Під куполом

Барбі з Джендроном обмінялися тривожними поглядами.

Синьо-білий гелікоптер летів низько. Курсом на стовп диму, що позначав місце аварії лісовоза на шосе 119, але повітря було напрочуд ясним, з тим ледь не збільшувальним ефектом, що його дарують найкращі дні на півночі Нової Англії, тож Барбі легко прочитав велику цифру 13 на борту гвинтокрила. А також побачив око – логотип компанії Сі-Бі-Ес [50] . Це був вертоліт їхньої служби новин, із Портленда. Він, певне, вже перебував десь у цьому районі, подумав Барбі. А тут раптом трапилася нагода відзняти кілька соковитих кадрів з місця аварії для шестигодинного випуску новин.

50

CBS – заснована 1927 року в місті Ньюарку, сьогодні одна з найбільших телерадіокомпаній США; завдяки логотипу американці її зазвичай називають просто «Око».

– Ох, ні, – простогнав Джендрон, прикривши долонею очі від сонця. А тоді закричав: – Геть звідси, дурні! Завертайте назад!

Звісно, без толку. Намарно також він почав широко змахувати руками, ніби щось відганяє.

З-за спин Барбі й Джендрона зачудовано дивилася Ельза.

Вертоліт знизився до висоти дерев і завис на місці.

– Мені здається, все буде гаразд, – віддихнув Джендрон. – Люди, що залишились на тій дорозі, мабуть, йому теж махали, щоб не підлітав. Пілот мусив би зрозуміти…

Але вертоліт гойднувся в північний бік, щоби зависнути над лугом Алдена Дінсмора для іншого кута зйомки і наштовхнувся на бар’єр. Барбі побачив, як розтрощило один з роторів. Гелікоптер одночасно шарпонуло вниз і вбік. І тут же він вибухнув, заливаючи свіжим вогнем дорогу й поля по той бік бар’єра.

По бік Джендрона.

Ззовні.

7

Джуніор Ренні крадькома, як злодій, пробрався в будинок, у якому він виріс. Або як привид. У домі, звісно, було пусто; його батько мав зараз перебувати на своїй гігантській площі, де стояли вживані автомобілі, біля шосе 119 (Джуніорів приятель Френк іноді називав це місце Святим Олтарем Не Треба Готівки), а Френсін Ренні вже чотири роки, як постійно відпочивала на цвинтарі Утішливі Гробки. Міський ревун замовк, і звуки поліцейських сирен стишилися, віддалившись десь у південному напрямку. У хаті стояла благословенна тиша.

Він прийняв пару пігулок імітрексу, скинув одяг і зайшов до душу. А вже коли вийшов, побачив кров на своїх штанях і сорочці. Зараз він не міг цим займатися. Заштовхнув одяг під ліжко, засмикнув штори, заповз у постіль і натягнув собі на голову ковдру, як робив це колись, ще дитиною, ховаючись від чудовиськ, що живуть у шафі. Так він і лежав, тремтів, а в голові йому гуло, немов там били всі дзвони пекла.

Він уже був задрімав, аж тут різко прокинувся від звуків пожежної сирени. Його знов почало колотити, але голову злегка попустило. Він ще трохи поспав, а тоді почав думати, що робити далі. З усіх варіантів найкращим поки що здавалося самогубство. Бо викриття неминуче. Він не може навіть повернутися туди й прибрати; не вистачить часу, бо скоро додому повернуться зі своїх суботніх поїздок Генрі й Ладонна Маккейн. Він може втекти – можливо, – але не раніш, ніж перестане боліти голова. Ну, й звісно, йому треба вдягтися. Хто ж починає життя втікача у вигляді голої наживки?

А загалом, убити себе, либонь, було б найкращим рішенням. Хоча в такому разі переможцем виявиться той падлючий кухар. Та якщо все зважити, саме той падлючий кухар у всьому й винен.

Потім замовкла й пожежна сирена. Джуніор проспав весь час з головою, накритою ковдрою. А коли прокинувся, була вже дев’ята вечора. Біль у його голові ущух.

У будинку так і було порожньо.

Хріноверть

1

Верескливо зупинивши свій «Гаммер Ейч-3 Альфа» [51] (колір: чорна перлина, аксесуари: геть усякі), Великий Джим Ренні досяг саме того, що йому завжди подобалось – на цілих три хвилини випередив міську поліцію. Випереджай конкурентів – було гаслом Ренні.

51

«Hummer H3 Alpha» – модель 2008 року, найменша і, певне, остання в сімействі цих джипів, оскільки компанія «Дженерал Моторз» оголосила про припинення випуску «Гаммерів» після 2010 року.

Ерні Келверт усе ще балакав по телефону, але руку в недбалому вітальному жесті підняв. Волосся він мав розкуйовджене і вигляд загалом ошаліло-збуджений.

