Перунові стріли

Жодна риска горбоносого чорновидого обличчя князя не зрушилася. Тільки було помітно, що він трохи зблід. Щось коротко кинув своїм охоронцям і повернув коня до свого двору.

Полонені стояли перед натовпом і тремтіли, трусилися чи то від страху розплати, чи від поразки і сорому.

Коли князь покинув зборище, Варяг підійшов і здер з голих башлики. Натовп обурено загудів. Але Варяг підняв сокиру і всі замовкли. Він підступив до полоненого тлумача і щось йому сказав. Тлумач переклав присутнім обезам на їхню мову. Збори невдоволено і вороже загули. Підскочив Півник і запитав у Варяга, про що той говорив з тлумачем.

–  Я їм сказати - борода не дав моєму хлопець сцяти, бо він єсть просився. Тепер я їх повсцикаю, бо вони не хотять сцяти…, - пояснив Варяг, ніби чогось чекаючи.

Справді, натовп розступився, і молодий поселянин подав повен бурдюк. Варяг показав йому, щоб він покуштував при всіх воду. Щоб всі бачили, що вода без отрути і всякого зілля.

Молодик підняв і натис бокастий бурдюк і вловив устами тонку цівку кришталевої води. Варяг кивнув головою: «Добре!» тоді людям: «Хочете скуштувати?». Двоє чи троє наставили долоні, покуштували воду з бурдюка. Покликав Півника. І він зробив кілька ковтків. Після Півника сам узяв бурдюк. І поволі пройшовся, як ото князь погарцював перед бранцями. І все дудлив воду. Зрештою підійшов до здобутого коня і приснув на нього з рота водою. Кінь струсонув гривою і тихо заіржав. Воїн з насолодою видихнув повітря і витер уста і коротку бороду.

Полоненики від споглядання, як він дудлить холодну джерельну воду, почали важко дихати і шарпатись. А тлумач облизував порепані пересохлі варги, аж тріснула шкіра і виступила крапля крові. Інші не могли й облизуватися, бо повстяні м’ячики завдавали їм пекельної муки.

Люди загомоніли ще голосніше. Певне, не терпилось їм побачити обіцяне. Та морський розбишака наче нічого не помічав і не зауважував. Робив все поволі, неквапно, наче навмисно. Кинув кілька слів тлумачеві. Той миттю впав на коліна, закинув голову і відкрив рота. Варяг тонкою цівкою з бурдюка напоїв його. Потім легким натиском руки поставив на коліна двох інших голих.

Варяг кивнув Півникові і той попустив ремінці, повитаскував повстяні колобки, та лишив їх на шворках на шиях бранців. І їх Варяг щедро напоїв. А тоді повернувся і ніби підійшов до коня.

Рудобородий і чорнобородий розпачливо замукали, а юнак аж свистів довгим носом. Тоді старий вояк обернувся і показав, щоб вони стали навколішки. Бородаті зразу впали на коліна. Але юнак, хоч і трусився і хитався (здавалось ось-ось гепнеться додолу), проте заперечливо метеляв головою. Півник обережно вивільнив пельки бороданів від повстяних чопів. Варяг, хитро посміхаючись, щедро напоїв обох бороданів. Видно було, що юнак гине від спраги, що йому вже голова паморочиться. А проте навколішки не ставав.

Варяг поглядом підкликав хлопчика.

–  Ти береш бурдюк. Я мигну око - поливаєш мій сокира. Буде чародійство проти хто украв ти. Будуть вони обісцятись і всяке гівно…

–  А цей?… - відкрив рота Півник.

–  Тихо дуже. Ти слова тихо мовчиш! Зовсім!
– зашипів старий воїн, а тоді почав говорити голосно і поволі тлумачеві.

Знов у натовпі загули, закамешились. Варяг узяв сокиру під обух і ступив до тлумача. Той сполотнів від страху. Варяг моргнув Півникові і той натиснув на спорожнілий бурдюк. Цівка води бризнула на блакитне лезо. Вхопив лівицею чорнобородого за підборіддя, втупився в його очі своїми білими зеньками. Приклав до носа свою грубезну долоню. Щось зашепотів. Потім опустив свою велетенську сокиру і приклав обухом до прутня. Але Півник добре бачив, що залізо не торкнулося тіла. Тлумач подивився вниз і полегшено видихнув. Так само Півник обприскав сокиру і вдруге, і втретє. І з цими двома зайдами, як і з тлумачем, нічого не сталося.

Коли Півник обливав сокиру перед рудобородим, той трусився зі страху, йому аж голова сіпалась. Йому Варяг притис сокиру і до перенісся і до пахвини. Від дотику сокири бранець аж вигнувся. Чорнобородого засудомило від дотику. Варяг ударив топорищем у вогку землю і сокира стала сторчма. За тим покликав хлопчика, забрав бурдюк і крізь зуби прошипів: «Дивись і пам’ятай помста людоловам!» - і почав м’яти опалий бурдюк.

