Писар Західних Воріт Притулку

Історія Якова, Писаря Західних Воріт Притулку,

якої він ще нікому не розповідав

Хтозна, чому нічні метелики летять на світло, адже це проти їхньої природи. Вони забувають про небезпеку, і коли світло гаряче, обпалюють собі крила і навіть гинуть. Шкода їх. Людина теж часом тягнеться до того, що приносить їй самі страждання, але метелик заслуговує більше співчуття, бо він нічого не може вдіяти проти вогню. Людині часом щось перемикає і вона йде на поклик чогось, що перетворює її на необачного метелика. Звісно, коли людина нагадує машину, з нею нічого такого не може трапитися. Навіть, коли вона опиниться серед розбурханої стихії, діятиме для власної вигоди й порятунку. Такі ніколи не відчувають відчаю і в нещасті починають ревно служити злу, бо зло завжди вигідне і під рукою. Якову бракло сили і тому він змушений був її шукати. Жив він у великому місті й мав старшого брата, якого усі ставили йому в приклад. Брат був меткіший і розумніший за нього. Вони мали завжди рівно стільки, щоб не впасти занизько і не піднятися зависоко. Їм треба було ціле життя дотримуватись цієї середини, яка не завжди буває золотою. Яків шукав саме золотої середини, але тільки в Притулку зрозумів, чим вона його так приваблювала. Гармонією і постійністю. Метелики з обпаленими крилами стукають у Східні Ворота.

Почалося усе з відчуження від брата. Яків не міг стати таким, як він. Брат любив його, але завжди був на голову вищий у їхньому маленькому серединному світі. Коли вони виросли, брат став автомеханіком, але погорів на вкраденому автомобілі, й після року в’язниці не повернувся додому. Йому було соромно. Яків здогадувався, де міг бути брат: на Звалищі, вбогих кварталах, де жили люди, що не вміли дотримуватися середини. Яків не пішов його шукати. Йому здавалось, що брат мусить оговтатись перш, ніж повернутись додому. Слід було наближатись повільно, щоб Яків міг пізнати щось дуже коштовне. Батьки не згадували старшого сина, наче не мали його ніколи. Але не було дня, щоб Яків не думав і не переживав за нього. Він завжди був надто несміливим і тихим. Розумів, що батькам дуже прикро і намагався нічим їх не засмутити. Однак у мріях він був зухвалий і це рано чи пізно мало вийти назовні. Яків уявляв собі сотні разів, як одного дня брат повернеться і стане на порозі. Йому так не вистачало його поблажливої опіки. Але той все не повертався. Батьки із просто віруючих людей поступово перетворювались на фанатиків і знаходили втіху у тому, що несуть покуту за старшого сина. З часом Яків почав навіть боятись братового повернення, адже батьки дуже змінились. Вони могли зустріти його з ненавистю, хоча хіба Бог не вчив прощати? Сліпе служіння Богу робить людину жорстокою. Натомість Яків у душі оббілював брата, ідеалізував його аж доки не зрозумів, що зайшов у глухий кут. Життя не раз заганяло його у глухий кут, і він повертався, обираючи інший маршрут. На зміну впливало будь-що: чужа розмова, сон, якийсь образ, пісня. Завжди щось скеровувало його, що завгодно, тільки не розрахунок. Після школи він пішов працювати у благодійний фонд при церкві, бо не виявляв схильності до якогось конкретного заняття. Він чекав брата, гадаючи, що тільки той може допомогти йому вирватись на волю і розкрити приховані схильності, про які він сам ще не мав тоді уявлення. Батьки були ним задоволені: Яків виявляв покірливість і їм здавалось, що вони отримали сатисфакцію. Про його пристрасність і чутливість ніхто не здогадувався. Яків проходив школу терпіння, а школу колись доведеться закінчити. Батьки перестали його помічати, поринувши у світ власного болю, визнаючи лише обов’язок і вдячність. Він хотів, щоб зміна, яка колись настане, була ними помічена…

Яків дивився на сніг і не помічав його. Перед очима було ошатне подвір’я з традиційною підстриженою галявиною. Між кущами малини, які росли під огорожею, не було жодної травинки; до сніжно-білих штахет ніколи не тулилась кропива, а дерева з обрізаним гіллям не давали прохолоди. Він не міг жити без тіні, без випадковостей, без приємних дрібничок. Мав їх у своєму власному світі. У кімнаті Якова, і братовій також, не висіли постери, не клеїлись моделі літаків, і стіл не був заляпаний фарбами… І чим старшим він ставав, тим більше шкодував за втраченим.

