Під куполом

«І цього достатньо, – подумав він. – Бо якщо через місяць це місто все ще буде закритим, у ньому все одно вже не залишиться чого готувати».

– Про що ти думаєш? – спитала Розі. – І що то за цифри? Я не розумію, що вони означають.

– Бо ти дивишся на них догори ногами, – пояснив Барбі, зрозумівши, що більшість людей у Міллі схильні саме до такого бачення. Це були ті цифри, на які нікому не схотілося б дивитися прямо.

Розі обернула серветку з принагідними підрахунками Барбі до себе. Сама перерахувала цифри. А тоді підняла голову і подивилася на нього, вражена. Якраз у цю мить Енсон вимкнув майже все освітлення, і вони втупилися одне в одного в мороці, який – принаймні для Барбі – виглядав жахливо переконливим. Неприємності можуть бути серйозними.

– Двадцять вісім днів? – перепитала вона. – Ти гадаєш, ми мусимо розраховувати на чотири тижні?

– Я не знаю, мусимо чи не мусимо, але, коли я був в Іраку, хтось подарував мені «Маленький червоний цитатник» товариша Мао. Так я носив його завжди в кишені і прочитав від дошки до дошки. У багатьох його висловах більше сенсу, ніж у наших політиків у їхні найпритомніші моменти. Серед тих його фраз, що застрягли мені в голові, є й така: «Сподівайся на погожі дні, але будуй дамби». От я й гадаю, що саме це ми, тобто ти…

– Ні, ми, – заперечила вона, торкаючись його зап’ястка. Перевернувши руку, він приплеснув своєю долонею по її долоні.

– Гаразд, ми. Гадаю, саме таким чином нам і треба все розпланувати. Тобто зачинятися на проміжні години, економно використовувати печі – ніяких цинамонових рулетів, хоча я, як і будь-хто, люблю їх – і ніякої пусодомийної машини. Вона стара і жере забагато енергії. Знаю, Доді з Енсоном не сподобається ідея мити посуд вручну…

– Не думаю, що нам варто розраховувати на те, що Доді скоро повернеться, та й взагалі хоч колись. Тепер, коли її мати мертва, – зітхнула Розі. – Хочеться вірити, що вона дійсно поїхала до Оберна повештатись по крамницях. Хоча, гадаю, про це буде надруковано в завтрашніх газетах.

– Можливо.

Барбі не уявляв собі, як багато інформації потрапить в Честер Мілл або вийде звідси, якщо ця ситуація не вирішиться швидко, і бажано, щоб іще й із якимсь раціональним поясненням. Мабуть, небагато. Він подумав, що їх скоро накриють легендарним Конусом Тиші Максвела Смарта [73] , якщо цього вже не сталося.

До столу Барбі й Розі повернувся Енсон. Він уже був у куртці.

– То я вже піду собі, Розі?

– Авжеж, – відповіла вона. – До завтра о шостій?

73

Максвел Смарт – агент 86, герой комедійного шпигунського телесеріалу «Відчайдушно» (1965–1970), який повсякчас забуває, що дефектний засіб для секретних розмов Конус Тиші не працює.

– Чи не запізно буде? – посміхнувся він і додав: – Та ні, я не скаржуся.

– Ми відчинятимемо пізніше, – вона завагалася. – І робитимемо перерви між годівлями.

– Правда? Класно, – він перевів погляд на Барбі. – У тебе є де переночувати сьогодні? А то можеш до мене. Сейда поїхала в Деррі [74] відвідати батьків.

Сейдою звали Енсонову дружину.

Барбі мав де притулитися, це місце було прямо напроти, лише через вулицю перейти.

– Дякую, але я повернуся до свого помешкання. У мене ж заплачено за нього до кінця місяця, то чом би й ні? Уранці, перед тим як піти з міста, я залишив ключ Петрі Ширлз в аптеці, але в мене на зв’язці залишився дублікат.

74

Деррі, Касл Рок – фіктивні міста в штаті Мейн, вигадані Кінгом, де відбувається дія багатьох його творів.

– Окей. Тоді до завтра, Розі. А ти тут будеш, Барбі?

– І не сподівайся.

