Перунові стріли
Шрифт:
Зросту був високого, при стегні погойдувався важкий меч, як він відступав від свого запіненого коня.
Дядько ж потяг один віз за дишло і створилась якраз така щілина, щоб через неї коня провести. Дядько покликав.
– Веди, Півнику, коня сюди. І швидше!
І зразу ж з-за воза з’явились Півник і Реп’ях. Малий прихопив коня за мокру вуздечку, а кінь не пручався, а покірно пішов за малим межи вози.
А дядько Півень тим часом уже розпутував і сідлав свою кобилку.
– Що ти мені підсунув?!!
– Обурився вояк, коли малий підвів йому осідлану кобилку.
– Вона
– Та я тебе!
– Засичав вершник, підбиваючи кобилку просто до воза.
Та не дарма дядько Півень прославився, що в чотирнадцять років від роду запоров рогатиною ведмедицю при двох ведмежатах.
Він підбив спис вершника знизу і вбік, а потім пригнув збоку і вниз.
Може, і погнув би вояк, зрештою решт, дядька Півня, але хлопець висмикнув із сагайдака стрілу і, мов дарду, метнув, у вершника.
Стріла вдарила вояка у підборіддя.
На мить вояк ослабив руку і дядько щосили вдарив по ратищу рогатиною. І лезом-наконечником розколов його, ратище, повздовж.
Та й дядько його не зміг би дістати рогатиною, бо вояк вміло здав кобилу назад.
– Ну, холопе! Ти мене ще згадаєш!
– Я не холоп! Я боржник! Якщо я віддам борг боярину, тоді й ти віддаси мені борг. А зараз пріч звідсіля! Бо підніму холопів!
Та боярських людей не довелось будити. Вони всі попрокидались. Будий і Талець нап’яли луки, інші похапались за рогатища та сокири.
Вершник розвернув кобилу і мовчки помчав у темряву.
І услід йому, ніби отямившись і вибачаючись за затримку, прокричав Червень, та так чисто й голосно, як ніколи раніше.
Вони удвох із малим, Півень і небіж, довго порпалися біля коня. Витирали, розминали м’язи, знов витирали, геть стомились, поки хоч трохи обходили коня.
До світанку їм лишалось спати не більше години, і все ж, уже засинаючи в дядька під важким плащем, малий спитав:
– Хто він?
– Якщо не бреше, то княжий гонець. Прийде час, взнаємо, чи не здурив він нас. Та хоч і здурив - який кінь, сам бачиш, та й сідло коштовне… А ти в нас заговорений… Не дарма прабаба всі заговори над тобою проказувала. Бо ти був такий кволий, як народився. Тому ото, що ти заговорений, ти й поцілив його в щелепу…
ДЕНЬ
По лазоревому небосхилу вітерець гнав крутобокі білі хмари. І на збитий широкий шлях хмари кидали м’яку тінь, а вітерець злегка охолоджував розпашілі обличчя.
Старий Талець сказав.
– Ось і прямий шлях до Києва. Просто до Києва.
Чужий кінь ішов сумирно на поводі, лише намагався відбитись хвостом від роїв мушви, що зависала хмарами над шляхом.
А назустріч робітникам посувались перехожі з кошиками, коробами та міхами на плечах, плуганилися убогі коли зі смердами, часом вихором пролітали вершники в чистому одязі при блискучій зброї.
І от горби тут біля Києва перетворились на справжні гори і на них де-де
височіли могутні престарезні дуби. Коли гори розступалися, в долинах виднілися блакитні дзеркальця ставків та озерець.І доріжок, стежок, стежин, наїжджених колій з усіх боків тепер сходилося до головного шляху.
А людей! Людей скрізь і усюди було повно!
З одного озерця ось тягло кілька чоловік сітку - то княжі холопи старались для княжого столу.
Оно купками бідні, обідрані жінки та діти тягли із лісу в’язанки хмизу.
На широкій зеленій леваді цілий косяк червоної масті кобил з лошатами. А сторожувало їх кілька верхових пастухів при повнім вояцькім обладунку. Та ще й здоровенні, більші за вовка собаки були при пастухах.
– Княжі матки при пастухах!
– пояснив бувалий Талець.
– У нього таких косяків з молодняком навіть і ніхто не знає скільки. При біді й холопів зможе на коней посадовити, не те, що свою дружину…
Їх наздогнали і випередили три вози і так від них пахло медом, що не треба було гадати. Та на запитання Тальця, чи не цього року вже мед взяли, холоп посміявся.
– Та ні! Зарано! А це віск веземо - бо люди заборгували того року і тепер треба розплачуватись.
І ось вони виїхали на високу глинисту гору, і перед ними відкрились безмежні виднокруги. А там попереду, ген-ген у прозорій далині на блакитних горах, на горбах зміїлися білі пасма - стіни-заборола граду з гостроверхими вежами, наче воїни на чатах. А над стінами-заборолами зводились різні високі будівлі всередині міста-града.
Малий поводив очима від одного краю до другого краю міста і не йняв віри, що таке може бути. Адже тин-паркан, що оточував їхнє село, був не більший, ніж відстань між двома бойовими вежами у київських стінах.
А Талець тим часом пояснив Півневі:
– Якщо просто їхати, то на Либеді треба за перевіз платити. А якщо бродом через Либідь, то треба добрий гак робити.
Дядько Півень розв’язав великий капшук і витяг м’які гроші - зимові сірі хутра білок. Талець здвигнув плечима: мовляв, тобі доручив боярин усі клопоти, ти і турбуйся.
Вони неквапно спустилися до Либеді.
І вгору проти течії, і вниз по Либеді пропливали події, вантажені паками, барилами, коробами та міхами шкіряними просмоленими.
Вони йшли на веслах, зі спущеними вітрилами і складеними щоглами. Бо саме тут було напнуто через річку линву для перевозу.
Закликали перевізника з того берега, і він разом із своєю дебелою, чорноокою донькою перегнав два здоровенних човни, з’єднаних дерев’яним щитом. Вози затягли на перевіз, а коней уплав через ріку пустили.
Тільки коли гнали коней, дочка перевізника скрикнула раптом: «Ой!» і зразу ж себе вдарила по губах, та полохливо озирнулась на батька. Але батько був заклопотаний саме тим, що підкладав під колеса дерев’яні колодки.
Дівчина-перевізниця присіла навкарачки біля малого, щоб батькові не було видно.
– Хлопчику! Де ви цього рудого коня купили?
– То наший кінь,… - не дуже впевнено збрехав Півник.
– Не бреши, малий ловець, - вона подивилась на яструба, що зирив із клітки жовтим холодним оком.
– На коні княже знамено - тризуб!