Пафос
Шрифт:
— Він хіба християнин?
— Його жінка покійна була християнкою. Поминає її. Там місце надійне, ніхто нас не побачить.
— А Йосі не пробалакається?
— Буде мовчати, як короп. Як риба святого Петра.
— Це твій базар, мала. Пам'ятай!
— Я за нього відповідаю. А твій любий друг дурниць нам не наробить?
— Ти за своїм прохвесором пильнуй, мала…
17
— Ось тут живуть якісь дівчата з України, — каже Елі Перельман, паркуючи «субару» під білим муром. — Будинок у дворику.
— Корват і Жура обсервують мур. В нього
— Не подобається мені тут, — невпевнено мимрить Корват.
— Вперед, воїне! — Жура виштовхує друга реввоєигакера з авта. — Елі, почекаєш нас тут.
— Ви надовго?
— Як вийде.
— Беседер. Будьте обережні.
Жура натискає кнопку біля дверей, прислуховується. 3-за муру чути гавкіт псів, пищання мобільника. В будинку працює телевізор, диктор говорить російською. За хвилину двері відчиняють. Корват зауважує, що вони добре змащені — важкий металевий прямокутник повертається майже безгучно. У проймі з'являється тінейджерська мармиза під кошлатою кучмою нечесаного волосся.
Жура показує хлопцеві фотографію Анджели.
— Ета жєнщіна тут жівьот?
— Нє поніма по рускі, — швидко відповідає той, намагаючись зачинити двері.
— Чекай, хлопче, — Жура ногою фіксує двері у напіврозчиненій позиції. — Хазяїна сюда давай, шестьорка. Боса давай.
— Let me introduce myself. We are here members of right-guard delegation [56], — втручається Корват.
Хлопець підозріло оглядає його непрасовану сорочку, запитує:
— Аrе уо'n Russians?
Користуючись його миттєвою розгубленістю, Жура протискується у дворик.
— Льо!
— Кен! — Жура відштовхує хлопця. Той відводить очі і здає лінію оборони.
На терасі перед будинком за пластмасовим столиком сидять п'ятеро колоритних фацетів. Всі вони смагляві, циганкуваті, одягнені у потерті джинси, чорні футболки і (незважаючи на спеку) короткі шкірянки. Вуха, пальці, зап'ястки та шиї циганкуватих прикрашені важким золотом: дуті серги, ланцюжки, звиті браслети, гіпертрофовані до фурункульної незручності, стилізовані під скарабеїв, персні з вставками чорного аравійського шкла. Найближче до входу вмостився відразливий покруч з рахітичною поставою, довгими комашиними кінцівками і слинявим ротом. Він першим повертається до прибульців, хилить довгасту голову, розтягуючи нелюдськи гнучке підборіддя. Чорні окуляри сповзають на кінчик носа, і відкриваються навдивовиж глибокі розумні очі.
— It's nice to see… — вітається Корват. — How are you doing? [57]
— Not sо bad [58], — відповідає здоровезний смаглявець з кучерявим волоссям, зібраним у хвіст. — Русскіє?
— Ми з України, — каже Жура і кладе на стіл, поряд із пивними бляшанками, фотографію. — Она здєсь?
Один з господарів нахиляється над фото, але хвостатий різким жестом зупиняє його і каже, не дивлячись на прибульців:
— Ето прайвет теріторія. Вам здєсь нєльзя. Уходітє.
— Ти здєсь бос?
Хвостатий не відповідає. Покруч химерно вигинає шию і вказує
очима на сивого чолов'ягу з худим басарабським обличчям. Він сидить навпроти хвостатого і пестить величезного пса з кудлатою мордою. Жура повертається до сивого і наштовхується на байдужий погляд вибляклих водявих очей, оточених різкими зморшками. Журі ці очі здаються посудинами, з котрих колись давно вилили барви разом із здатністю дивуватися. Він вже розтуляє рота для запитання, коли сивий кидає:— Она здєсь нєт.
— Ви єйо знаєте?
— Она здєсь нєт.
Корват шарпає видавця за рукав: «Ходімо звідси, Борисовичу!»
— Чекай! — відмахується від нього Жура.
Сивий щось каже хвостатому. Той підводиться із загрозливим розворотом кремезного корпуса. Рукав короткої куртки підскакує й оголює волохату праву руку з кольоровим татуюванням і браслетом. Жура різко повертається до металевих дверей і виходить, заклавши руки до кишень. Хвостатий ствердно хитає головою і повертає Хорватові фотографію. Той бере знімок і ще раз зустрічається з очима покруча. На мить йому здається, що в цих очах він помічає щось важливе, якесь химерне попередження. Він здригається від профанного несмаку, від книжності цього стрімкого відчуття. «Як у тупому детективі!» — посміхається він до себе. Вже біля дверей зауважує переможно-єхидну мармизу воротаря…
Елі виходить їм назустріч.
— Долбані молдавани, — спльовує Жура. — Щось знають, але не кажуть.
— Бандити, — погоджується Корват. Він чує, як важко гупає серце.
— Фотографію забрав?
— Ось вона.
— Ризикові ви пацани, — посміхається Перельман. — їх навіть поліція боїться.
— Ти бачив, як вони одягнені? Ланці золоті… — не може заспокоїтись Жура.
— Одяг — це текст, — каже Корват, масуючи скроні, і згадує дизайнерку, від якої почув цю сентенцію. Дизайнерка була молода, освічена, з претензіями на стильність і знання Барта…
Як він тоді прокоментував її розмишлізми? Здається, зацитував якогось московського герменевтика: «Притягувати побутуючий світ в якості мови є некоректною операцією». А вона ж тоді притягувала до свідчень не світ. Не мову… Хімічні Заручини. Не вийшло тоді переспати з дизайнеркою, побачити її голою, встромити у її тіло хоч якогось свідка. Оголеність — звільнений від метафізики текст… Яке було татуювання на руці у хвостатого молдаванина? Оголена цицьката жінка, череп, лаврове листячко… І ще було попередження про щось. В очах покруча. Треба тікати, Аристиде.
18
Увечері 1 травня 1650 року Залу Лицарських Посвят родового палацу Казуманів освітлювало вісім тисяч свічок. Семикутні знаки Walpurgisnacht [59], сплетені з ґнота місцевими відьмами і просочені олією та сіркою, горіли повільним синюватим полум'ям. Його оточували золотаві відблиски від оніксових колон, тлустих путі, деревовидних канделябрів, стародавньої зброї, відполірованих до дзеркального блиску кірас, Гардин з важкої індійської парчі, відрестав-рованих атласом і генуезькою ниткою там, де особливо ревно попрацювала міль. Кубічний вівтар був накритий чорним оксамитом з орлами — символами присутності на Ритуалі носіїв переднайвищого Дев'ятого Градуса.