Переслідуваний

Так чи так, а у вівторок уранці він лишився в готелі й до бібліотеки не пішов. Йому здавалося, що кожна хвилина наближає неминучий кінець. Виглядаючи з вікна, він бачив ловця в кожному старому мексіканцеві й у кожному розімлілому від очікування пасажирів таксистові. Його переслідували видіння озброєних людей, що безгучно скрадаються коридором. Він чув, як у голові його цокає велетенський годинник.

Після одинадцятої години Річардс нарешті зважився. Чекати довше не можна: вони теж усе знають.

Він узяв ціпок і, незграбно постукуючи ним по підлозі, дійшов до ліфтів, спустивсь у вестибюль.

— Ви вже йдете, отче Грасснер? — спитав адміністратор із звично люб'язною й водночас зневажливою усмішкою.

— Сьогодні в мене вихідний,— сказав Річардс, тримаючись на відстані. — Кіно тут десь можна подивитися?

Він знав, що в місті є десяток кінотеатрів і в восьми з них демонструють стереоскопічні порнофільми.

— Гадаю, можна було б піти в "Центр",— обережно відповів адміністратор. — Там, здається, показують фільми Діснея.

— Це мені підходить,— квапливо промовив Річардс і, наче ненароком наткнувшись на вазон, рушив до виходу.

За два квартали від готелю він зайшов до аптеки, купив величезний рулон бинта й пару дешевих алюмінієвих милиць, які йому впакували в довгасту фібролітову коробку, а на наступному розі спинив таксі.

Машина стояла там, де її лишили, і, навіть якщо за ним стежили в гаражі, Річардс нічого не помітив. Він сів за кермо й увімкнув мотор. На хвилину йому стало кепсько — він згадав, що ім'я, зазначене в його шоферських правах, уже відоме поліції, та потім вирішив, що цим не варто перейматись. Новий маскарад навряд чи врятує в разі пильної перевірки. Якщо дорогу перекриють — спробує прорватися. Його вб'ють, але він і сам не збирається віддаватись їм у руки живим.

Річардс кинув окуляри "Огдена Грасснера" в скриньку й виїхав із гаража, недбало махнувши хлопцеві, що чергував біля воріт. Той ледве відірвав погляд од порнографічного журналу.

Виїхавши на автостраду з північної околиці, Річардс зупинивсь, аби заправитися зрідженим повітрям. Заправника так обсипало прищами, що він увесь час намагався не обернутись обличчям до клієнта. Поки що Річардсові щастило.

Із дев'яносто першого шосе він переїхав на сімнадцяте, а звідти — на дорогу без назви й номера. За три милі з'їхав на путівець і вимкнув мотор.

Обернувши до себе дзеркало заднього огляду, Річардс швидко заповив голову бинтом і скріпив вільний кінець. На зів'ялому бересті неспокійно цвірінькнула пташина.

Непогано. Якщо в Портленді буде час перевести дух, він забинтує ще й шию.

Річардс поклав милиці поруч на сидіння й увімкнув мотор. За сорок хвилин він був на розв'язці під Портсмутом. Виїхавши на шосе № 95, сягнув до кишені й видобув зім'ятого папірця, якого дав йому Бредлі. Адреса була написана м'яким олівцем, старанним почерком самоука:

Портленд, Стейт-стріт, 94,

готель "Блакитні двері",

Елтон і Вірджінія Парракіси.

Насупившись, Річардс хвилину дивився на папірець, потім поглянув на дорогу. Над головною трасою повільно їхала чорно-жовта поліційна машина, з нею в парі була ще одна, внизу. На хвилину Річардс опинився між ними, потім вони відстали, петляючи на шести поверхах розв'язки, наче виконували балетний номер. Звичайний дорожній патруль.

За кожною милею в грудях Річардса наростало нудотливе відчуття полегкості. Водночас хотілось і сміятись, і блювати.

52 проти 100...

До Портленда Річардс доїхав без пригод.

Проминаючи передмістя Скарборо (шикарні будинки, чудові вулиці, багаті приватні школи з огорожами під напругою), він відчув, що полегкість його полишає. Вони можуть бути де завгодно. Можуть бути довкола нього. А може, їх у цю хвилину немає ніде.

Стейт-стріт пролягла поміж напіврозвалених старих будівель з рудуватого пісковику, недалеко від зарослого, наче джунглі, парку — притулку для розбишак, закоханих, торговців наркотиками та злодіїв з усього цього невеличкого міста, подумав Річардс. Ніхто не зважиться вийти на Стейт-стріт, коли стемніє, без вівчарки на повідку чи десятка супроводжуючих.

Під номером 94 стояв закіптюжений будинок, з якого від часу сипався тиньк, а над вікнами нависли зелені тіні. Усе це нагадувало труп старого чоловіка з катарактою на очах.

Річардс під'їхав до тротуару і вийшов з машини. Вздовж вулиці валялись автомобілі на повітряній подушці, деякі геть з'їдені іржею. Край парку, наче дохлий собака, лежав перекинутий на бік "студебеккер". Поліція сюди, ясна річ, не потикалася. Якщо залишиш машину без догляду, не мине й чверті години, і коло неї збереться зграйка сірооких хлопчаків. Знічев'я прихилившись до машини, вони постоять, байдужно спльовуючи на землю. За півгодини в руках у них з'являться й лом, і гайковий ключ, і викрутка. Хлопчаки постукуватимуть своїми інструментами, порівнюватимуть їх, крутитимуть на всі боки, влаштують невеличку сутичку, в якій це залізяччя правитиме за мечі. Потім то той, то той піднесе свою зброю догори, задумливо дивлячись на неї, ніби визначаючи погоду чи приймаючи якісь таємничі повідомлення з ефіру. За годину від машини лишиться самий каркас — щезне все, від повітрозабірників і циліндрів до керма.

Річардс саме ставав на милиці, коли до нього підбіг малий хлопчина. Половина його обличчя, вкрита лискучими рубцями від опіків, нагадувала монстра, створеного Франкенштейном.

— Героїну не бажаєте, містере? Скуштуйте. Наче в рай потрапите. — Він по-змовницьки захихотів, і рубці почали шарпатися й звиватися, надаючи обличчю гротескного виразу.

— Забирайся к лихій годині! — огризнувся Річардс.

Хлопець спробував вибити з-під нього милицю, Річардс огрів нею малого по задку. Хлопчина, лаючись, побіг геть.

Річардс піднявся вичовганими кам'яними сходами до дверей готелю. Колись вони й справді були блакитні, але тепер вицвіли, облізли й кольором нагадували блякле небо над пустелею. Був тут колись і дзвінок, та про нього вже подбав якийсь вандал із долотом у руках.

Річардс постукав. Ані звуку. Постукав ще раз.

Наближався вечір, вулицю поволі заливало холодне жовтневе повітря. З парку неподалік долинало ледь чутне сумне скреготання майже голих гілок.

Нікого немає. Час іти.

Та Річардс постукав знову, підкоряючись дивному відчуттю, що в домі хтось таки є.

Цього разу він почув повільне човгання капців. Біля дверей кроки стихли, потім озвався голос:

— Хто там? Я нічого не купуватиму. Йдіть собі.

— Мені порадили зайти до вас,— сказав Річардс

У дверях з тихеньким рипом відслонилося вічко, крізь нього визирнуло каре око. Потім вічко клацнуло й заслонилося.

— Я вас не знаю. — Тон був категоричний.

— Мені порадили звернутися до Елтона Парракіса.