Пісня Сюзанни. Темна вежа VI

І раптом — бум! Чиясь рука в мене на плечі, повертаюсь — а це Таббі. Питається, хто прислав троянди. І ще спитала, чи не заснув я, бува. Я відповів, що ні, але таки справді трохи ніби задрімав, прямо там, у кухні.

Знаєте, на що це було схоже? На ту сцену на придорожній станції зі «Стрільця», де Роланд гіпнотизує Джейка кулею. Сам я не підвладний гіпнозу. Мене колись витяг на сцену один дядько на Топшемському ярмарку, тоді я ще був пацаном, і намагався мене загіпнотизувати, але на мене це не подіяло. Пам’ятаю, як розстроївся мій брат Дейв. Йому хотілося, щоб я закудкудакав куркою.

Хоч би там як, а мені здається, я хочу повернутися до роботи над «Темною вежею». Не знаю, чи готовий я до чогось настільки складного — скажімо, після кількох невдач, що спіткали мене за останні кілька років, я тепер маю сумніви, — але все одно хочу спробувати. Я чую, як ті вигадані люди кличуть мене. Хтозна — там може навіть знайтися місце для гігантського ведмедя, такого як Шардик у романі Річарда Адамса!

7 ЖОВТНЯ 1989 РОКУ

Сьогодні розпочав нову книжку «Темної вежі» і — так само як було з «Видобуванням трьох» — перший сеанс письма закінчив, дивуючись сам собі: навіщо, питається, я так довго чекав, щоб за неї взятися? Перебування з Роландом, Едді й Сюзанною для мене — як ковток прохолодної води чи зустріч зі старими друзями після довгої розлуки. І знову те саме відчуття, ніби це не я розповідаю історію, а лише, мов якийсь провідник, забезпечую її надходження. Зранку просидів чотири години перед ворд-процесором і жодного разу не виникло думки про те, щоб випити чи скористатися ще якимсь засобом зміни свідомості. Гадаю, цю частину я назву «Спустошені землі».

9 ЖОВТНЯ 1989 РОКУ

Ні — «Загублена земля». Як поема Т. С. Еліота. [163]

19 СІЧНЯ 1990 РОКУ

Після 5-годинного письменницького марафону сьогодні ввечері закінчив «Загублену землю». Людей біситиме її закінчення, без результатів змагання з розгадування загадок, я й сам думав, що історія триватиме далі, але нічим не можу зарадити. Я ясно почув у себе в голові голос (як завжди, начебто Роландів), який сказав: «Наразі досить — закрий свою книгу, словотворцю».

163

Томас Стернз Еліот (1888–1965) — англійський поет і драматург американського походження: його «Загублена земля» (1922) в англомовному світі вважається «одною з найвизначніших поезій XX століття».

Якщо не брати до уваги зависле закінчення, ця історія мені здається гарною, хоча й, як завжди, вона не вельми схожа на інші мої книжки. Рукопис — справжня цеглина, понад 800 сторінок, і цю цеглину я створив усього за якихось три місяці.

О-херенно-неймовірно.

І знову ж таки, майже ніяких мимодруків і правок. Є кілька затримок у течії історії, але, зважаючи на розмір книги, мені самому не віриться, що їх лише трішки. І ще не можу зрозуміти, яким чином, коли я очікую на натхнення, час від часу мені до рук стрибає саме потрібна книжка. Як от «П’ятий кут» Чарлза Поллісера [164] з усім отим чудовим сленгом XVII сторіччя: «Воля ваша», «Атож, далебі» та «Друже ти мій милий». Подібний жаргон з вуст Гешера звучить перфектно (принаймні як на мене). А як круто, що вдалося повернути назад до історії Джейка, та ще й таким способом!

164

Чарлз Поллісер (1947) — британський письменник (американець за паспортом); «П’ятий кут» — його перший роман-містерія в стилі Діккенса.

Єдине, що мене непокоїть, — що буде далі з Сюзанною Дін (котра колись була Деттою/Одеттою). Вона вагітна, і мені боязно, хто може бути батьком її дитини. Якийсь демон? Насправді гадаю, що ні. Можливо, мені не доведеться розбиратися з цим, перш ніж з’являться ще пара наступних книг цієї серії. У будь-якому разі, з власного досвіду я знаю, що в будь-якій довгій книзі, якщо жінка завагітніла і нікому не відомо, хто батько дитини, така історія сходить на пси. Не відаю чому, але якщо розглядати вагітність як засіб ущільнення сюжету, то мені здається, вона просто природним чином завжди відсмоктує!

Та годі мені, це, либонь, узагалі не має ніякого значення. Наразі я втомився від Роланда і його ка-тету. Гадаю, мусить пройти якийсь час, перш ніж я знову до них повернуся, хоча фани будуть квилити-проквиляти від такого завислого фіналу в потязі, що рушив із Лада. Згадаєте мої слова.