У натовпі почались невдоволені вигуки, бо з полоненими нічого не сталось. Але морський розбійник голосно скрикнув, підніс бурдюк угору і щосили натис на нього - пружна цівка води вдарила під ноги полоненим, оросила все рясними бризками. І тої ж миті обидва молоді бородані застогнали, зігнулись, заскреготіли зубами. Всі побачили, як в обох бранців на штанях з’явилися темні плями. А далі крізь халоші почала дзюрити сеча просто на розбиті стопи. Обоє стогнали, їх судомило, викручувало. Вони зігнулися навпіл, намагаючись притиснути коліна до черева. Рудобородий, на горе собі, рвучко розігнувся на мить і його калюхи не витримали. Натовп завмер. І в повній тиші всі почули, як бранець випорожнюється в штани. За рудобородим застогнав, завив від сорому чорнобородий і голосно при всіх обкалявся.

В натовпі знялась буча - певно, що таких от тортур в цій землі ніхто не вживав. Тому одні обурено кричали, інші розгублено мовчали, а хто й реготався на все горло.

В ту мить, коли крики на мить стихли, отой сірома, що притяг бурдюк води, спитав:

–  А цей хіба з ними не був?

Цокотячи зубами, тлумач переклав. Варяг прошепотів Півникові:

–  Вони хочуть бачити ганьба стрілець? Я його робитиму дівкою! Це буде ганьба!

Малий вирячився на Варяга:

–  Як?! Та він же кріпкий! Як я ховався, він по мені стріляв. Отакенну гілку стрілою розколов навпіл!

–  Є молодий пес, буде молодий сука!
– і повторив ромейською тлумачеві.

Бородані повзли на колінах від натовпу до ковбані зі стоячою водою. Стогнали, обливались потом, з очей безперервно спливали сльози, лилося з носу, а з варг, порепаних, скривавлених, стікала липка слина. Варяг на них більше не звертав уваги, тільки обережно переступив смердючу пляму і спинився перед юнаком.

Впірив білі очі у смагляве, але зблідле до сірого обличчя. Той не витримав погляду старого чародія і впав на коліна. Варяг опустив сокиру до пояса юнакові. Зачепив вістрям леза і рвонув. Пояс відлетів набік. Воїн вхопив юнака за плече і звів на ноги. Зразу ж перекинув сокиру в лівицю, а правицею роздер башмет, рвонув шерстяну сорочку. І натовп не стримався і в одне горло вигукнув, бо з-під сорочки виприснули пружні дівочі груди. Варяг рвонув і очкур на штанях. Штани впали.

Тут знялась справжня веремія! Чорновусі, чорнобороді, чорноокі люди волали щось кожен своє. Півник не міг зрозуміти, чи вони обурювались діями Варяга, чи тим, що іноплемінник зайда, та ще й дівкою виявився!…

–  Підемо човен, малий горобець! Брати торбу зброя і речі. Срібло не торкатись кінець пальчика! Бо - біда!

Малий швиденько кинувся збирати здобич і складати до великого міха з плямистої нерп’ячої шкіри. Бо великий козуб уже висів у Варяга за спиною. Варяг затягнув очкур на міхові і повісив собі на плече здобич.

Срібло лишилося на потолоченій траві і просто різало очі своїм відблиском. Люди крикнули тлумачеві:

–  А срібло?! А кінь?!

–  Моя зброя і речі. Князь кінь, сідло. Срібло…, - Варяг розвів руками.

А що в правиці він тримав сокиру небаченої величини, то сонце зблисло на заточеному жалі леза, мов блискавка. Варяг обійшов навколо чотирьох бранців і плюнув кожному під ноги. Голосно і соковито. На двох обісраних, що залізли в ковбаню, і не зиркнув.

Але Півник затримався і обдивився кожного, немов хотів їх закарбувати назавжди в своїй пам’яті. Йому стало гидко від їхніх личин, бо тепер вони були зганьблені, обкаляні і обісцяні. Стояли на колінах, хоча їх переможець уже відступив до моря і на них і не обернувся.

І враз таке зло в нього скипіло, запекло йому, що він висмикнув з піхов Варягового ножа. Повернувся і підскочив до голої дівки. Вона побачила ножа в його руці і підвела вгору підборіддя, щоб йому було легше їй перерізати горло.

Але тут його мстивість зробила ніби якийсь стрибок. Блискавично він зрозумів - їй хочеться гордо сконати. Хлопчик зробив швидкий крок уперед. Всі ахнули, бо думали, що він всадив їй в горло ножа. Але він вже був у неї за спиною. Тепер вона була нижча за нього. Він схилився і з одного помаху розрізав пута. Славні Варягові вузли! Та й ніж був, як бритва до гоління!