Отаман Зелений
Шрифт:
Микола Міхновський категорично заперечив цю кандидатуру.
Він сказав просто:
— З’їзд військовий, і на його чолі має бути людина військова.
У залі здійнялися крики:
— Міхновського на голову з’їзду!
“Проти цієї пропозиції негайно виступив Володимир Винниченко, який почав палко запевняти, що начебто Міхновський, як адвокат, є “паном”, а не сином простого народу, що він “має маєток, є дідичем і хоче завести старі порядки, панщину і т. д.”, що він… сидить весь час у Києві, “в окопах, де під вогнем ворога мучиться вояк, якого їдять воші, який мерзне і голодує, — він ніколи не був” [22] . Цинізм Винниченка був довершений. Письменник, до слова, сам призовного віку, добре знав, що Микола Міхновський не пішов на фронт з ідейних міркувань, бо віддавна був ворогом Росії і захищати її наміру не мав. Отож інкримінувати Міхновському небажання її захищати могла тільки безчесна людина.
22
63,
Пристрасті в залі завирували. Ось враження єфрейтора Певного, делегата з’їзду: “Так отож, братця, як вийде Винниченко! Та як почне, як поведе! Так як його послухаєш, то вся земля навколо нього, скілько оком скинеш, ніби твоя власна стала! Земля селянам, а фабрики робітникам! Так говорить, так говорить, ніби купчу тобі на всю землю подарував! Настоящий, можна сказать, демократ! Всім догодити хоче! А по ньому Міхновський, поручник! Так цей — куди там Винниченку! Цей тілько Україну, братця, знає! Так і говорить — Україна, значить, для українців! Господи! Мов із “Кобзаря” тобі відчитує! А всі слухають — аж дух затаїли. Не тільки люди — каміння слухає! А про тих, про москалів, як почне говорити, так ніби і сліду по них не лишить! Україна і більш нічого. Така — як самі захочемо! Це вам, братця, людина! Наша людина! Настоящий тобі козак-характерник! З ним хоч і на смерть любо!” [23] .
23
29, с. 52
“Основою війни є біологічний закон боротьби за існування, — віщав з трибуни Микола Міхновський, — а цей закон (…) находить свій вислів виключно в національних конфліктах. Є нації-пани і нації-раби. І теперішню війну викликали нації-пани із-за сварки, що постала між ними на ґрунті національного змагання (…). Коли воювати, треба знати, за що ми воюємо. Сьогодні перед нами у всій великості засіяв ідеал волі рідного народу, ідеал воскресіння, одної великої нероздільної України від Дону по Сян” [24] .
24
63, с. 204 — 205
Коли бурхливі оплески вкрили виступ поручника Міхновського, як Пилип з конопель вискочив Винниченко.
— Не пани-нації почали війну, а просто пани! — загукав він.
“Винниченко представив у своїй промові часи княжої та гетьманської Української Держави як часи важкого гніту “українського працюючого люду”, ганьбив українських князів, гетьманів та історичних українських діячів… і закликав українське вояцтво змагати не до побудови окремої від Росії української держави, в якій “пани-капіталісти” знову захочуть смоктати кров з українського народу, а до встановлення в братній співпраці з російським працюючим людом соціалістичного ладу в “новій, демократичній російській республіці” [25] .
25
62
— Хто продав волю народу? — суворо питав Винниченко і сам відповідав: — Шляхта!.. Хто закріпостив його, як не козацька старшина…
Далі в такому ж примітивно-більшовицькому дусі Винниченко натякнув, що Міхновському треба “знову держави”, щоб закріпачити народ…
Це була кульмінація. Вирішувалася доля українського війська, а отже, й Української держави. Від того, хто очолить з’їзд, залежало, в який бік піде українська історія. Врешті вирішили не вибирати голову з’їзду на сесії, а сформувати збірну президію. В ній із шести членів лише Міхновський виявився самостійником. Ця президія й обрала головою з’їзду “представника від фронту” Симона Петлюру.
Саме він збув мовчанкою пропозицію Міхновського проголосити на з’їзді Самостійну Україну — як мету революції і війни. А клич Міхновського творити українську національну армію як головну підвалину держави Петлюра замінив гаслом “українізації армії”, тобто творення українських частин у межах російської армії, під російським командуванням.
Добре підготувалися до з’їзду противники Української державності. Складалося враження, що за Винниченком і Петлюрою стояв ще хтось, невидимий, — саме він спрямовував з’їзд у потрібному Росії та її європейським партнерам напрямі. Про це свідчить такий, явно інсценізований, епізод.
