Паруси над степом

Притих за віконцем басовитий голос, і ось між бузком майнула постать учителя. Тарас Іванович привітно махнув Льонці рукою і спішно подавсь у берег; бур’ян поглинув його, як море піщинку.

Вкрадливо, наче зграя вовків, виповзали сутінки з густих заростів кропиви й бур’янів. Тиша й темінь оповивали землю. Про щось таємниче переморгувались між собою одинокі зорі.

Раптом хитнувся кущ бугили, і знову до хати посунулась невиразна тінь. Хтось шкрьобав по стежці, зігнувшись, озираючись навсебіч. Злодій… Льонька вже хотів крикнути, як тінь враз випросталась… Ти ба — Грицько Хмельовий! З пекла, чи що, повернувся? Його ж німці забрали ще взимку… Грицько приклав пальці до губ і строго:

— Тс-с-с! Дома сестра?

— У хатинці. Звідки, Гришо?

— Мовчи! — і Грицько, згорбившись, прослизнув до хати.

Його розмова з Лідою була коротка. У віконечко видно: Гриша гарячково жестикулює руками, відкидає назад спітнілий чуб, нервує, не знаходить собі місця. Ліда говорить спокійно. І раптом, різко обірвавши Грицька, крикнула. Крикнула грубо, з тремтінням у голосі. Шибка тоненько дзенькнула — і запала тиша.

Хмельовий, ламаючи кущі, прожогом метнувся мимо кабиці. Не обізвався на Льоньчин голос, а пригнувшись, стрімголов полетів бур’янами до низу, наче за ним хтось гнався.

Бідний Грицько! Мабуть, здалека прилетів, через гори й ріки пробирався, щоб поговорити з нею. І ось — погомоніли… Чого з ним Ліда така… немилосердна?

Грицько Хмельовий в ролі Отелло (З щоденника Ассоль)

В один вечір — дві такі зустрічі!

Перша принесла стільки радощів та хвилювань. Нарешті — справжнє діло передбачається!

Друга зустріч і розсмішила, і засмутила Ассоль, і, якщо бути відвертою, трохи потішила самолюбство.

А втім, усе по черзі.

Неждано-негадано нагрянув (зашифровано) Тарас Іванович. Те, що він власного персоною з’явився на очі своєї вихованки, свідчило про одне: є серйозна розмова. Інакше для чого ризикувати, під носом у зелених пробиратися на стареньку шхуну, яка загубилася серед піратських кораблів? І справді, розмова була важлива. Він сказав: «Пірати схопили наших, кинули їх в трюм. Якщо до ранку не звільнимо — все… Зараз дорога кожна хвилина». Він пояснив, що доручено зробити зурбаганцям, і як вони повинні взаємодіяти (зашифровано) з краснопільською групою. Крім того, додав: «Продовжуй вивчати піратські документи. Твої дані дуже важливі для нас. Щосуботи, як і домовлено, ти повинна інформувати нас…»

В його присутності Ассоль все ще відчувала себе ученицею: розгублено червоніла, ніби її викликали до дошки й запитали: «То який перший закон Ньютона?» І коли він зауважив: «Ваша група добре себе зарекомендувала, — передай це своїм друзям, — сподіваємось, не підведете й зараз», — для неї це прозвучало: матеріал засвоїла, ставлю оцінку п’ять…

Прощаючись, Ассоль хотіла сказати старому щось тепле, хороше, та відбулася знов офіційним учнівським — «до побачення».

Коли він пішов, Ассоль теж почала збиратися в дорогу. Треба негайно зустрітися з Бітт-Боєм. Раптом грюкнули двері, і в каюту увірвався…Грей. Так, Грей, хоч він і не мав права заходити. Він був чудний, зурбаганський капітан: чуприна настовбурчена, обличчя бліде, аж синювате під очима.

— Що з тобою, Грею? — занепокоїлась Ассоль.

— Вчора був у вас (Федоренко)?

— Ну?

— Він чіпав тебе?

— Ну?!

— Що ти нукаєш?! — підскочив Грей. — Я вб’ю його! Чуєш? Вночі, сьогодні ж, пришешелю негідника!

