Печера
Шрифт:
– Це зайве, – неголосно сказали в Паули за спиною. – Цілком зайві слова, Борк.
Вона нарешті побачила власника низького голос – широку спину під коричневою замшевою сорочкою. Чоловік обійшов її крісло й попрямував до пульта. Ставши за спиною в лисого – той ледве сягав йому до плеча, – підняв погляд на Паулу; обличчя в нього було ледь асиметричне, вузьке й смагляве, і несподівано світлими здавалися очі – яскраво-зелені, вони дивилися пильно й водночас неуважно. Паула навіть здивувалась, як цей погляд примудряється поєднати непоєднуване. Аж зіщулилась.
– Некоректні показники, –
Лисий набурмосився:
– Бо дуже важко з ТАКИМИ працювати!
– То полегшіть собі роботу, – сказала Паула з крісла. – Я до вас у піддослідні не напрошувалася…
Незнайомець нагородив її неуважним зеленим поглядом, а експериментатор почервонів, і навіть лисина в нього стала бузкова.
– Закінчуйте серію, Борк, – сказав незнайомець начебто байдуже, але Паулі одразу ж стало ясно, що лисий Борк – його підлеглий. І що начальник Борком незадоволений.
Експериментатор, досі червоний, кинув на Паулу войовничий погляд:
– Носіння темних окулярів призводить до імпотенції в чоловіків!
Паула зустрілася з незнайомцем очима. Стисла губи, намагаючись утримати на обличчі серйозний вираз:
– Ні-і…
– Кішки білої масті часто страждають на глухоту!
Паула завагалася, здивована питанням, – і тут незнайомець за спиною в лисого на мить заплющив очі.
– Так! – повідомила Паула радісно. Їй справді було приємно – так, наче на важливому іспиті ш зненацька й спритно підказали.
– Вечірні сутінки викликають тривогу!
– Ні! – гаркнула Паула, дивлячись на незнайомця.
– Використовувати жуйку неестетично!
– Так!
– Барвиста постіль краща за білу!
Паула знов завагалася – незнайомець легенько хитнув головою.
– Ні, – з гордістю повідомила вона лисому. – Нітрохи.
– Серію закінчено, – нудним голосом оголосив експериментатор не Паулі і не смаглявому, а, скоріше, власній клавіатурі.
– Я вільна? – життєрадісно поцікавилась Паула.
Лисий Борк засопів, причовпав до Паулиного крісла й почав знімати сенсори – Паула відразу ж засичала від болю, бо з першим же пластиром позбулася десятка волосинок на руці, тонких і непомітних, але цілком, як виявилося, відчутних.
– Обережно… Краще я сама…
Задзвонив телефон; Борк покинув Паулу й поспішив до апарата, якийсь час у тиші кімнати чулося тільки його незадоволене бурмотіння:
– Ні… Очевидно. Обробка даних… наперед сказати… то й призначте йому на сьому…
Паула з прикрістю дивилася на потворну петлю, що звисала з рукава її нового светра; тим часом незнайомець мовчки підійшов і став знімати з неї прищіпки та пластирі, швидко й спритно; вона була вражена, які в нього теплі руки, й боялася, що він почує від неї запах поту, – вона так змучилася в цьому кріслі, наче після бігу на довгу дистанцію…
– Уставайте.
Вона вчепилася за простягнуту долоню; в першу мить ш запаморочилась голова, через секунду вона із запізненням зрозуміла, що пора в туалет.
– Я… – вона розшукала під кріслом свою сумку, боязко покосилася на лисого Борка, потім на двері. – Мені б…
– Ходімо.
Кімната здавалася перевертнем – половину її було обставлено,
мов шикарний кабінет, проте за напівпрозорою матовою фіранкою вгадувалися білі й нікельовані лиховісно-лікарняні обриси. Паула відчула тривогу; незнайомець приязно ш кивнув:– Не любимо лікарів?
– А за що їх любити? – пробурмотіла Паула збентежено.
– Це як подивитися, – незнайомець усміхнувся. – Вас звати Паула Німробець. А я – Тритан Тодін… Просто Тритан. І я не лікар. Я експерт.
– Дуже приємно, – сказала Паула непевно.
Десять хвилин тому – в туалеті – вона облилася дезодорантом, навіть, здається, трохи перестаралася; вмилася, зачесалася, напудрилася й підфарбувала губи – усе з гарячковим поспіхом. І все одно розуміла, що вигляд має не найкращий. А який вигляд може мати жінка, якій три години морочили голову, а потім прилюдно обізвали дурною?!
Вона посовалася, вмощуючись у глибокому шкіряному кріслі, – міні-спідниця здавалась їй тепер особливо недоречною.
– Шкодуєте, що до нас прийшли?
Чоловік на ім'я Тритан ждав, очевидно, щирої відповіді.
Паула зітхнула:
– Шкодую.
Тритан усміхнувся знову:
– Наша провина… Моя провина.
– А до чого тут ви? – невпевнено спитала Паула.
Тритан сів за стіл, висунув шухляду:
– До того…
У руці його виявилась упаковка разових шприців: Паула сахнулася. Оце таке, з вогню та в полум'я…
– До того, – Тритан устав, виколупуючи з упаковки тонку довгу голку. – До того, що треба було заздалегідь припускати… Давайте руку.
Паула відсахнулась; Тритан засміявся, впіймав її за рукав светра, тицьнув голкою, спритно затяг назад постраждалу петлю, так, що від зіпсованого не лишилося й сліду:
– Ну от…
Паула долонею провела по рукаву. Навіть майстриня Стефана навряд чи зробила б краще.
– Ну от, – Тритан повернувся до стола, недбало впустив голку в пластмасовий кошик для сміття. – На жаль, перший ваш досвід роботи з нами виявився невдалий… І це майже трагічно, Пауло. Бо ви – дуже цінний працівник.
– Я не працівник, – гірко відказала Паула. – Я цей… піддослідний кролик. От…
– Ви більше не будете працювати з Борком, – сказав Тритан, і голос його став геть низький, зісковзнув на крайній для людини регістр.
Паула напружилася. Їй дуже не хотілося Тритана засмучувати, однак…
– Я… вибачте, що так вийшло, але я взагалі більше не хочу… тут працювати. У мене своєї роботи повно… Часу немає абсолютно, та й узагалі…
Тритан рвучко підвів свої зелені очі – круглі з подиву й образи. Хотів щось сказати, але опустив голову, не промовивши ні слова.
– Мені дуже прикро, – сказала Паула тремтячим голосом. І розсердилася на себе – це ж треба, так швидко забула зуболікарське крісло, сенсори-присоски та нескінченні дурні запитання. Їй, бачите, неприємно, що цей Тритан засмутився. А вона його бачить, між іншим, уперше в житті.
Тритан неуважно пригладив рукою своє коротке темне волосся:
– Пауло… Маю до вас дуже особисте прохання. Вислухаєте?
Вона нервово розстебнула замок на сумочці – і знову його заклацнула.
– Я попрошу вас попрацювати… Ще хоч один сеанс. Не з Борком. Зі мною.