Острів злочинців

Тепер вони надумали рішуче взятися за Скалбану. Тим часом настала ніч, гарцери переслідували браконьєрів, і один з них наче крізь землю запався. Кароль, як ми знаємо, теж брав участь у гонитві, і помітив, як блискавично зник браконьєр. І мені, й офіцерові міліції, і Каролю, і Гертелеві водночас спало на думку, що, мабуть, у тому місці, де щез браконьєр, є вхід до підземного бункера. Тільки Кароль і Гертель нас випередили. Гертель, певне, краще за нас орієнтувався в цьому лісі, швидше знайшов вхід до цього бункера, та коли вони спустилися в підземелля, виявилося, що двері до комірчини, суміжної з головною коморою бункера, замкнено. Тоді вони поїхали до Скалбани човном, котрого дістала їм Тереза. Рибалка був удома, вони заскочили його зненацька. Знову зв'язали, а що він не схотів віддати їм ключа від замка, заходилися гарячково шукати його самі. Нарешті, вони знайшли ключа й помчали до схованки з колекціями. Так розповіли в міліції Гертель і Кароль. Що було далі, ви знаєте…

— А двох браконьєрів заарештовано, — переможно виголосив Вільгельм Телль. — Міліція знайшла власника човна і по нитці розплутала ввесь клубок. Браконьєрами виявилися двоє парубків із сусіднього села за річкою.

— Так, — кивнув я головою. — Кажуть, що то Скалба-на намовив їх до браконьєрства. Та й у самого Скалбани на горищі знайдено цілу купу вичинених звіриних шкурок. Це був розбійник, страшний розбійник. Він так уподобав розбійницький промисел, що, хоч Барабашевої банди вже не було, він і далі добирав способу займатися бандитським ремеслом. Коли вже не серед людей, то в лісі серед звірини.

— У-у-у-у! — загуло на річці.

Я здригнувся. Річкою плив білий пасажирський пароплав. Глибокий голос сирени нагадав мені мить, коли ми із Скалбаною пливли на «самі» через Віслу. Чого він скочив у річку? Чи гадав, що пощастить утекти, а тоді дістатися до давнього бункера в лісі й забрати в Гертеля ключа від схованки із колекціями? А може, просто тікав, рятуючись від кари за вбивство Плюти?

— Ходімо, — звернувся я до Ганки й хлопців.

Від згадки про страшну смерть Скалбани мене пройняло жахом. Не хотілося довго залишатися на острові, де сталося стільки лихого. Я подумав, що найкраще скласти намет і повернутися додому. Тут усе нагадувало ту похмуру історію.

Зрештою мені не було тут чого робити. Колекції дідича Дудіна напевне незабаром відправлять до музею. І ніхто з екскурсантів, оглядаючи їх, не догадається про обставини, за яких вони були знайдені.

Ми перепливли «самом» рукав Вісли. На березі я попрощався з Ганкою, яка колись завдала мені стільки клопоту і з якою ми тепер заприятелювали. Тоді попрощався з гарцерами, моїми хоробрими друзями. Мабуть, небагато є таких хоробрих хлопців, як вони. Це ж завдяки їм спійманої браконьєрів, котрі винищували звірину в лісі.

— Ви мали слушність, коли казали нам, — мовив мені на прощання Вільгельм Телль, — що пригоду можна здибати скрізь, тільки треба мати розплющені очі й не лінуватись.

— А Бурштинову кімнату теж хто-небудь колись знайде, правда? — спитав Соколине Око.

— Авжеж, — переконано відповів я.

На роздоріжжі, де стояв похилий хрест, я побачив край дороги маленькі блакитні квіти. Вони були непомітні, не пахли, але мали гарний колір. Я нарвав їх і склав у букетик. Повернувшись до табору антропологів, я вручив квіти Залічці.

— А ви таки романтик! — вигукнула вона, і обличчя їй засяяло. — Ви таки справді романтик!