Павутинка

Та саме тоді я раптом почув, як праворуч від мене хтось сміється.

– Ха-ха-ха, не допомогла? Що, цього разу сила волі не подіяла? Ха-ха-ха!

На сусідньому очеретяному дивані сидів старий чоловік, з вигляду англієць. Навіть зі зморшками на обличчі його можна було назвати красенем. Одягнений за модою вісімнадцятого століття, як на картині Гоґарта. На ньому, здається, трикутний капелюх з піднятими срібними крисами. Вишита жилетка і панчохи до колін. Волосся, що спадає на плечі, не власне, а кучерява перука конопляного кольору, посилана якимось дивним борошном. Приголомшений сміхом, я навіть не спромігся відповісти.

– Візьміть мою підзорну трубу. Через неї добре видно.

Старий з недоброю посмішкою на обличчі передав мені

підзорну трубу, яка, здавалося, колись лежала в якомусь музеї.

– Oh, thanks [121] !

Я мимохіть перейшов на англійську. Однак старий і далі говорив бездоганно по-японському, недбало показуючи на острів пальцем. З манжети його рукава визирало мереживо, схоже на піну.

– Цей острів називається Суссанрап. Як пишеться? Sussanrap [122] . Його варто подивитися. Наш пароплав стоятиме на якорі днів п'ять-шість, а тому обов'язково поїдьте на його огляд. Там є університет і великий храм. Особливо святковий вигляд має острів у базарний день, коли на нього з'їжджаються численні жителі сусідніх островів…

[121]

0, дякую (англ.).

[122]

Прочитане з кінця слово Parnassus, тобто Парнас.

Поки старий розповідав, я дивився в підзорну трубу. Саме тоді в поле зору потрапила вулиця міста на морському березі. Привертали до себе увагу ряди чепурненьких будиночків. Гойдалися від вітру вершечки дерев алеї. Високо стирчала баня храму. Імла зникла. Все чітко видніло. У захваті від побаченого, я підняв підзорну трубу трохи вище… І тієї ж миті мало не скрикнув з подиву.

У полі зору на тлі безхмарного неба опинилася висока гора, геть-чисто як Фудзі. Але, наскільки сягало око, її вкривали овочі: капуста, помідори, цибуля, редька, ріпа, морква, лопух, гарбузи, білі й зелені огірки, картопля, коріння лотоса, стрілиця, імбир… Вкривали різноманітні овочі. Вкривали? Та ні, сама гора була з них складена. У вигляді дивовижної овочевої піраміди.

– Ото… Ото що таке?

Не випускаючи з рук підзорної труби, я обертаюся праворуч до старого. Але його вже немає. Тільки газету хтось залишив на очеретяному дивані. Я ще не встиг ахнути, як відчув, ніби кров відринула з голови, і я знову занурився у гнітючий стан непритомності.

***

– Ну що, оглянули острів ?

Зловісно всміхаючись, старий сидів біля мене.

Ми в залі готелю – в незвично просторій кімнаті, обставленій у стилі сецесіон [123] . Людей ніде не видно. Хоча чути, як десь усередині будівлі піднімається та опускається ліфт, ніхто з нього не виходить. Напевне, готель не дуже популярний.

[123]

Стиль у мистецтві, започаткований молодими художниками 1897 р. у Відні на чолі з Отто Ваґнером (1841-1918).

Я сиджу на дивані в кутку залу й курю першокласну «Гавану». Над головою висить огудина гарбуза, посадженого в горщику. З-поміж широкого листя, що ховає під собою горщик, визирають розпущені жовті квітки.

– Так, оглянув. Закурите сигару?

Однак старий, як мала дитина, захитав головою і добув старовинну табакерку, зроблену зі слонової кістки. її також я бачив десь у музеї. Такого старого тепер уже не побачиш навіть на Заході, не те що в Японії. Харуо Сато [124] , напевне, оцінив би його високо, якби познайомився.

