Патетичний блуд

Коли ми завершуємо, я беру порожню літрову банку, розчавлюю і розкачую нею сірку, яка відразу дробиться. Більшу частину пороху та сірки висипаю в банку, перемішую і заливаю бензином, порох і сірка злипаються, виделкою довго калатаю, щоб усе це розчинилося. Дістаю мотузку, яку виокремив із товстого плетеного шнурка для білизни, і кидаю її в банку. У двері стукають, я здригаюся і ховаю банку під ліжко. Заходить Даша, трішки морщиться.

«Що це ви робите? Смердить бензином».

«Штани замастив у фарбу, відчищав», — кажу їй.

«Може, треба випрати? Дай мені».

«Дякую, не треба».

Чорт, чого її принесло! Дека сміється і каже, не слухай його, він обманює тебе, він пив бензин, це така мода зараз пішла — бухати бензин. Да ну вас, каже Даша й запитує, чи прийду до неї сьогодні. Як скажеш, маленька, але після опівночі. Дякувати Богу, вона звалює до себе. Дістаю банку з-під ліжка й пальцями вимочую мотузку, занурюю в речовину, викручую, і так разів десять, потім лишаю її в розчині на день настоятися. Дека запитує, що робитиму далі. Я усміхаюся, головне вже зроблене, завтра висушу мотузку, один кінець запхаю в презерватив із начинкою селітри, пороху й сірки, а потім найскладніше... це треба буде кинути в бензобак, підпалити мотузку і... ноги на плечі. Селітру обіцяла привезти з дому Юля, яка зранку поїхала з Ніжина, а завтра, в неділю, повернеться. Через два дні можна буде полювати на машину Валєри. Виходжу в блок, господарським милом вимиваю руки від бензину. Дека стоїть на порозі моєї кімнати й запитує, чи все добре зважив, можна ж обійтися без цього, розумієш, ти не виграєш, не розумію, навіщо ці дешеві й марні зусилля. Хай кожен робить те, що йому призначено, відповідаю зі сміхом. Ага, ти ще займися медитацією перед боєм, самурай засушений. Чому Дека не розуміє, що в таких вилупків, як Валєра, гнила карма і що їм протягом їхнього гівняного життя треба більше страждати? Я виб'ю з нього впевненість — знищу його машину, бо для таких даунів тільки машина є показником їхнього становища у світі. В Ніжині бандюки часто підпалюють машини одне одного, тому для Валєри пережити це буде природно, от коли б йому запхали в дупу вила — це навряд чи впишеться у міський контекст. Витираю брудненьким рушником руки і кажу Деці, що я нічого оригінального не вигадую, а лише стилізую під те, що може трапитися і без моєї участі. Дека каже, що сьогодні ввечері нас чекає Таня. Обов'язково прийдемо. Мені не подобається понура погода, що триває вже другий день. Добре, що хоча би не дощить, не знати в яких умовах доведеться підпалювати Валєрину іномарку. Дека запитує, чого я скис. «Не знаю», — розводжу руками. Він позіхає, що скоро з пар прийде Юля, треба начистити картоплі й поставити варити суп. Дивно слухати такі речі, таке враження, що його вже з головою накрило сімейне життя; супчик, картопелька, що далі? — брудні труси, шкарпетки, посуд? Раптом мені здається, що Дека зі своєю лагідною вдачею, зі своїм поверхневим, неперетравленим буддизмом і «добрими» переконаннями бути завжди етичним... стане найсумліннішим слухняним чоловічком, яких коли-небудь приручали жіночки. Хочу крикнути йому в саме вухо: «сос!», «полундра!», «клони атакують!»... але в мені все позіхає, обм'якає, заспокоюється, бо йому вже нічим не допоможеш, вічна пам'ять героям, амінь. Він іде, а я йому так нічого й не кажу. Мабуть, це нечесно з мого боку.

