Острів Скарбів

Ми зупинилися на тому місці, яке на карті було позначене якорем, за третину милі від обидвох берегів — головного острова й Острова Кістяка. Дно там було чисте й піщане. Загримів якір, падаючи у воду, і сполохав цілу хмару птаства, що з криком закружляло над лісом. Але за якусь хвилину воно заспокоїлось, і все навкруги знов затихло.

Бухта була добре закрита звідусюди заростями густого лісу, дерева спускалися майже до рівня припливу. На деякій відстані від положистого переважно берега амфітеатром здіймалися пагорби. Дві маленькі річечки, чи, власне, багнисті потічки, впадали в протоку, що здавалася тихим ставком. Рослинність біля цих річок мала якесь отруйне яскраво-зелене забарвлення. З корабля ми не могли бачити ні будівлі, ні частоколу в лісі, і якби не карта в нас, можна було б думати, що ми — перші люди, які причалили до цього острова, відколи він піднявся з глибин океану.

Жоден звук, жоден подув вітерця не порушували мертвої тиші, тільки з-за півмилі долинав сюди глухий гул прибою, що розбивався об скелі. У повітрі чувся якийсь особливий, гнилотний запах — дух прілого листя й трухлого дерева. Я помітив, що лікар усе принюхується і принюхується, наче перед ним було тухле яйце.

— Не знаю, чи є тут скарб, — пробурмотів він, — але ручуся своєю перукою, що пропасниця є.

Поведінка команди, яка непокоїла мене ще на шлюпці, стала зовсім-таки загрозливою, коли ми повернулися на судно.

Матроси вешталися по палубі й про щось тихо перемовлялися. Кожен наказ сприймали невдоволено й похмуро і виконували неохоче. Навіть найнадійніші матроси піддалися цьому настроєві, бо ж нікого не знаходилось, хто осмикнув би товаришів. Назрівав заколот, зависаючи над нами, немов грозова хмара.

Та не тільки ми, прибічники сквайра, помітили небезпеку. Довгий Джон аж переривався, снуючи від гурту до гурту, подаючи слушні поради й власною поведінкою показуючи якнайкращий приклад іншим. Він сам себе перевершував послужливістю й чемністю, для кожного в нього була привітна усмішка. Якщо лунала якась команда, Джон перший біг на своїй дерев'янці виконувати її, весело гукаючи:

— Слухаю, слухаю, сер!

Коли ж робити було нічого, він співав пісні одну за одною, щоб не так впадала в око похмурість матросів.

З усіх зловісних ознак цього тривожного дня найзловіснішою здалась нам саме оця стурбованість Довгого Джона.

Ми зібралися в каюті на раду.

— Сер, — сказав капітан, — якщо я наважусь віддати ще один наказ, весь корабель накинеться на нас. Ви самі бачите, що робиться. Мені відповідають грубощами на кожному кроці. Коли я відповім їм тим самим, спалахне сутичка. А коли я не звертатиму на це уваги, то Сілвер запідозрить, що тут щось не чисто, і гру буде програно. Є тільки одна людина, на яку ми ще можемо розраховувати.

— Хто ж це? — спитав сквайр.

— Сілвер, сер, — відповів капітан. Він занепокоєний не менше, ніж ми, і хоче якось укоськати їх. Назріває бунт, але він хоче, щоб вони не бунтували завчасно. Тому я пропоную дати йому таку можливість. Дозвольмо команді поїхати сьогодні надвечір на берег. Якщо вони поїдуть усі, — що ж, ми захопимо судно. Якщо ніхто з них не поїде — ми замкнемося в каюті й нехай Бог боронить правих. Якщо ж на берег поїде тільки частина команди, то, повірте, Сілвер привезе їх назад слухняними, як ягнята.

На тому й погодились. Усім певним людям дали набиті пістолі; коли ми відкрили наші плани Гантерові, Джойсові й Редрутові, вони були, на наш подив, не дуже вражені й сприйняли новину досить спокійно. Після цього капітан вийшов на палубу і звернувся до команди.

— Сьогодні, хлопці, — сказав він, — був у нас важкий день, і всі ми страшенно потомилися. Тож гадаю, що прогулянка на берег нікому не зашкодить. Шлюпки ще на воді. Отже, сідайте і їдьте на берег, хто хоче. За півгодини до заходу сонця я дам сигнал з гармати.

