Озерний Вітер

Враз одна за одною почали випливати риби з цебрика просто в повітря, ніби було воно водою Озера, і попливли, спрямовані далі помахом Царівни О, в напрямку до Озера, куди прямували зараз і русалки зі сплячим Волином на руках.

У хаті ніхто не прокинувся, всі спали міцним сном, і коли увесь гурт вибрався назовні і пройшов кілька кроків по двору, – рибини вже пливли попереду, вишикувавшись одна за одною, – Царівна О повернулась обличчям до чотирьох русалок, що несли Волина, і, простерши руки, немовби підняла усіх в повітря, і сама піднялася з ними, і вони знялися високо над лісом, не випускаючи з рук Волина, що й далі усміхався вві сні, полетіли, і за хвилину м’яко опустились на берег Озера, в той час як рибини одна за одною безшумно ковзали у воду, зникаючи в озерних глибинах.

Волина м’яко поклали на землю, русалки відійшли від нього. І знову, ставши навпроти і спрямувавши погляд в його обличчя, Царівна О простерла руки. І враз Волин прокинувся, а може, напівпрокинувся, але розплющив очі і підвівся.

Повновидий місяць слав своє золотаве світло навсібіч і так щедро, що вода в озері, і приозерний пісок, на якому зараз стояв Волин в оточенні русалок, і навіть листя дерев і кущів, навіть трава – усе було залите цим золотим серпанком і здавалося позолоченим. Темною позолотою відливала озерна вода. А вже волосся русалок мінилося усіма відтінками кольорів – зеленого, синього, білого, рожевого, блакитного – і враз спалахнуло золотом, що серед ночі кидало відблиски і на їхні лиця, а квіти і трави, якими заквітчані були коси русалок, здавалось, наповнялися соками, ніби розквітали наново.

Дивовижно прекрасною була ніч, серед якої стояв зачудований Волин, наче й не здивований, не збентежений тим, що п’ятірко гарних дівчат стояли довкола нього зовсім голі, усі напівприкриті лиш довгими розпущеними косами.

Певне, йому й зараз здавалося, що він спить, що це черговий сон, який був сном і не сном, казкою і правдою водночас.

Конец ознакомительного фрагмента.