Близько сьомої вечора заходжу до Тані, Деки поки нема. Вона порається за столом, нарізає квадратиками сир, складає їх на тарілку з порізаною копченою ковбасою і запрягає мене відкоркувати пляшку червоного вина. Я дивуюся й запитую, яке сьогодні свято.

«Мені сьогодні дуже паршиво».

«Що сталося?»

«А, — махає рукою, у неї настільки бліде й розгублене обличчя, що ось-ось потечуть сльози, — потім скажу. Хочу посидіти з вами, як у старі, добрі часи, побалакати про що завгодно».

«Таня...»

«Вова написав, щоб його не чекала».

Пауза.

Закручую штопор у корок і повільно тягну на себе, в мене нічого не виходить, ставлю пляшку на підлогу, затискаю ногами і пробую ще раз. Ледве-ледве справляюся, сміюся із себе, мабуть, це дистрофія. Таня кисло усміхається, на мить відірвавшись від своїх сумних думок. Не знаю, як їй зарадити. Коли западає тривала мовчанка, я кажу, що все, Танюша, минеться, Вова Бера — серйозний пацан і, думаю, з тобою хоче поступити тільки чесно (раз таке написав), він розуміє, що ти молода і в тебе все попереду, що твоя молодість не заслуговує на довгі роки чекання, поки він не відбуде свій термін; пауза; Таня, якщо він сказав, щоб ти його не чекала, значить, він тебе справді любить, і це, як на мене, якась найвища стадія любові — без поневолення всілякими зобов'язаннями того, кого любиш, ти мусиш це розуміти саме так; пауза; думаю, він би з цим погодився. «Віталя, я не уявляю, як мені без нього жити! Розумієш?!»

Заходить Дека, кидає на Таню уважний погляд, придивляється і розпитує, що сталося. Вона відразу бере себе в руки, усміхається, ніби нічого не бувало, і запрошує до столу. Таня одягнута в тонкий бежевий светр, що облягає її гарні груди, руки та спину, тримається рівно, впевнено, іронічним, наказним тоном примушує вечеряти, і тільки в синіх очах ще не гаснуть тривога і смуток. Розливаю в горнятка червоне вино, відчуваю його добрий запах, ми п'ємо за те, щоб у нас усіх було все добре. Банально і просто. Таня каже, що має прийти ще й Хо-хо, але цей завжди запізнюється. Ми їмо, а вона спостерігає за нами і сміється. Я запитую, чого їй весело.

«Так люблю дивитися, коли мужики хавають, вони тоді схожі трохи на псів — їдять швидко, і трохи на дітей — бо такі незахищені».

«Я буду псом» — вигукує Дека, починає гавкати й накидається на мене, аби вкусити.

«Ану пішов, ану пішов звідси!» — кричу на нього, і Дека залазить під стіл, скавулить. Таня, певно, шокована побаченим, оторопіло дивиться на мене й каже, що ми придурками були і придурками помремо.

«Ату її, ату!» — Дека хапає Таню за ногу, і вона з вереском вискакує з-за столу. В кімнату заходить Хо-хо, але незграбно, задом. Ми здивовано стежимо за ним, кожен, завмерши на своєму місті, і лише тоді, коли він зачиняє ногою двері й розвертається до нас, тримаючи перед собою програвач на платівках, починаємо сміятися. Хо-хо також недоумкувато зиркає на кожного з нас, особливо на Деку, який так і не вибрався з-під столу.

«В нього що, температура?»

Ми з Танею регочемо, а Дека насуплено бурмоче, що це в тебе, шланг заштопаний, температура. Хо-хо ставить програвач на підлогу, вмикає в розетку, дістає з коробки платівку.

«Ану, ну, що він там притарабанив, — кажу я, — маестро, музику».

«Польські народні, катят?» — запитує він.

Таня пропонує сідати за стіл і менше патякати. Після кількох чарок ми з Танею виходимо на перекур у рекреацію, але оскільки там курить п'яненька компанія, йдемо на балкон.

