Переслідуваний
Шрифт:
Річардс відчув, як у нього двічі сіпнулась брова. Він не хотів, щоб жінка аж так старалась. Аж так.
— Він дурний,— сказав Річардс, намагаючись говорити не дуже гучно, аби це не здавалося розрахованим на чуже вухо,— але, я сподіваюся, не настільки дурний. Все обійдеться, місіс Вільямс.
— Вам легко говорити. Ви нічого не втрачаєте.
Річардс не відповів. Амелія справді мала рацію. Нічого, бо вже все втратив.
— Ну покажіть йому, хай побачить,— молила вона. — Бога ради, чому ви її не покажете? Тоді він повірить... скаже, щоб відмінили тривогу на землі. На нас увесь час націлені ракети. Я сама чула, як він про це казав.
— Не можу я нічого
— Мабуть, я далі не витримаю,— тупо сказала Амелія. — Я ладна штурхонути вас і покінчити з цим усім. Нас однаково жде такий кінець, хіба ні?
— Ви не... — почав був Річардс, та в цю мить двері другого класу розчахнулись і до салону майже вдерся Маккоун. Обличчя його було спокійне, зате очі світились дивним блиском, який Річардс одразу впізнав. То був блиск жаху — білий, шалений, палючий.
— Місіс Вільямс,— швидко кинув Маккоун. — Кави, будь ласка. Сім порцій. Мабуть, у цьому рейсі вам доведеться виконувати роль стюардеси.
Жінка підвелась і, не глянувши на жодного з чоловіків, спитала:
— Де?
— Пройдіть уперед,— лагідно сказав Маккоун. — Ніс доведе. — Цей м'який з вигляду чоловічок, який так добродушно кліпав очицями, був готовий кинутися на Амелію Вільямс одразу, тільки-но помітив би, що вона виявляє прихильність до Річардса.
Не озираючись, вона пішла вздовж проходу.
Втупивши погляд у Річардса, Маккоун спитав:
— Ти відмовишся від свого задуму, якщо я пообіцяю тобі прощення, друже?
— "Друже". Таке масне слово в твоїх вустах,— здивовано промовив Річардс. Зігнувши пальці на вільній руці, він обдивився руку. Засохла кров, рани та подряпини нагадали про лісову "прогулянку" в південному Мені із зламаною щиколоткою. — Справді масне. Наче кинув на сковороду два фунти жирних шніцелів — інших у магазинах "Добробут" нашого Південного району не дістанеш. — Річардс глянув на вміло приховане костюмом Маккоунове черевце. — А тут ми бачимо щось зовсім інше. Твоє черевце виросло, мабуть, на біфштексах. З найкращої вирізки. А найкраща вирізка жиру не має, хіба що скраєчку, правду я кажу?
— Прощення,— повторив Маккоун. — Як тобі звучить це слово?
— Як брехня,— посміхнувся Річардс. — Як смердюча брехня. Думаєш, я не знаю, що ти звичайний найманець?
Маккоун почервонів. Не просто зашарівся — його обличчя стало схожим на цеглину.
— А непогано було б потренуватися на тобі у моєму домашньому тирі,— сказав він. — Є такі високочутливі розривні кулі. Після неї голова нагадує гарбуз, що впав на хідник з горішнього поверху хмарочоса. Кулі наповнені газом. Розриваються від зіткнення з будь-яким предметом. А от якщо поцілити в живіт...
— Стережись! Висмикую кільце! — крикнув Річардс.
Маккоун пронизливо вереснув, поточився назад і, вдарившись крижами об м'який підлокітник по той бік проходу, перекинувся в крісло, наче в гамак; його руки несамовито молотили повітря, ніби він захищався од вибуху.
За хвилину, переплівшись пальцями, руки втихли, наче закам'янілі птахи. Обличчя Маккоуна прозирало крізь це химерне плетиво, ніби посмертна гіпсова маска, на яку невідомий жартівник начепив окуляри.