– Чудово! – поширшала усмішка Енсона.

Коли він пішов, Розі потерла собі очі, потім похмуро подивилася на Барбі.

– Як довго це триватиме? Твій власний прогноз.

– Я не можу прогнозувати, бо не знаю, що саме відбувається. І коли воно перестане відбуватися.

Розі, дуже тихо, промовила:

– Барбі, ти мене лякаєш.

– Я сам себе лякаю. Нам обом треба вже йти спати. Вранці все виглядатиме краще.

– Після нашої бесіди мені, либонь, лише ембіен [75] допоможе заснути, – поскаржилась вона. – Незважаючи на втому. Проте я вдячна Богу, що ти повернувся.

Барбі згадав про свої міркування щодо запасів.

– Ось іще що. Якщо завтра відкриється «Фуд-Сіті»…

– Вони завжди працюють у неділю. З десятої до шостої.

– Якщо вони працюватимуть завтра, ти мусиш дещо купити.

– Та ж «Сиско» [76] постачає… – вона затнулася, нахмурено втупившись у нього очима. – Щочетверга, але ми не можемо на це розраховувати, так? Авжеж, ні.

75

Ембіен – одна з торговельних назв популярного снодійного золпідем.

76

«Sysco» – компанія з постачання продуктів і кухонного знаряддя, що обслуговує понад 400 тис. клієнтів у США.

– Ні, – підтвердив він. – Якщо навіть те, що тут зараз нас замкнуло, раптом щезне, військові все одно триматимуть це містечко в стані карантину якийсь довший час.

– Що я мушу купити?

– Все, але найголовніше – м’ясо. М’ясо, м’ясо, м’ясо. Якщо крамниця відкриється. А я не певен цього. Джим Ренні може переконати того, хто там зараз керує…

– Джек Кейл. Він став директором, коли Ерні Келверт пішов на пенсію в минулому році.

– Так от, Ренні може переконати його не відкриватися, поки він особисто цього не дозволить. Або попросить шефа Перкінса видати такий наказ.

– Так ти не знаєш? – спитала Розі і, побачивши його нерозуміючий погляд, продовжила: – Авжеж. Дюк Перкінс помер, Барбі. Він помер прямо там, – махнула вона рукою десь в південному напрямку.

Барбі ошелешено дивився на неї. Енсон забув вимкнути телевізор, і позаду них Розин улюбленець Вульфі знову розповідав світу, що якась нез’ясована сила обгородила маленьке містечко в Західному Мейні, що той район ізольовано армійськими підрозділами, що Об’єднаний комітет начальників штабів засідає у Вашингтоні, що Президент звернеться до нації опівночі, а зараз він просить народ Америки приєднати свої молитви за людей у Честер Міллі до його власної.

3

– Тату? Тату?

Джуніор Ренні стояв на верхньому майданчику сходів, нахиливши голову, прислухався.

Відповіді не було, і телевізор мовчав. А в такий час його батько завжди вже перебував удома після роботи, сидів перед телевізором. Увечері в суботу він утримувався від Сі-Ен-Ен і «Фокс-ньюз», натомість дозволяючи собі «Планету тварин» або «Історичний канал». А сьогодні чомусь ні. Джуніор приклав до вуха зап’ясток, щоб перевірити, чи цокотить його годинник. Той ішов та й час вочевидь він показував правильний, бо надворі вже було темно.

Жахлива думка стрельнула йому в голову. Великий Джим може бути зараз разом із шефом Перкінсом. У цю мить вони можуть удвох обговорювати, як заарештувати Джуніора з найменшим розголосом. А чому вони чекали так довго? Бо так зможуть вивезти його з міста під покривом темряви. Доправити його до окружної в’язниці в Касл Року. Потім суд. А далі?

Далі Шошенк [77] . Просидівши там кілька років, він, певне, почне називати тюрму просто Шенк, як і більшість тамтешніх убивць, грабіжників та содомітів.

77

Шошенк – уславлена Кінгом у повісті «Порятунок із Шошенка» та інших його творах в’язниця, прототипом якої була головна тюрма штату Мейн у місті Томастоні – одна з найстаріших у США, що існувала у 1824–2002 рр.