Напередодні власних заручин Яків побачив видіння: величезне обличчя брата, змучене і виснажене. Той повторював одне слово: «Допоможи!» Яків прокинувся, чи отямився, й усмішка з’явилась на його устах. Він чекав цього поклику. Кожен день наближав його до брата, зневаженого, покинутого напризволяще. Коли брат пішов, то ніби заразив Якова вірусом, і ось цей вірус тепер почав діяти, і за одну ніч зробив порядне життя неможливим.

Спершу він ще надсилав батькам листи, розуміючи, що вчинив жорстоко. Однак жодної відповіді не отримав, і вже остаточно повернувся спиною до батьківського дому. Яків поселився на Звалищі, у найгіршому районі міста, щораз більше занурюючись в океан злиднів, відчаю, брутальності. Усе було марно: допомога підтримувала життя на якийсь час, але не змінювала його. Вона опускалась у безодню, звідки не прозирав жоден промінчик надії. Настав момент, коли Яків зламався від тяжкої зневіри. Він забув навіть, як виглядають чистота і затишок серединного світу. Вони вже викликали у ньому спротив, схожий на огиду. В старому індіанці, котрий повільно висихав з голоду під трухлявим деревом, він відкрив мужність, спокій і цілковиту байдужість до життя. «Я не потребую притулку, — сказав Джо. — Я сам собі притулок». Йшлося про жалюгідний притулок для бездомних старих, темний, безнадійний і брудний, але згодом Яків зрозумів, що індіанець не потребував навіть цього Притулку, що його свідомість вільно ширяє по всіх світах, і лише зрідка спускається на землю, аби відповісти якомусь надокучливцю. Він охоче помінявся б з ним місцями, бо Джо мав уже все, що хотів.

Ні, брата не було серед живих. Він, правда, не розпитував за нього, бо не годилося працівнику соціальної служби ходити з фотокарткою, й показувати її повіям, барменам і торгівцям наркотиками. Він втратив би довіру цих людей, вже не кажучи про смерть через необачну цікавість. Лише з тими, хто прихилився до нього, він розмовляв про брата. Іноді він подумки проходив через усі кола пекла, яким був світ Звалища, і зливався з постаттю брата, ставав ним на якусь часину. Від цього у нього побільшувались сили і він мріяв про Притулок, де кожен отримує те, чого бажають втомлені душа і тіло, як отой притулок, що був усередині індіанця Джо, де людина віднаходить гідність і здатна порозумітись з кожним, у кому є хоча б дрібка безсмертя. Він не знав, чи є десь такий Притулок і чи можна його створити. Однак мав право мріяти про нього. Щодня бачив людей, яким не можна було вже нічим допомогти, і тільки смерть дала б їм звільнення, і вони покірно, хоч із острахом чекають на неї. Сам Яків не міг з цим змиритися. Поза життям людина втрачає пам’ять і тіло перестає дихати. Занадто дорога плата за спокій. Сам він був молодим і сильним, але чужа старість, звичайна людська незахищеність. самотність, біль знесилювали його. Жив він не набагато краще за тамтешню злидоту, але міг будь-коли піти й зайняти якесь вище місце в суспільній ієрархії, а вони — ні, бо були змалку приречені. Щоб пізнати свободу, треба десь її навчитись. Притулок, вважав Яків, був школою свободи. Не раз сидячи коло безнадійно хворого, Яків несподівано починав говорити про чудовий край, де живуть, а не виживають. Він описував тихі сади, невеликі будиночки з квітами на підвіконні, ліси, де повно ягід і грибів, про те, як гарно сидіти на ґанку власного дому й дивитись на захід сонця. Слова лились з його уст і він не міг зупинитись. Уява вимальовувала затишні мури, що поросли мохом, під якими росли кущі шипшини й бузини, ворота, ковані з невідомого металу, що блищав як золото. Врешті він почав вирізняти людей, що могли би жити в цьому Притулку, бо жоден інший не зумів би зробити їх щасливими. Він боявся про це говорити їм, бо не знав, де той Притулок. Хоча й вірив у його існування, однак де та карта, по якій можна відшукати це місце?

Образ брата набув іншого, теплішого відтінку: тепер він матиме куди піти. А потім сталося діятися щось дивне. Деякі люди, яким він розповідав про Притулок, аби не позбавляти їх останньої надії, одного дня виходили, не прощаючись, залишали все. Ніхто їх більше не бачив. Увісні Якову з’явились кістки брата, під землею, на якій не було навіть могильного пагорбка, і він почув голос: «Ти станеш Писарем Західних Воріт Притулку. Не тривож мене». Яків зрозумів, що не може знайти брата, бо той мертвий, і перед ним постав вибір — повернутись назад або лишитись тут. Але то не був справжній вибір, а якась хитра підміна. Якось він присів коло індіанця Джо і спитав його: «Хто я?» А той відповів, не виймаючи люльки з рота: «Ти — Писар Західних Воріт Притулку».