– Йо, Великий Джиме, я до них додзвонився!

– До кого? – кинув Ренні недбало. Він задивився на рештки того, що вочевидь було колись літаком, і на похоронне вогнище, у якому догорав лісовоз. Явний непорядок, та ще й з тих, які залишають синці на обличчі міста, особливо зважаючи на те, що обидві новенькі пожежні машини зараз перебувають у Року. На навчаннях, куди він сам їх направив… але на папері, яким це було затверджено, стоїть підпис Енді Сендерса, бо Енді – перший виборний. От і добре. Ренні був великим шанувальником того, що сам називав «коефіцієнтом захищеності», і, обіймаючи посаду другого виборного, являв собою якнайкраще уособлення цього коефіцієнта в дії: вся влада в твоїх руках (особливо, коли перший виборний таке чмо, як Сендерс), але майже ніякої відповідальності, якщо раптом щось обернеться не тим боком.

А тут такі діла, що їх Ренні, котрий ще в шістнадцятирічному віці віддав своє серце Ісусу і ніколи не лаявся, називав «хріновертю». Потрібні якісь кроки. Встановити контроль над ситуацією. Бо на старого віслюка Говарда Перкінса в цій справі він покладатися не може. Можливо, Перкінс і був цілком адекватним шефом поліції років двадцять тому, але тепер у нас нове століття.

Окинувши оком місце пригоди, Ренні насупився ще більше. Забагато роззяв. Їх, звісно, завжди збирається багато під час таких подій, люди полюбляють кров і руйнування. А деякі з них ніби граються в якусь потворну гру: вихиляються одне перед іншим, чи щось таке.

Потвориська.

– Ану, люди, відійдіть-но звідти! – гукнув він. Добрий голос мав для віддання наказів, гучний і впевнений. – Тут не абищо, а місце катастрофи!

Ерні Келверт – просто ідіот, у місті їх чимало, Ренні мав підозру, що в будь-якому місті їх повно, – смикнув його за рукав.

– Великий Джиме, я додзвонився до ВПСНГ, і вони…

– До кого? Куди? Про що це те белькочеш?

– Про Військово-повітряні сили Національної гвардії!

Чим дальш, тим гірше. Хтось грається в ігри, а цей дурень телефонує до…

– Ерні, навіщо ти їм дзвонив, заради Бога?

– Бо він сказав… той хлопець сказав… – А втім, Ерні не міг до пуття згадати, що саме сказав йому Барбі, отже, провадив далі: – Ну, коротше, полковник з ВПСНГ вислухав усе, що я йому розповів, а тоді з’єднав мене з офісом Служби національної безпеки в Портленді. Отак просто напряму і з’єднав!

Ренні ляснув собі по щоках обома долонями, як це з ним часто траплялося у роздратуванні. Цей жест робив його схожим на Джека Бенні [52] , тільки холодноокого. Як і Бенні, Великий Джим теж час від часу розповідав анекдоти (пристойні). Він жартував, бо торгував автомобілями, а також тому, що знав – від політиків очікують жартів, особливо, коли наближаються вибори. Тому він завжди мав невеличкий, потроху поновлюваний запас того, що він сам називав «забавками» (як ото кажуть «Ну що, хлопці, хочете почути забавку?»). Він запам’ятовував їх, як турист у чужій країні завчає корисні фрази типу «Де тут у вас туалет?» або «Чи є в цьому селищі готель з інтернетом?».

52

Джек Бенні (Бенджамін Кубельський, 1894–1974) – комік, один із найпопулярніших акторів американського радіо, кіно і телебачення ХХ ст.

Але зараз він не жартував.

– Служба національної безпеки! Заради якого такого нікчемашного дідька? – Слово нікчемашний було улюбленим епітетом Ренні.

– Бо той хлопець сказав, що щось перегородило дорогу. І так воно й є, Джиме! Щось таке, чого не можна побачити! Люди можуть на нього спертися! Бачиш? Оно, вони якраз саме це й роблять. Або… якщо кинути туди камінь, камінь відскочить! Дивись!

Ерні підняв камінь і пожбурив. Ренні не завдав собі клопоту подивитися, куди той полетів; він був певен, якби камінь поцілив когось з тих зівак, пролунав би крик.

– Лісовоз врізався в нього… у це казна-що… і літак також! А ще той хлопець сказав мені, щоб я…

– Не жени так. Про якого це хлопця ми говоримо?

– Молодий такий, – втрутився Рорі Дінсмор. – Він ще куховарить у «Троянді-Шипшині». Якщо замовиш помірно просмажений гамбургер, саме такий і отримаєш. Мій тато каже, що непережарені гамбургери майже ніде не готують, бо ніхто не вміє, але цей хлопець знає як. – Його обличчя розпливлося у надзвичайно солодкій усмішці. – А я знаю його ім’я.