Острів Тамбукту

Думав я і про Канеамею. Дочка жерця мала чуйне серце. Щоб врятувати мене від підступів свого батька, вона заявила йому, що збирається стати моєю сахе. Дівчина боялася за моє життя, оберігала мій спокій. Їй невластива була батькова злобність і заздрість. А що якби попросити Канеамею якось допомогти Сміту? Звичайно, не треба обіцяти батькові вийти заміж за плантатора. Сміт був похилого віку. Може, вона вблагає старого не переслідувати плантатора? Для цього необхідно познайомити її з англійцем. Але як? Сміт нізащо не наважиться зустрітися будь з ким з тубільців на березі, та й Канеамея навряд чи погодиться на таємне побачення з незнайомим пакегі. А поїхати на великий човен, до якого тубільні не підпливали й близько, вона, мабуть, побоїться. Яхта вважалася чимось небезпечним, і рибалки, їдучи в відкритий океан ловити рибу, обходили її десятою дорогою. Ні, Канеамея нізащо не погодиться. Тим більше, потай від усіх…

Тоді мені спало на думку інше: запросити на яхту спочатку Зінгу, а потім уже обох дівчат.

Сонце наближалося до зеніту. Зінга підвелась і зібралась іти додому: мати кудись пішла й доручила їй зварити сьогодні обід. Тоді я попросив, щоб перед заходом сонця вона знову прийшла сюди. Мовляв, поїдемо на човні до великої затоки.

— Зустрічати схід місяця, — додав я. — Хочеш?

Вона погодилася.

Сонце схилялося над океаном. Легенький вітерець тихо шарудів у густому верховітті. Спека потроху спадала. Паш човен плавно погойдувався на хвилях, що гуляли по всьому неосяжному простору Великої води. Зінга впевнено, мов досвідчений рибалка, веслувала. Високі пагорби палали в рожевому промінні призахідного сонця, а над долинами нависли довгі тіні гірських вершин. Водоспади яскріли проти сонця, мов ріки розплавленого золота, а на джунглі вже насувалась чорнильно-фіолетова півтемрява ночі. Човен повільно наближався до скель, що височіли над водою, ніби витесані людською рукою колони. Ось і ті дві скелі, між якими застряла наша яхта.

— Глянь! Глянь! — смикнула мене Зінга за рукав. Вона побачила яхту.

— Їдьмо туди, — сказав я,

— Ні, ні! Не хочу!

— Чому?

— Боюсь…

— Не бійся, — заспокоював я дівчину. — Нічого страшного там немає. Я ж з тобою…

Човен тихо торкнувся борту яхти. Я став ногою на трап і подав дівчині руку. Вона нерішуче піднялась на палубу. Потім гвинтовий трап довів нас до їдальні, розташованої на нижній палубі. Міцно вчепившись за мою руку. Зінга несміливо, але покірливо йшла за мною.

Мої англійці сиділи з каюті плантатора. Грім з ясного неба не вразив би їх так, як наша поява.

— Це Зінга, дочка вождя Боамбо, — відрекомендував я, входячи з дівчиною до каюти.

Сміт підвівся з кушетки.

— Дочка вождя? — здивовано пробелькотів він. — Цебто принцеса острова?

— Нехай буде й принцеса, якщо вам так більше подобається…

— Чому б і ні? — сказав плантатор, вклоняючись дівчині. — Вождь кожного племені — це маленький король. Ваш візит для мене дуже висока честь, міс…

Він простяг дівчині руку, готовий прикластися губами до її руки, але Зінга відвернулась од нього, зніяковіло глянувши на мене, немов питала: «І чого цей пакегі так кумедно вихиляється?»

— Це та сама, що була на нашій страті? — запитав мене капітан.

— Та сама, — відповів я і запросив дівчину сісти в м'яке крісло-гойдалку.

Зінга обережно сіла. Все навколо було для неї дивним і небаченим. Вона несміливо поверталася на всі боки, і кожна річ викликала в ній дитяче захоплення. Побачивши себе в великому дзеркалі, вона відсахнулась од несподіванки. Потім підійшла до полірованого скла, оглянула свою струнку постать, смугляве обличчя, білі зуби, чорне волосся, а коли зустрілася з власним поглядом, примружила від задоволення очі. Зінга вперше бачила себе на весь зріст.