Під час чергового засідання Винниченко і Петлюра раптом вийшли із зали. За мить хтось уже встиг передати до президії два адресовані їм листи. Хоч на конверті було чітко зазначено прізвища адресатів (Петлюра і Винниченко) і вони мали ось-ось повернутись до зали, Степан Письменний, що вів засідання, поспішив розкрити конверти і прочитати чужі листи.
Раптом він змінився на виду і звернувся до з’їзду “з перепрошенням, що на хвилину мусить
перервати дебати”. Повернувшись до свого сусіда із президії, Письменний дав йому листа і почав щось шепотіти [26] .26
28, с. 7
У цю мить до зали повернувся Петлюра. Він запитав Письменного:
— Що сталося?
Той, чомусь ховаючи листа за спину, відповів:
— Нічого не сталося.
— А що ви там ховаєте? — допитувався голова з’їзду. — Дайте-но мені цього листа, хай і я подивлюсь.
І Письменний простягнув руку. “З’їзд напружено слідкував за тим, бо всі відчули, що сталося щось виняткове. С. Петлюра, швидко прочитавши листа і звертаючись не то до З’їзду, не то до Президії, сказав: “Чому ж таке стурбування такою дрібницею? Погрожують мене вбити… Ну, що ж, уб’ють. А хіба серед вас мало таких, що можуть мене заступити? Не звертаймо уваги на такі дрібниці”. Із тими словами він кинув того анонімного листа до коша. В залі зчинився начебто крик, почулися оклики: “Ганьба! Ганьба! Хай попробують! Ми нестимемо варту біля вас!” [27] .
27
28, с. 7
Але вистава ще не закінчилася — до зали вкотився Винниченко, ніби ні про що не здогадуючись. Він теж “помітив” неспокій серед делегатів.
— Що сталося? — запитав драматург у Петлюри.
— Хочете знати? Здається, і вам є такий самий лист, як мені.
“Із цими словами він передав В. Винниченкові другий конверт. Винниченко відкрив, нашвидку ознайомився зі змістом листа і запитав: “І що ви зробили?” — “Кинув до коша”, — спокійно відповів Петлюра. “То хай і цей іде до компанії'”, — відповів Винниченко і також кинув листа до коша… Інцидент вичерпано, але він залишив великий слід на всіх учасниках З’їзду і передався пізніш усьому вояцтву. Петлюра вже тоді став легендарним” [28] .
28
28, с. 7
Ось так інсценізувався культ Петлюри. Хтось дуже хотів поставити на чолі українського війська, яке почало повсюдно творитися явочним порядком, людину цивільну та ще й борця з “мілітаризмом”. Режисери були явно не з табору самостійників, бо саме їм, творцям українського війська, таємні постановники “малоросійської мелодрами” протиставили пацифіста у френчі без погонів. І в кашкеті без кокарди.
Щось подібне писала і газета “Кіевская мысль”. 22 травня (н. ст.) вона сповістила: “Винниченко схвильованим голосом повідомив з’їзд, що він і Петлюра одержали анонімні листи з домаганням узяти назад свої кандидатури (на членів Генерального військового комітету. — Ред.),бо інакше будуть убиті. Ця заява зробила величезне вражіння. З’їзд влаштував Винниченкові й Петлюрі овацію”. Багато хто із присутніх кинувся “на сцену цілувати Винниченка й Петлюру” [29] .
29
63, с. 207 — 208
Винниченко заявив, що ці листи напевно є провокацією московських чорносотенців, мовляв, саме вони не хотіли бачити його і Петлюру в керівництві Генерального військового комітету. Та чорносотенці “могли б лише бажати собі”, щоб саме ці противники “мілітаризму” очолили рух військових-українців! [30] .
Про тодішні погляди Петлюри на українське військо свідчить його промова наприкінці липня 1917 року на “вічі-концерті”. “До справи організації війська ми підходимо яко демократи, — щиро сказав він. — Ми знаємо, якого лиха може наробити ця сила, коли вона попаде в небезпечні руки. Й тому-то військові делегати (насправді цивільні Петлюра, Винниченко і Грушевський. — Ред.)всіма силами запобігали тому, щоб ті люде, котрі хочуть мілітаризму (Міхновський та інші самостійники. — Ред.), не могли мати сили та впливати на неорганізовану масу. Нам треба не постійного війська, але всенароднього озброєння, міліції. Є небезпечний елемент у військовій справі, це — козакофільство… Небезпека тут полягає в тім, що, коли організується буржуазія, військо стане обороняти її інтереси проти інтересів демократії й селянства. Ось чому ті полки “імени гетьмана” можуть мати в собі елемент небезпечності, якщо вони будуть постійні” [31] .
30
63, с. 208
31
63, с. 192