Либонь, ці простаки уявляли собі, що знайдуть скарб, тільки-но зійшовши на берег. Похмурість їхня відразу де й поділася, вони так Дружно загукали „слава“, що аж луна озвалась між пагорбами, а птаство з криком знову знялося в повітря.

Капітан слушно зробив, що тут-таки зійшов униз і залишив Сілвера самого залагодити з від'їздом. Та й чи міг він повестись інакше? Якби він зостався на палубі, то не зміг би вдавати й далі, ніби нічого не знає і не розуміє.

Все було ясно, як день. Сілвер був тепер капітаном, і заколотницька команда слухала тільки його. А чесні матроси — незабаром виявилося, що на борту все-таки знайшлися такі, — були не дуже тямущі. Найімовірніше, що призвідці затуманили голови всім матросам, тільки кому більше, а кому менше — декотрі, самі по собі й непогані хлопці, не хотіли заходити надто далеко. Одна річ — неслухняність і лінощі, і зовсім інша — захопити силою судно й забити кількох невинних людей.

Кінець кінцем у команді домовилися. Шестеро матросів лишалися на судні, а решта тринадцятеро, включаючи й Сілвера, почали сідати в шлюпки.

Саме тоді я й наважився на перший свій відчайдушний вчинок, який вельми багато допоміг нашому порятункові. Ясно було, що захопити корабель нам не пощастить, оскільки Сілвер залишив на ньому шістьох чоловік. І так само ясно було, що як їх тільки шестеро, моя допомога нашим на судні не потрібна. Отож я вирішив поїхати на берег. Ту ж мить я переліз через борт і скрутився калачиком на прові найближчої шлюпки, яка саме відчалювала.

Ніхто не звернув на мене уваги, тільки передній весляр озвався:

— Це ти, Джіме? Тримай голову нижче!

Але Сілвер — він сидів у другій шлюпці — пильним оком скинув на нашого човна й гукнув до мене, щоб пересвідчитись, чи це справді я. Отоді я й пошкодував, що поїхав.

Матроси веслували щосили, змагаючись на швидкість. Наша шлюпка відпливла перша, а що вона була легша і веслярі в ній підібралися кращі, то ми набагато випередили суперників. Як тільки прова нашого човна врізалася в берег між деревами, я вхопився за гілля навислого дерева і, вискочивши на пісок, швидко зник у хащах. Сілвер та його товариші лишилися ззаду ярдів на сто.

— Джіме! Джіме! — долинули до мене його погуки.

Але я, звісно, не озвавсь, наче то Й не до мене. Де пригинцем, де напролом через кущі, я щодуху гнав уперед, аж поки зовсім захекався.

Розділ XIV ПЕРШИЙ УДАР

Я був дуже задоволений, що пощастило втекти від Довгого Джона: відразу на душі мені повеселіло, і я почав зацікавлено розглядати нову для мене землю.

Пройшовши крізь мокровину, порослу верболозом, очеретом і якимись невідомими мені болотяними деревами, я потім вийшов на пагористу піщану місцину з милю завдовжки, де росли поодинокі сосни й чимало кривулястих дерев, що скидались на дуб зростом, але блідавим кольором листя нагадували вербу. Десь далеко видніла двоголова гора, обидва дивні скелясті шпилі якої виблискували на сонці.

Уперше в житті пізнав я радість дослідника невідомих країв. Острів був безлюдний. Матроси, що припливли зі мною на шлюпці, лишилися далеко позаду, і я міг зустріти тут хіба тільки диких звірів та птахів. Обережно пробирався я між деревами, раз у раз натрапляючи на якісь не знані мені квітучі рослини. Час від часу я бачив змій — одна з них підвела голову з прискалка й засичала на мене з таким фурканням, як від дзиги. Мені й на думку не спало, що це смертельно небезпечна гримучка.

Нарешті я потрапив у хащу схожих на дуби невисоких дерев — пізніше я довідався, що їх називають вічнозеленими дубами. Вони росли на піску, наче кущі терну, мали чудно покручене гілля й густе листя, подібне до стріхи. Ці зарості ставали густішими й вищими в міру того, як спускалися з піщаного схилу до широкого, вкритого очеретом болота, що через нього струменіла до затоки одна з тих річечок. Під гарячим сонцем багнище парувало, і обриси Підзорної Труби мріли в легкій імлі.