Це було так серйозно і так по-хлоп’ячому комічно, що Ассоль мимоволі засміялася:

— Причина кривавої помсти? Чи не ревнощі?

— Це моя справа!

— Прекрасно! Капітан Грей в ролі Отелло…

— Це моя справа!

Він був смішний у своїй дитячій гарячковості, і запальні слова його звучали кумедно й… зворушливо. Та Ассоль добре знала: Грей не любить жартувати. Він зробить все, що задумав, і це було вже гірше.

Вона примирливо сказала:

— Відкладемо драми на пізніше.

— Я вб’ю його! — як заведений, бубнів Грей.

Щось гаряче хлюпнуло їй в обличчя.

— Слухай, Грею! — Ассоль взяла його за комір і, наче учня-бешкетника, повела до дверей. — Може, дати холодної води? — і, наголошуючи на кожному слові, промовила: — Сьогодні є робота. Важливіша за твої особисті рахунки. Отож йди до Бітт-Боя й чекай. Зрозумів?

— Я прикінчу його!

— Грею! — голос її зірвався. — Забув попередження? Виженем за найменшу провину!

— І чорт з вами!

— Дурень! Іди геть, бо… — вона б ляснула його по щоці, аби це був не він, капітан Грей…

Ассоль знала: він трохи охолоне й вчинить так, як вимагає неписаний закон товариства.

* * *

Буває ніч, коли не віриться, що над землею ще підніметься сонце.

Буває ніч, коли груба важка темрява давить, гнітить тебе, і ти спотикаєшся на грудках, як сліпець.

Буває ніч, коли здається: все живе спить…

— Грицько, ти тут? — шепнув Володька.

— Тут, — Хмельовий обізвався зовсім поруч.

— І ти, Михайле?

— І я. Нам, здається, лівіше, — Зінько пошастав рукою по траві. — І де він узявся, рівчак?

Вони взяли лівіше. Їм треба було вибратись до старого горіха й залягти. Трохи пізніше мала підійти група краснопільських підпільників. Як тільки тричі прокряче качка — вони кинуться до комори і… Коротше, план операції був продуманий до найдрібніших деталей.

Нерви були напружені до краю. Боляче дер по душі кожний необережний рух, кожний шелест.

— Мишко, не сопи…

— А ти не човгай лапами.

Раз у раз натикалися на корчі, на камені. Який дідько їх накидав? Колись хлопці часто грали тут у цурки — гладенька толока була. А зараз що не крок — то яма, то горбик. Аж ось і скопана земля. Над головою зашуміло лапате листя горіха.

— Нарешті! — передихнув Володька. — Оце б закурити…

— Тс-сс!.. Бачите?

В печерно-густій пітьмі блиснув вогник. Блиснув в одному місці, а згодом — в іншому. То, мабуть, ходили вартові. Ліда попередила: в пришкільному саду — кроків за двісті од комори — зупинилась німецька авторота.

Двісті метрів — це зовсім близько. Таке небезпечне сусідство надто ускладнювало справу. Саму комору стерегли три поліцаї, і зняти їх — штука проста. Але ж німці під боком. І приміщення, в яке загнали заарештованих — справжня тобі в’язниця: стара, ще дореволюційних часів комора з кам’яними стінами, з вузенькими віконцями, загратованими залізним пруттям; долівка цементована, двері — на важких засувах.

За кам’яними стінами раніш зберігалось зерно, тепер — сиділи смертники.

«Про що думаєте, хлопці?» — Шумило напружено вдивлявся у пітьму, начебто можна було крізь липку чорноту ночі зазирнути в комору. Він виразно бачив перед собою трьох чубатих братів Затяганів, Семена Гарбу, рябого козарлюгу, дуже схожого на свого покійного діда. «Не тушуйтесь, друзі, — ми поруч з вами, ждемо тільки сигналу. Коли вже доля змилостивилась і лишила нас на волі, то хай навіть земля западеться — вирвемо й вас з кам’яного мішка!.. Ми теж, хлопці, могли опинитися там, за стінами, та нас врятував тоді просто випадок».