком. Не заради страховки, а заради того, щоб мої дочки не понесли на собі крізь все життя стигматів загального осуду...
І тут в мене з’явився аргумент, а може, й ні?
— Скажи йому, що ти знаєш. Коли він повернеться, скажи йому, що ти знаєш, що він планує самогубство.
— Чому він мусить мені повірити?
— Тому що він його планує. Тому що ти його знаєш. Тому що він душевно хворий і, можливо, ходить і думає, ніби в нього на спині наліплено оголошення ПЛАНУЄТЬСЯ САМОГУБСТВО. Скажи йому, що ти знаєш, що він кинув приймати антидепресанти. Ти ж це знаєш, так? Це ж факт.
— Так. Але раніше ніякого сенсу не було від моїх нагадувань йому, щоб не забував приймати.
— А ти коли-небудь казала йому, що пустиш про нього поголоску, якщо не почне їх приймати? Розповіси усім навкруг?
— Ні. І зараз не збираюся цього робити! — в її голосі чувся переляк. — Ти гадаєш, мені треба, щоб увесь Сент-Пол знав, що я спала з Томом Райлі? Що в мене з ним було щось?
— А якщо весь Сент-Пол знатиме, що ти просто непокоїшся за нього? Чи це так диявольськи
жахливо?Вона промовчала.
— Я тільки хочу, щоб ти зустрілася з ним, коли він повернеться...
— Ти тільки хочеш! Так і є! Все життя ти тільки чогось і хотів. Ось що я тобі скажу, Едді, якщо це діло тобі дійсно не до сраки, то сам з ним і балакай! — Знову забриніла та сама жорсткість, проте цього разу з-за неї визирав переляк.
Я сказав:
— Якщо це ти сама ініціювала розрив, можливо, ти ще маєш на нього сильний вплив. Можливо, достатньо потужний, щоб врятувати йому життя. Я розумію, це страшно, але ти вже влипла.
— Ні, не влипла. Я вішаю слухавку.
— Якщо він себе вб’є, навряд, щоб тебе до кінця життя мучили докори сумління... Але, гадаю, пару років тобі таки буде дуже погано.
— Не буде. Я спатиму спокійно, як дитя.
— Вибач, Пандо, я тобі не вірю.
Я назвав її пестливим ім’ям, якого не вживав багато років, сам не знаю, звідки воно вигулькнуло, але це її зламало. Вона знов почала ридати. Цього разу в її плачу не чулося злості.
— Ну чому ти така падлюка? Чому ти не залишиш мене у спокої? Мені вже більше нічого не хотілося. Хіба що проковтнути пару болегамувальних пігулок. А ще, либонь, розпластатися на ліжку й поплакати самому, хоча не певен.
— Скажи йому, що ти знаєш. Скажи, щоб він пішов до свого психіатра і знову почав приймати антидепресанти. І ось ще що, найважливіше — скажи йому, що якщо він себе вб’є, ти про це розкажеш усім, починаючи від його матері й брата. Без різниці, як воно буде замасковано, всі знатимуть, що він сотворив самогубство.
— Я не можу цього зробити! Я не зможу! — в її голосі безпорадність.
Я зважив на це і вирішив, що цілком можу перекласти відповідальність за життя Тома Райлі на неї — просто передаю оце їй її телефонним дротом. Вчинків в такому стилі не було в репертуарі старого Едгара Фрімантла, але ж той, колишній Едгар Фрімантл також ніколи не міг собі уявити, що малюватиме заходи сонця. Або гратиметься з ляльками.
— Тобі вирішувати, Пандо. Звичайно, все даремно, якщо він збайдужів до тебе, проте...
— О, не збайдужів, — вона здалася ще безпораднішою.
— Тоді скажи йому, що він мусить розпочати життя знову, подобається йому це чи ні.
— Добрий старий Едгар, він все ще чимсь керує, — промовила вона втомлено. — Навіть зі свого острівного королівства. Добрий старий Едгар. Едгар-чудовисько.
— Це несправедливо, — сказав я.
— Прекрасно, — заперечила вона і повісила слухавку. Я ще якийсь час посидів на тахті, дивлячись, як захід яскравішає, і відчуваючи, як у Флоридській кімнаті холоднішає повітря. Люди, які вважають, ніби зими у Флориді не буває, дуже помиляються. У 1977-му в Сарасоті випало снігу на дюйм. Гадаю, зараз холоднішає всюди. Можу побитися об заклад, що в пеклі теж іде сніг, але навряд чи з нього можна щось зліпити.
— 2 —
Ваєрмен зателефонував наступного дня щойно після полудня і спитав, чи дійсно я його чекаю в гості на оглядини моїх картин. Я почувався трохи непевним, пам’ятаючи його обіцянку (чи погрозу) безоглядно висловити свою думку, проте запросив його мерщій приходити.
Я виставив шістнадцять робіт, які здавалися мені найкращими... Хоча при ясному холодному світлі січневого дня всі вони тепер здалися мені доволі нікчемними. Етюд з Карсоном Джонсом так і лежав у моїй спальні на полиці шафи. Я його витяг, причепив до картону і теж поставив останнім у ряду. Малюнок олівцями виглядав недбалим і надто простецьким на тлі картин олією, він, звісно, також був найменшим, утім я вважав, що в ньому є щось таке, чого бракує решті.