[124]

Харуо Сато(1892- 1964) – відомий японський письменник.

– Відразу за містом, куди тільки око сягає, тягнуться городи, – провадив я далі.

– Більшість населення острова Суссанрап вирощує овочі. Цим зайняті всі – і чоловіки, й жінки.

– Напевне, на овочі великий попит?

– Вони продають їх жителям сусідніх островів. Але, звісно, вони повністю не розпродаються. Залишки доводиться складати на купу. Як ви, мабуть, бачили з пароплава, вона досягла висоти двадцять тисяч футів.

– Та невже ота піраміда – це рештки непроданих овочів ?

Дивлячись на старого, я тільки кліпав з подиву очима. А той, як і раніше, загадково всміхався.

– Так, це непродані рештки. Причому нагромаджені впродовж лише впродовж останніх трьох років. Якби вдалося зібрати залишки з усіх попередніх років, то тими овочами можна було б загатити Тихий океан. А проте жителі острова все одно їх вирощують. І вдень, і вночі. Ха-ха-ха! Поки ми оце розмовляємо, вони працюють не покладаючи рук. Ха-ха-ха!

Силувано посміхаючись, старий вийняв хустинку, що пахла жасмином. Він посміхався не звичайно, а як диявол, що глузує з людської дурості. Насупившись, я вирішив перевести розмову на іншу тему.

– Скажіть, коли тут буває базар?

– На початку кожного місяця. Але це звичайний базар. А, крім того, три рази на рік – в січні, квітні й вересні – відбуваються ярмарки. Найчисленніший – в січні.

– Напевне, перед ярмарками на острові панує велике пожвавлення?

– Ще б пак! Бо кожен до того часу намагається виростити якнайбільше своїх овочів. Підживлюють їх фосфатними добривами, макухою, поміщають у теплиці, обігрівають електричним струмом… Про все не розкажеш. А буває й так, що, перестаравшись у тому, щоб виростити їх якомога швидше, люди псують їх.

– До речі, я сьогодні бачив, як по городу бігав чоловік з божевільним виразом обличчя і кричав: «Не встигну! Не встигну!»

– Цілком можливо. Адже новорічний ярмарок уже на носі…Та й міські торговці, всі як один, метушаться, мов несамовиті.

– Міські торговці?..

– Ну, ті, що торгують овочами. Вони скуповують овочі, вирощені на сільських городах, і перепродають людям, які приїжджають із сусідніх островів. Ось який тут порядок.

– Напевне, й той огрядний чоловік з чорним портфелем, який кричав: «Погані справи! Погані справи!» – також торговець… А котрі овочі найбільш ходові?

– На це Божа воля. Точно сказати важко. З кожним роком становище змінюється, а чому – невідомо.

– Та, мабуть, якісь овочі розходяться краще за інших?

– Та як вам сказати… Якість визначають каліки…

– Чому каліки?

– Все дуже просто. Каліки на городах не працюють, отже, овочів не вирощують, а тому в оцінці якості можуть зберегти неупередженість. Як у японській приказці: «Збоку видно за чотирьох».

– Виходить, я бачив одного такого каліку. І чув, як той бородатий сліпець, погладжуючи неочищений від землі батат, промовляв: «Колір цього овочу неописанний, у ньому поєднався колір троянди й блакитного неба».

– Мабуть, що так. Сліпець – це, звісно, добре. Та ідеальним вважається повний каліка, який не бачить, не чує, позбавлений нюху, безрукий і безногий, без зубів і без язика. Якби такий каліка з'явився, то став би найпершим arbiter elegantiarum [125] . Теперішній наш улюблений каліка в основному задовольняє цим вимогам – володіє тільки нюхом. Кажуть, що недавно йому забили ніздрі розтопленим каучуком, але все-таки він трохи розрізняє запахи.

– Ну, і що ж стається з овочами після того, як каліки визначать їхню якість?

[125]

Знавець вишуканого смаку (лат.).