Під куполом

Барбі не відповів. Йому заціпило розум.

– Вам треба зустрітися з виборними й шефом поліції, – настановляв Кокс. – Треба поінформувати їх, що Президент оголосив у Честер Міллі воєнний стан і ви призначені відповідальним офіцером. Я певен, спочатку ви зустрінете якийсь спротив, але інформація, яку я вам щойно надав, допоможе вам зміцнити вашу позицію як посередника між цим містом і зовнішнім світом. Крім того, я знаю ваш талант переконувати. Сам переконався в ньому в Іраку.

– Сер, – промовив Барбара. – У вас настільки хибні уявлення про тутешню ситуацію. – Він провів рукою собі по голові. У нього вже вухо свербіло від цього чортового телефону. – Ви нібито усвідомлюєте, що таке цей Купол, і в той же час не можете собі уявити, на що вже перетворилося завдяки йому це місто. А минуло якихось лиш тридцять годин.

– У такому разі допоможіть мені зрозуміти.

– Ви кажете, що Президент мене призначив. Припустімо, я дзвоню йому і кажу, що він може поцілувати мене в мою голу рожеву сраку?

На нього перелякано подивилася Джулія, і це додало Барбі натхнення.

– Або припустімо, я скажу, що був зашифрованим агентом Аль Каїди і планував його вбити – стрель, просто в голову. Як щодо цього?

– Лейтенанте Барбара, тобто полковнику Барбара, ви вже достатньо сказали…

Барбі так не вважав.

– Чи зможе він прислати ФБР, щоб мене вхопили? Секретну службу? Бісову Червону армію? Ні, сер. Він нічого не може.

– Ми маємо плани на те, як це змінити, я вам уже пояснював, – голос Кокса втратив розслаблені, поблажливі нотки. Тепер просто один старий вояк гаркнув іншому.

– Ну, якщо це спрацює, прошу, присилайте будь-кого з будь-якої федеральної агенції, нехай мене заарештують. Але поки ми залишаємося відрізаними, хто тут мене захоче слухатися? Вберіть собі це в голову: це місто відокремлене. Не тільки від Америки, а від цілого світу. Ми тут нічого з цим не здатні зробити, і ви зі свого боку теж.

Кокс заговорив заспокійливо:

– Друзяко, ми намагаємося вам допомогти.

– От ви так кажете, і я вам майже вірю. А хто ще повірить? Коли люди бачать, якого сорту послуги вони отримують за свої податки, бачать солдатів, що стоять до них спинами. Це вельми переконливий доказ.

– Щось забагато ви говорите як для того, хто вже сказав «ні».

– Я не кажу «ні». Але щойно я лише чудом уникнув чергового арешту й оголошувати себе комендантом наразі не дасть ніякої користі.

– То, мабуть, я мушу зателефонувати першому виборному… так, де тут його ім’я… Сендерсу… і повідомити йому…

– Саме це я й мав на увазі, кажучи, що у вас хибні уявлення. Тут зараз те саме, що було в Іраку, тільки й різниці, що ви тепер не польовий офіцер, а сидите у Вашингтоні і стали таким же нетямущим, як решта отих кабінетних солдатів. Слухайте сюди: часткові розвіддані – це гірше, ніж зовсім ніяких.

– Неповне знання – небезпечна річ, – задумливо промовила Джулія.

– Якщо не Сендерс, тоді хто?

– Джеймс Ренні. Другий виборний. Він тут альфа-кнур.

Запала пауза. Потім Кокс сказав:

– Можливо, ми залишимо вам інтернет. Хоча дехто з нас тут вважає, що його блокування – це рефлекторна реакція.

– Чому це вам так ввижається? – спитав Барбі. – Хіба ваші там не розуміють, що, якщо ми залишимося з інтернетом, рецепт пиріжків із журавлиною тітоньки Сари рано чи пізно обов’язково просочиться у світ.

Джулія випросталася на сидінні й беззвучно проартикулювала губами: «Вони хочуть заблокувати інтернет?» Барбі показав їй пальцем: «Зачекайте».