Я радий, що написав її, авжеж, і, як на мене, кінець у ній цілком правильний. У багатьох значеннях «Загублена земля» є піковим моментом у моєму «уявлюваному житті».

Мабуть, вона навіть краща за «Протистояння».

27 ЛИСТОПАДА 1991 РОКУ

Пам’ятаєте, я казав, що мене клястимуть за фінал «Загубленої землі»? Ось, погляньте.

Цей лист надійшов від Джона Т. Спаєра з міста Лоренс, штат Канзас.

16 листопада, 91-го

Шановний містере Кінг!

Чи, мабуть, краще мені не тягнути кота за хвіст і звернутися «Шановний Засранцю»?

Я не можу сам собі повірити, що, заплативши таку купу баксів за випущену видавництвом Доналда Гранта вашу книжку про СТРІЛЬЦЯ «Загублена земля», отримав казна-що. Щоправда, назва в неї точна, бо витрачені на неї гроші я все одно що загубив.

Не скажу нічого поганого про саму історію, з нею все гаразд, фактично вона класна, але як ви могли «приліпити» до неї такий кінець? Це взагалі ніякий не кінець, а просто вам набридло і ви немовби кажете: «Та годі, що за фігня, навіщо мені перенапружувати мозок, писати якийсь кінець, якщо ті недоумки, котрі купують мої книжки, і так все проковтнуть».

Я збирався відіслати книжку видавництву, але збережу її, бо мені в ній принаймні сподобалися ілюстрації (особливо Юк). Але історія — ошуканство.

Ви розумієте значення слова «ошуканство», містере Кінг? Це ОБМАН.

Щиро ваш, критик Джон Т. Спаєр, Лоренс, Канзас.

23 БЕРЕЗНЯ 1992 РОКУ

А ось від цього мені ще більше погіршало.

Наступний лист надійшов від місіс Коретти Веле, зі Стоу, штат Вермонт.

6 березня 1992року

Шановний містере Кінг!

Я не знаю, чи ви особисто прочитаєте цього листа, але маю на це надію. Я прочитала більшість із ваших книжок і люблю їх усі.

Я 76-річна «бабця» з сусіднього з вашим штату Вермонт, і особливо мені подобаються історії з вашого циклу «Темна вежа». А тепер до справи. Минулого місяця я була на обстеженні в онкологів в Массачусетському генеральному шпиталі [165] і там мені сказали, що пухлина в моєму мозку швидше за все злоякісна (після першого разу вони казали «Не хвилюйтеся, Коретто, вона доброякісна»). Містере Кінг, я, безумовно, розумію, що ви робите те, що мусите робити, «прислухаючись до вашої музи», але мені сказали, добре, якщо я ще встигну відсвяткувати 4 липня цього року. Гадаю, я прочитала мою останню історію з «Темної вежі». І ось що мене цікавить. Чи не могли б ви розповісти мені, яким чином розв'яжеться «Темна вежа», принаймні чи справді дістанеться Роланд зі своїм ка-тетом до тієї Вежі? І якщо так, що вони знайдуть там? Я обіцяю вам, що жодній душі не розкажу, а ви зробите дуже щасливою помираючу жінку.

Щиро, Коретта Веле, Стоу, Вермонт.

165

Массачусетський генеральний шпиталь має високу репутацію, оскільки є базовою навчально-дослідницькою лікарнею медичного факультету Гарвардського університету.

Я почуваюся таким лайном, коли думаю про те, як нерозважливо я поставився до закінчення «Загубленої землі». Я мусив би відповісти на лист Коретти Веле, але не знаю як. Чи зміг би я її переконати, що знаю аніскільки не більше за неї саму про те, яким чином закінчиться історія Роланда? Сумніваюсь, хоча «це і є… правда», як сказав Джейк у своєму Іспитовому Творі. У мене не більше уявлення про те, що знаходиться там, усередині тієї чортової Темної вежі, ніж… ну, скажімо, в Юка! Я навіть не підозрював, що вона стоїть посеред трояндового поля, поки ці слова не зіскочили в мене з пучок, щоб з’явитися на дисплеї мого новенького комп’ютера «Макінтош»! А чи Коретта прийме таке пояснення? Що б вона сказала, аби я їй відповів: «Слухайте-но, Корі: вітер віє і несе історію. А потім він вщухає і тоді я можу лише чекати, так само як і ви».

Вони вважають мене босом, всі вони так думають: від найкмітливіших із критиків й аж до найбільш розумово обмеженого читача. Ось у чому справжня хохма.

Бо я ним не є.

22 ВЕРЕСНЯ 1992 РОКУ

Грантове видання «Загубленої землі» розпродано, і книжка в паперовій обкладинці йде дуже гарно. Я мусив би почуватися щасливим, і десь так воно й є, але я продовжую отримувати тонни листів про завислий кінець. Вони поділяються на три основні категорії: одні люди роздратовані; другі бажають знати, коли вийде наступна книжка цієї серії; і треті — це роздратовані, котрі бажають знати, коли вийде наступна книжка цієї серії.