Отаман Зелений
Шрифт:
Та після того інциденту я більше не надумувався, не комбінував і не ждав на розв’язаннє Гордіївого вузла, але миттю скочив з підводи і майже силою стягнув з неї Григоровича.
— Тікаймо звідсіля, друже, чимскорше, бо побачиш, що з того вийде…
Григорович спочатку глядів на мене здивовано, але, засуґестований моїм рішучим поведением (під впливом моєї рішучості. — Ред.),узяв свій клунок і плащ та пішов за мною. Підводчикам-дядькам і червоноармійцям сказали ми, що йдемо купити дещо з’їсти і за півгодини вертаємо сюди назад і поїдемо на з’їзд. За кілька
— Чого ж ти так схопився як опарений? — запитав вкінці Григорович, який усе ще не розумів, здається, того, на що заносилося.
Ми збільшили кроку, а я начав йому виясняти, в яку ми могли попасти халепу, і так уже сіті чрезвичайки начинали обмотувати нас. На мій погляд, комісарі, оставивши нас на підводах на початку Київа, виїхали самі чимскорше в Чека і вислали проти нас аґентів. Ті мали нас стрінути і весь час слідкувати за нами, а в догідний момент арештувати. Видко, однак, що вислали до сеї справи якихось дураків, бо хитрий аґент був би не приступив ніколи до нас на вулиці й був би не питав, звідкіля ми їдемо. Очевидно, що проти нас вислано кількох аґентів, але вони не були разом і не могли один другому помогти, а вирвався тільки дурний Жидок. Не було сумніву, що вилаяний Григоровичем аґент пустився в юрбу для того, щоб відшукати своїх товаришів.
Григорович не відповів нічого на мої виводи, тільки уважно слухав. Мені здавалося, що на сей час я таки переконав його.
Щоб довідатись, що діється у школі, в першій мірі я запропонував піти на Жидівський (Галицький) базар. Там завсіди можна було стрінути кого-небудь та курсантів, які, голодуючи у школі, виносили туди свої шинелі, черевики, біллє і продавали за хліб та за сало. Я сподівався стрінути кого із знакомих мені курсантів і довідатися, що діється у школі й, евентуально (можливо. — Ред.), хто арештований.
Ся думка сподобалась і Григоровичеви, і ми пустились у бік базару та біля Кузнечної зустріли одного курсанта. Сей курсант належав до комуністичної партії, навіть був діяльним її членом, але ми дуже добре зналися і я надіявся, що він мені розкаже правду про відносини у школі.
На мій запит, що нового чувати в них, якось дивно замислився.
— Нічого нового, — відповів він, не дивлячись мені в очі, — хиба се, що школа стоїть тепер у Святошині в літньому таборі, а канцелярія школи на давньому місці, в Кадетськім гаю.
— А що, комісар ще той самий чи, може, иншого прислали? — питаю дальше.
— Комісаром і дальше Баран, тільки прибуло кілька нових учителів, — тут він вичислив мені кілька невідомих назвищ.
Коли розмова пішла на поголоски про арештування, курсант хотів нас попрощати, вимовляючись браком часу. Та я задержав його.
— Ну скажіть, товаришу, хто арештований у школі. Чого боїтесь?
Курсант хвилю надумався.
— Арештований, скажу вам правду, тільки начальник школи, за спекуляцію сіллю, — сказавши се, він поспішно попрощався.
Мене зразу вдарив нещирий тон його розмови. Тепер я пригадав собі, що сей тип належав до найбільше завзятих комуністів і найпевніших членів комгуртка. За нього говорили також, що він стоїть на службі Чеки. Тепер мені було ясно, що він не сказав правди, а як і сказав, то не всю.
Передовсім арештовано начальника школи — за спекуляцією шкільною сіллю. Мені було занадто добре знайомі шкільні відносини, щоб я міг повірити в сю байку. Я знав, що начальник ніколи не мав з харчами ніякого діла.По такій відомості пробиралися ми вже на базар бічними улицями, щоби знов не стрінути якого комуніста зі школи.
З розмови з курсантом я додумався, що у школі мусіла лучитись якась більша халепа, бо чогось він укривав навіть арештованнє начальника школи. Але ніколи не припускав, щоб воно було так погано, як і я пізнійше довідався.
З тої розмови і стрічі була, однак, ся користь, що тепер Григорович перестав бутиневірним Томою. І він відчував у сій хвилі, що довкола нас розтягнено зрадливі сіті. Якщо вліземо в них, ми пропали — датися омотати ними означало страшну смерть у підвалах чрезвичайки.
В якої чверть години [після] того, як розпрощалися з курсантом-комуністом, були ми на базарі і зараз замішались у найгустійшу юрбу. По півгодинному вештанню поміж бублейницями, столами й м’ясивом, базарними кофейнями і книгарнями побачив я того, за ким шукав, а саме одного курсанта-Галичанина. Той не належав до комуністичного гуртка, і я знав його як гарного і порядного хлопця.
Я з Григоровичем скоро дотиснулися до нього.
— Товаришу Вовтуренку, що купуєте? — шепнув я, беручи його легко за рам’я.
Вовтуренко, зайнятий оглядинами розложених на столі ковбас, шинок і сала, обернувся… Не знаю, яке вражіннє зробив я в тій хвилі на нього, бо він якийсь час дивився на мене з широко розкритими очима, в яких малювався більше жах, ніж здивуваннє, неначе перший раз я його бачив.
— Я вийшов на базар дещо купити, — приходячи в себе, вкінці відповів Вовтуренко і, оглянувшись обережно на всі боки, дав нам легко знати, щоб іти за ним.
Ми перейшли в місце, де не було стільки людей і де можна було свобідніше поговорити.
— Де ви тут взялися, що ви тут робите? — було його перше питання.
Я не хотів так відразу приступати до річи та розповів йому, що приїхав із Катеринославщини, куди їздив у відпустку. Щойно згодом звернув я розмову на арештованнє начальника школи і запитав, чи, крім нього, не арештовано в школі ще кого.
— А хіба ви не знаєте? — здивувався Вовтуренко.
Я відповів, що не знаю, чув тільки, що начальника школи арештували за спекуляцію сіллю.
— Се брехня. Начальника школи арештували, але не за спекуляцію, а за приналежність до тайної орґанізації. Крім нього, арештовано також Владичку, Репетуху, Бойка. І ще кількох старшин, а між ними також ад’ютанта Залужного.
Між іменами, які вичислив Вовтуренко, і справді були члени нашої організації. Тепер мені було все ясно.
Наприкінці курсант запитав, чи я вже був у школі.
— Ні, ще не був, але думаю піти туди подивитися.
— Бійтеся Бога, що ви за дурницю хочете зробити? На вас уже давно там ждуть. Про се я чув від комуністів. Зникайте чимскорше з Київа. За Григоровича також уже балачки були, що він арештований. Не показуйтеся до школи, бо пропадете! — Вовтуренко говорив хвилюючись і щохвилі оглядався на всі боки.