Річардс реготав. Спочатку то був надтріснутий, несміливий звук, чужий для його власного вуха. Як давно він уже не сміявсь отак по-справжньому, щиро, коли сміх вільно, нестримно йде із самого
нутра? Мабуть, за своє сіре, сповнене поневірянь чесне життя він ні разу не мав такої нагоди. Й ось нарешті він сміявся від душі."Ах ти ж вилупок!"
Маккоун утратив голос, лише ворушив губами. Обличчя його було пом'яте, мов іграшковий ведмедик, якому добряче дісталося від дитячих рук.
А Річардс сміявся. Вчепивсь вільною рукою за підлокітник і сміявся, сміявся, сміявся.
Голос Голловея повідомив, що літак перетинає кордон між штатом Вермонт і Канадою. Командир, мабуть, добре знав своє діло. Річардс нічого не бачив унизу, крім темряви, де вряди-годи прозирали грона вогнів. Річардс обережно поставив чашку з кавою й спитав:
— Командире, ви не могли б дати мені карту Північної Америки?
— Фізичну чи політичну? — втрутивсь інший голос. Штурман, подумав Річардс. Тепер саме був час прикинутися заплішеним дурнем і вдати, ніби сам не знає, яка йому потрібна карта. А він таки й справді не знав.
— Обидві,— рішуче відповів Річардс.
— Ви пришлете по них жінку?
— Як тебе звуть, друже?
Той мовчав, приголомшений тим, що на нього звернули увагу.
— Донаг'ю.
— Так от, Донаг'ю, ти маєш ноги. То, може, трохи ними попрацюєш і принесеш сам ті карти?
Донаг'ю попрацював ногами й приніс. У нього було довге, зачесане на мексиканський манір волосся, а штани так тісно облягали ноги, що між ними виразно вимальовувалося щось подібне до сітки з м'ячами для гри в гольф. Карти були в м'яких пластикових планшетах. У чому було добро Донаг'ю, Річардс не знав.
— Я не хотів вас образити,— знехотя промовив Донаг'ю.
Річардсові здалося, що цей тип йому декого нагадує. Ось такі грошовиті молодики, не знаючи, куди подіти свій час, тинялись озброєними ватагами по злиденних злачних місцях великих міст, іноді пішки, здебільшого на мотоциклах. То були гомики. А гомиків треба викорінювати. Очистити від них наші демократичні громадські туалети. Такі, як Донаг'ю, воліли обмежуватись цими кублами розпусти й рідко потикалися в нетрища гетто. А коли потикались, їх там стирали на мак.
Не витримавши важкого погляду Річардса, Донаг'ю ніяково затупцяв на місці.
— Вам більше нічого не потрібно?
— Ти часом не гомик, друже?
— Що?
— Нічого. Йди. Допомагай своїм хлопцям.
Донаг'ю квапливо подався геть.
Річардс швидко зорієнтувався, що політична карта — це та, на якій нанесено міста й дороги. Приклавши до неї пальця від Деррі в західному напрямку, до кордону між Канадою й Вермонтом, він приблизно визначив точку, в якій перебував літак.
_ Командире!
— Слухаю.
— Повертайте ліворуч.
— Як? — У голосі Голловея чулося щире здивування.
— Я хотів сказати — на південь. Просто на південь. І пам'ятайте...
— Я пам'ятаю,— урвав його Голловей. — Не турбуйтесь.
Літак нахилився. Маккоун так і сидів, скарлючившись у кріслі, в яке щойно впав, і витріщався на Річардса хижими очима.
Річардс відчував, що вряди-годи впадає в дрімоту, й це лякало його. Монотонне гудіння моторів підступно заколисувало. Маккоун здавав собі звіт у тому, що діялось із Річардсом, і все більше нагадував лиса, який, затаївшись, чекає свого часу. Амелія теж усе бачила. Скулившись жалюгідним клубочком у кріслі біля кухні, вона стежила за обома чоловіками.