Острів Робінзона

Вони пішли, а ми залишились на тій самій позиції, уважно пильнуючи, чи не пройде ще хтось через галявину. Ніхто не з'явився.

Здавлене коротке хрипіння сповістило про тиху драму, яка розігралася в глибині кущів. Незабаром повернулися негри; обличчя їх сяяли.

— Вдалося! — пирхнув Мігуель і поклав переді мною на землю добуту рушницю та пістолет, не забуваючи про торбинки з порохом і свинцем.

— Чудово! Спасибі вам!

— А це мені! — сказав і показав гарний двосічний ніж. Я кивнув йому головою на знак згоди.

— Це наш четвертий! — засміявся Вагура і через Манаурі звернувся до Мігуеля. — Але чи ви напевно вбили його?

В цю мить різке гавкання поблизу розірвало повітря, вдаривши нас по нервах. Дві собаки вискочили з гущавини в тому самому місці, де перед тим вийшов іспанець. Але тварини не пішли по його сліду, вони бігли навскіс по галявині, прямо на нас. Мабуть, вони давно вже нас винюхали.

— Стріли! Отруйні стріли! — шепнув Арнак до індійців.

Ми заховалися не на самому краю галявини, а — для більшої безпеки — за кілька або кільканадцять кроків у глибині чагарника. Добігши до перших кущів, собаки одразу ж скажено загавкали, даючи знати, що вони прискочили до дичини. Раптом, вражені багатьма стрілами, вони жалібно заскавучали і попадали, але це сталося трохи запізно: ми були викриті.

Тоді я допустив грубу помилку, першу в цьому поході. Знаючи, що іспанці, які були поблизу, нацькували собак і що тварини точно виказали їм місце нашого перебування, я повинен був наказати негайно відійти. Я не зробив цього. Дозволив кільком індійцям спочатку забрати нишком стріли, вирвавши їх з убитих собак.

— Швидше! — квапив я.

Раптом прямо навпроти нас, з другого боку галявини, сліпучі спалахи роздерли темряву, і повітря струсонув оглушливий вибух кількох пострілів. Їх було вісім, може, десять, і пролунали вони майже одночасно, залпом. Під градом свинцю зашуміли кущі, в яких ми заховалися. Рушниці ворога були заряджені шротом.

Лежачи на землі, я відчув гарячий удар у ліву лопатку. На щастя, куля пішла боком, зачепивши тільки шкіру. Справа і зліва почулися приглушені окрики і стогін поранених товаришів.

Я думав, що після залпу іспанці підуть штурмом. Але, мабуть, вони не були впевнені в своїх силах. З диму, яким затягнуло протилежну частину галявини, ніхто не виходив.

— Чи стріляти в них з рушниць? — запитав Вагура.

— Ні! — рвучко заперечив я. — Не стріляти! Ні в якому разі!.. Всім тихенько відступити на сто кроків від галявини! Здорові нехай заберуть поранених. Швидко!

Виявилося, що, крім мене, поранено ще п'ять чоловік, у тому числі один, поранений в голову, був у безнадійному стані, і коли його відносили в тил, він втратив свідомість.

— Що робити з собаками? — звернувся до мене Арнак. — Мабуть, заберемо їх.

— Так, заберемо.

Я вирішив до кінця дотримуватися свого правила і не залишати за собою ніяких слідів. Іспанці могли догадуватись багато про що, але чим менше знали про нас, тим було краще. До цього часу вони не знали напевно, хто їх противник і яка у нього зброя.

Відійшовши од галявини більш як на сто кроків, ми зупинилися. Виставлені на всі боки дозори повідомляли, що ворога не видно і не чути. Це занепокоїло нас, бо давало підстави припускати, що в цій тиші іспанці задумують щось нове. Я звелів усім зібратись і відійти з цього місця. Тимчасом поранений індієць помер. Поховали його поруч з Райсулі. Трупи іспанців і собак закинули в таку гущавину, що навіть у ясний день їх і чорт не знайшов би. Всіх поранених, у тому числі й самого себе, я сяк-так перев'язав. Одного з них, нездатного до бою, відправили в тил до жінок.

Ми вирушили в напрямі до моря, виславши на кілька десятків кроків уперед розвідників. Нас було шістнадцять чоловік. Зброї ми мали більше, ніж раніше.

Що найбільше тішило мене в цю хвилину, це бойовий запал людей. Поразка не зламала їх духу. Палали бажанням боротьби й помсти. Я пізнавав по цьому природжених воїнів, звиклих до війни.

Запах пороху і крові

Підійшовши до моря, ми перебралися на другий бік галявини і краєм її обережно посувалися до місця, де були іспанці, які так успішно обстріляли нас. Але ми вже не застали їх там. У гущавині не було нікого.

— Куди ж би вони могли піти? — нахмурився Арнак.

— Не маю поняття! — буркнув я. Потім покликав до себе негра Мігуеля.

— Ти добре знаєш, як нам пройти до вашого табору? — допитувався я у нього.

— Знаю.

— Але так, щоб по дорозі не зустрітися з іспанцями. Мігуель розмірковував. Я підказав йому:

— А якби прокрастися кущами близько до моря?

— Цей шлях, мабуть, найбезпечніший! — визнав Мігуель.

Ми знову попрямували до узбережжя. Для більшої бойової готовності я доручив двом загонам підкрадатися на відстані кількох десятків кроків один від одного, в той час як третій загін повинен був іти трохи позаду, як резерв.

Незабаром права колона, з якою був і я, натрапила на труп, який лежав серед кущів. Умовним знаком — трикратним сичанням — ми зупинили всі загони. Коли з-за хмар виглянув місяць, ми впізнали негритянку, мабуть, загризену собаками і на додаток порізану чимсь гострим. Поблизу лежали трупи трьох дітей, так само по-звірячому знівечені.

Я здригнувся. Зміг промовити на це тільки одне слово:

— Звірюки!

Поспішно хоронячи в землі забитих, ми всі думали про одне: така доля спіткала б і нас, якби іспанцям вдалося перемогти.

Від галявини до табору було ще добрих півмилі. Ми пройшли вже більше ніж половину цієї відстані, коли побачили попереду якийсь підозрілий рух. Дотримуючись тиші, кілька іспанців ішли в тому самому напрямку, що й ми. Місяць усе ще світив, і їх постаті за якихось сто кроків од нас було добре видно.

— Доженімо їх! — загорівся Вагура.

— Ми дуже близько від табору, — відповів я.

— Швидко їх переб'ємо! Біжім!

— Ні, Вагура! Боротьба в цих умовах не може обійтись без шуму.

— З шумом чи без шуму, а легко з ними справимось!

— Поблизу можуть бути інші, які нападуть на нас із тилу! Не можна!

— Можна!

Певно, жахливий вигляд трупів негритянки і дітей так вразив хлопця, що він не володів собою, бо не хотів слухати. Замішання, яке викликав Вагура, вчасно помітив Манаурі; підійшовши до нас, він довідався, про що йдеться. На щастя, вождь міцно тримав у руках своїх людей. Сказав на вухо Вагурі декілька переконливих слів, і хлопець, не заперечуючи, трошки засоромлений, уступив.