Переходимо до любові

— Ось, Дмитро Череда,— відрекомендував мене секретар комітету комсомолу,— я вже казав про нього. Радіослухачі знають Череду, тому в цій передачі хотілося б...

Мікрофон уже був у мене перед обличчям.

— Ваш герой для наслідування?

Я делікатно відвів мікрофон, показав на Кривцуна.

— Он Кривцун. Він сьогодні замінює мене. Йому по праву — перше слово.

Кривцун священнодіяв. Він творив за пультом, як Ріхтер за роялем. Він був з біса вродливий і фотогенічний, і всі пошкодували в душі, що немає тут відеомагнітофона, бо Кривцун гідний був навіть кольорового телебачення.

— Ваш герой для наслідування? — спитав Кривцуна кореспондент, і той дзвінко й життєрадісно гукнув у мікрофон:

— Василь Іванович!

Гукнув між ділом, трохи недбало, і журналісти трохи розгубилися. Вони чекали від Кривцуна ще якихось слів, доповнень, роз'яснень, але нічого не діждалися. Василь Іванович — і край!

— Так,— обережно наближаючись до Кривцуна, сказав один з радіожурналістів,— наші слухачі, звичайно, розуміють, що ви маєте на увазі славетного Чапаєва. Але хотілося б почути, які саме риси в Чапаєва привабили вас, людину, що працює в царстві автоматики і електроніки.

— До чого тут Чапаєв? — зі звичною своєю грубістю здивувався Кривцун.

— Але ж ви сказали: Василь Іванович.

— Василь Іванович, точно!

— Коли це не Чапаєв, то хто ж?

— Хто, хто? Касир нашого цеху Василь Іванович — ось хто! Поглянули б ви, яка перед ним завжди купа грошей. І ніколи навіть троячки не візьме! Оце витримка!

Журналісти не могли похвалитися такою витримкою. Вони злякано позирали на секретаря комітету комсомолу, мовби питаючи: що нас жде тут іще? Але той заспокоїв їх:

— Може, ви занадто Прямолінійно ставите запитання? Як думаєш, Череда?

— Та в мене сьогодні в голові каша. Нездатен думати.

— Що ж це ти? На тебе всі надії. В них он ціла плівка записана, не було тільки Дмитра Череди. А ти: каша?

— Коли говорити без мікрофона, — я вже починав лютитися на все це, — то я б сказав так: мій герой для наслідування — Шляхтич. А може в чомусь і Держикрай. Розумна голова.

— А хто такі Шляхтич і Держикрай? — спитав той, що з мікрофоном.

— Коли вони не знають, хто такі Шляхтич і Держикрай то навіщо сюди прийшли? — повернувся я до секретаря.

— Не гарячкуй, Череда,—заспокоїв він мене і популярно пояснив гостям, хто такі Шляхтич і Держикрай.

— Ясна річ,— уже в мікрофон говорив я,— як і кожен, я міг би назвати інші імена — великі, загальновідомі, недосяжні. Але ось я працюю з цими людьми, спостерігаю за ними, вчуся в них. Я перебував у дуже складних, можна сказати, заплутаних взаєминах з цими людьми, принаймні, з одним із них. Було чимало складнощів і з Шляхтичем, поки він обтісував, шліфував мене. Визнаю, що люблю цього чоловіка. Здається, готовий полюбити також Держикрая. Переходжу до любові!

Поки ж говорив усе це, билася в мені десь глибоко-глибоко думка про Валерію, ще жило в мені безглуздо-вперте бажання кинутися на її поклик, я рвався до неї нестримно, рвався і... не міг змусити до бігу свої неслухняні ноги.

1970, Київ

Загребельний П. А.

Твори в шести томах, т. 6.— К. : «Дніпро» 1981.— 560 с.