– Послухайте, Барбі. А якщо ми подзвонимо цьому Ренні й скажемо йому, що ми мусимо заблокувати інтернет, вибачте, кризова ситуація, надзвичайне становище і таке інше. А тоді ви доведете йому вашу корисність тим, що умовите нас передумати?

Барбі міркував. Це могло подіяти. На якийсь час принаймні. Або ж зовсім навпаки.

– Плюс, – оптимістично продовжував Кокс. – Ви повідомите також ту, іншу інформацію. Можливо, комусь навіть врятуєте життя, а населення врятуєте від паніки точно.

– Не тільки інтернет, телефони теж мусять працювати, – сказав Барбі.

– Це вже важче. Я, либонь, зможу зберегти для вас і-нет, але… послухайте, приятелю. Серед членів комітету, який займається цим дурдомом, є не менш ніж п’ять осіб, типу генерала Кертиса Лемея [156] , на думку котрих усіх у Честер Міллі слід уважати терористами, допоки вони не доведуть протилежного.

– Якої шкоди ці гіпотетичні терористи можуть завдати Америці? Підірвати разом з собою церкву Конго?

156

Кертис Емерсон Лемей (1900–1990) – син бідного бляхаря, талановитий студент, цивільний інженер, став пілотом-навігатором бомбардувальника «Летюча фортеця», під час Другої світової війни командував військово-повітряними з’єднаннями в Європі й на Тихому океані, автор концепції й організатор тотальних бомбардувань Німеччини та Японії, повний генерал, після війни служив у ВПС і Пентагоні, уславився як активний пропагандист «превентивних ядерних ударів».

– Барбі, ви б’єтеся у прочинені двері.

Авжеж, так воно, либонь, і було.

– То ви все зробите?

– Я з вами ще зв’яжусь із цього приводу. Почекайте на мій дзвінок, перш ніж щось починати робити. Мені спершу треба побалакати з удовою покійного шефа поліції.

Кокс застеріг:

– Ви ж пам’ятатимете, що деталі наших перемовин – справа не для розголосу?

І знову Барбі був вражений тим, як кепсько навіть Кокс – широко мисляча людина за армійськими стандартами – уявляє собі ті зміни, що їх вже спричинив Купол. Тут, усередині, звичний для Кокса режим секретності вже не мав ніякого значення.

«Ми проти них, – подумав Барбі. – Тепер ми проти них. Так воно й триватиме, поки і якщо не спрацює їхня божевільна ідея».

– Сер, я обов’язково вам передзвоню; у мого телефону вже почалася проблема з акумулятором, – збрехав він абсолютно безсоромно. – І ви мусите дочекатися мого дзвінка, перш ніж говорити ще з кимсь.

– Не забувайте, «Великий вибух» призначено на завтра о тринадцятій нуль-нуль. Якщо ви волієте зберегти собі нормальну життєздатність, тримайтеся звідти подалі.

Зберегти життєздатність. Ще одна безглузда фраза під Куполом. Якщо вона не стосується запасів пропану до вашого генератора.

– Ми про це потім поговоримо, – сказав Барбі. Він склав телефон, позбавляючи Кокса можливості ще щось промовити. Дорога вже майже цілком звільнилася, хоча Делессепс, склавши руки на грудях, залишився на ній стояти, спираючись на свій вінтажний автомобіль з потужним двигуном. Проїжджаючи з Джулією повз його «Шевроле Нова» [157] , Барбі помітив наліпку з написом «СРАКА, ПАЛИВО АБО ТРАВА – НІХТО НЕ КАТАЄТЬСЯ БЕЗПЛАТНО», а на приладовій панелі – поліцейську мигалку. Йому подумалося, що ці дві контрастні картинки якнайточніше характеризують ті зміни на зле, що вже відбулися в Міллі.

157

«Nova» – автомобіль, який випускався в США в 1962–1979 рр. компанією «Шевроле» і в 1985–1988 рр. спільним підприємством «Дженерал Моторз» і «Тойота».