«Ну, а як у тебе справи?» — запитує в мене, вітер розвіює її волосся, і вона зараз надзвичайно красива. Навіть не знаю, що на це відповісти, Таня ніби читає мої думки і говорить: кажи, як є. Таня розпитує про батьків, коли планую їхати додому. З жаром у грудях виливаю їй душу, що, певно, скоро повернуся в Тернопіль, можливо, що навіть через тиждень, батько доживає останні місяці, треба встигнути, він і так злиться.

«А як на особистому фронті?»

«Таня, я, здається, втратив усе, що тільки міг втратити».

«І нічого неможливо повернути?»

«Не знаю».

Таня затягується і дивиться вдалину, де місто поволі поглинають вечірні сутінки. Я думаю про своє. Краєм ока стежу за її обличчям. Таня бліда й схожа на воскову фігуру, навіть тонка цигарка в її завмерлих пальцях виглядає несправжньою. Вона повертає до мене голову з дивним виразом обличчя, ніби згадує важливе і хоче про це сказати, розпитує про Ліду, не вірить, що у нас усе так повернулося. Глухим голосом кажу, що сьогодні піду до неї. Да-да, підбадьорює мене, ти маєш це зробити, треба боротися, навіть коли здається, що все. Ми докурюємо, але йти ще не хочеться. Думаю: скоро почнеться дикий дубак, а в мене нема нічого з теплого одягу, не знаю, як пережити зиму, особливо непокоїть взуття: старі зимові черевики тріснули в лівій підошві й подерлися на носі, навіть нема що ремонтувати. Дека казав, що в Чернігові на гуманітарні знайде мені теплу куртку, а ось взуття доведеться купувати нове та якісне, збирати гроші — і купувати; не візьмеш же, сміявся він, недоноски після якогось тупого араба чи американця, в якого на ногах був грибок та інші неприємні речі. Да, всі ці ескімоси, араби, апачі, зулуси... всі вони нечистоплотні. Тому взуття після них краще не брати; куртку, піджак — ще куди не йшло, а взуття — в жодному разі. Таня несподівано запитує, чи вирішилися мої проблеми; пауза; в Тернополі... Думаю, скоро вирішаться. Вона здивовано дивиться на мене, ніби не розуміє, що я маю на увазі.

«Таня, — кажу їй чесно, — я не знаю, чи мені треба туди їхати, розумієш — як би це пояснити переконливіше? — мені там можуть відірвати...»

«Віталя, — перебиває мене, — тобі треба їхати, ти сам це знаєш, відклади зараз усе, батько — найголовніше».

Повертаємося до наших, Хо-хо й Дека сидять один навпроти одного, гаряче сперечаються, хто найкращий викладач на факультеті. Дека каже, що його круто вставляє тільки теорія музики. А Хо-хо триндить, що потрібна також і майстерність, бо який ти музикант без майстерності? ніякий, сам подумай: ну кому нада крейзі-інтелектуал із дерев'яними пальцями, який не здатний зіграти свою партію? музикант має бути віртуозом, і нас не повинно хвилювати, що він думає про Мерло-Понті чи Адорно. Ти задрав мене зі своєю блядською майстерністю, не погоджується з ним Дека, я не хочу бути механічною мавпою, треба мати й серйозні уявлення про музику. Ми з Танею перебиваємо їх, що закінчується вино, треба змотатися в магазин, у вас є прекрасна нагода договорити по дорозі. Вони підводяться, бурчать і виходять. Я думаю про Таню і Беру.

«Що робитимеш?» — дивлюся на неї. Її обличчя здригається, очі стають заляканими, вологими, втомлено каже:

«Я не можу стількипро це думати. А ти що будеш робити?» — несподівано відчайдушно сміється.

«Піду до Ліди, хоча мені Валєра заборонив».

Таня каже, що знає цього Валєру, він із багатьма пересварився, в нього чимало ворогів. Це мені на руку — думаю про себе. Я все одно піду до неї. Коли приходять Дека та Хо-хо, я випиваю з ними і збираюся до Ліди. Таня каже: бережи себе; я цілую її в щоку й виходжу.