Сміт помітив, що дівчині найбільше сподобалося дзеркало, і він попросив перекласти, що хоче їй подарувати його.

— Міс Зінга, — урочисто промовив плантатор, — я англієць. Нещасний випадок закинув мене на острів вашого височайшого батька. Я сподіваюся, що він не відмовить у гостинності людині, яка зазнала корабельної аварії…

— Що він каже? — запитала Зінга. Я коротко пояснив благання Сміта.

— Батькову думку ти сам знаєш, але ж Арикі не погоджується, — промовила Зінга.

— Що вона каже? — запитав Сміт.

— Принцеса острова Тамбукту запрошує вельмишановних гостей завтра на обід, який вона влаштовує в палаці свого батька, — пожартував я.

Коньяк, яким нас пригощав Сміт, підвищив настрій компанії. Навіть Зінга, поморщившись, ковтнула кілька разів. Але шоколад їй дуже сподобався. Сміт люб'язно підніс дівчині цілу коробку шоколаду ще й пляшку коньяку для батька — «короля острова Тамбукту».

Промені призахідного сонця заглянули в ілюмінатор і спалахнули в дзеркалі. Насувався вечір. Час було повертатися на острів. Сміт востаннє розкланявся перед Зінгою і ще раз запевнив її в своїй повазі до «височайшого батька».

Коли наш човен відчалив од яхти і поплив до берега, я запитав Зінгу, чи сподобалось їй на великому човні?

— Сподобалося, — відповіла вона.

— А ті пакегі — хороші?

— Хороші. Тільки отой старий увесь час якось кумедно кривлявся, наче мавпа.

їй на думку не спадало, що Сміт робив це з поваги до неї. Коли я сказав, що плантатор у своїй країні був «каліман біля», — великою і сильною людиною, — вона здивувалась: як може така кощава й слабка людина бути сильною? Коли говорити про силу, то в мене, мовляв, м'язи набагато міцніші, ніж у третього пакегі. Силу людини вона розуміла в прямому значенні слова, а не як багатство.

Ввечері Зінга розповіла батькам про все, що бачила на великому човні пакегі. Вони слухали її, затамувавши подих. Дочка дала їм по плитці шоколаду. Шоколад усім сподобався. Стара Дугао навіть запитала, простодушно посміхаючись, чи шоколад теж росте на деревах? Боамбо хильнув трохи з пляшки. Очі в нього заблищали.

— Тацірі! — облизався він.

Коньяк сподобався й Амбо. Приклавшись кілька разів до пляшки, юнак повеселішав і сказав, що коли дати Арикі випити цього, то він без вагань погодиться на все.

— Амбо правду каже, — обізвався батько. — Якщо пакегі мають багато такого малоу, Арикі не буде їх кидати у Велику воду.

— Маємо. — кивнув я головою. — У нас цього малоу стільки, що Арикі не випив би його й за три місяці. Пакегі дадуть старому Арикі багато подарунків.

— Я поговорю з ним, — пообіцяв Боамбо. — Понесу йому теж малоу, нехай покуштує. — І, ковтнувши ще кілька разів, аж зацмокав: — Тацірі! Хе-хо! Пакегі — розумні люди…

Коньяк трохи запаморочив голову Боамбо.

Було вже пізно, коли я попрощався й пішов. Ніч видалася темна. Вологий вітер перебирав на деревах листя. Не встиг я дійти до своєї лібати, як почув за собою чиїсь кроки. Я став під дерево, гілля якого звисало до землі. З пітьми виринула людська постать і пропливла повз мою схованку, не помітивши мене. Я впізнав Амбо. Син вождя зайшов до хатини, але побачивши, що мене немає, сів під дверима й заспівав:

Пая, пая карара, карара-а-а-а. Канеамея карзре, карарє-е-е-е [17]

17

Жінки, жінки полють, полють. Канеамея поле, поле…