Яків був певний, що це причулось, бо свідомість його була вщерть переповнена думками про Притулок. Він нічого не робив, бо не знав що треба зробити.

І втретє він почув голос, коли збирав до валізки речі, аби покинути цей нужденний світ, де навіть не було його брата. І без нього тут світитимуть вогники людяності, і людина може всюди відчувати себе щасливою. Він почув: «Йди, щоб стати Писарем Західних Воріт Притулку». Яків відмахнувся від цих слів, бо вірив лише у власне божевілля. Він накинув пальто, взяв валізу і вийшов ще за темряви, щоб не чути голосу, який не був ні чоловічим, ні жіночим, і звучав просто в мозку.

У темному смердючому провулку він почув за собою кроки і хиже сопіння. Хтось хотів на нього напасти. Яків поставив валізу на землю, скинув пальто, потім визув черевики. Годинника він давно продав. Він залишив останню офіру ненаситним злидням й пішов у самих шкарпетках з діркою на великому пальці. Пішов навмання, бо мусив кудись прийти. Якось навіть не помітив, що місто закінчилось і почалась пустеля, тверда й суха. Ні зірок, ні сонця не було видно, наче він потрапив у якесь підземелля, чи міжчасся. На якусь мить він подумав, що і тут не знайде брата, що, можливо, він його собі вигадав, бо не міг пригадати навіть обличчя. На світанку перед ним виріс довгий мур, викладений з трохи обтесаного каміння, що поріс мохом, і брама з потемнілого дерева.

— Сам подумай, братіку, — звернувся Яків до вужа, — чи можу я комусь про це розповісти до ладу? Ти виявив неабияке терпіння, вислухавши мене.

Усю ніч танув перший сніг, і на ранок лише поодинокі латки нагадували про нього.

Іноді Якову здавалось, що він вигадав цей Притулок, і що тіло його перебуває десь в іншому місці, нерухоме й без ознак життя, як це трапляється з людьми, що подорожують в астралі. Така думка з’являлась, коли він надто довго був сам, заповнюючи своєю свідомістю увесь життєвий простір. Коли ж негода сильно дошкуляла, він переконував себе, що не міг би вигадати місця з таким кепським кліматом. Та якщо він створив уявою цей Притулок, то не міг передбачити, що той розвиватиметься за власними законами. Яків не мав над людьми влади і навіть боявся її. Людям треба допомагати і не відхиляти їхньої допомоги. І Писар Західних Воріт — не велике цабе. Має дбати про людей, котрі відходять, надавати їм останню послугу, відчиняючи Ворота у той світ. Існує найлегший спосіб порозуміння — поставити себе на чиєсь місце й ось так вгадувати бажання та настрій кожної істоти, не конче. людської, будь-якої. Той спосіб допоміг йому вижити на Звалищі, коли він сам бідував і навчився цінувати основні людські потреби: в їжі, сні, теплі і спілкуванні. Коли припинили фінансування Програми, бо десь там почалась війна, Яків пішов санітаром до вбогої лікарні, де було по двадцять ліжок в палаті, і міг задовольнити найгостріші потреби людини, відрізаної від світу здорових, потреби у спілкуванні. Сидів коло вмираючого, тримаючи безсилу руку в своїй руці, слухав останні подихи, що відмірювали хвилини життя, чи спостерігав, як священик у чорному сповідає приреченого… Здавалося, ніби багато смертей, які ставались на його очах, мали б примирити з кінечністю існування, але навпаки — ще більше роз’ятрювали. Так як Яків не міг примиритись з несправедливістю щодо брата, не зумів прийняти покірно несправедливість існування. Ось це й робило з нього бунтівника. Стереотипи мислення відскакували від нього, наче горох від стіни. Яків змалку був чужорідним тілом у цьому світі, хоча й відчайдушно намагався приховати відчуження, послабити тертя. Щось уперто штовхало його на шлях, який він не обирав, не хотів обирати. Мабуть, від народження доля готувала Якова на Писаря Західних Воріт Притулку. В тому світі, де слова незмінно фальшували і перекручували, він не смів сказати нічого, не мав з ким поговорити. Навіть часом вважав це гординею, яку нещадно переслідувала кожна віра, принижувала людину. Вона начебто давала щось взамін, любов Невидимого і Непізнаного, але цієї любові не відчували всі, лише обрані. Діти росли без сонця, як маленькі дерева в тіні великих дерев, і тому виростали кволими. Звідки вони могли навчитися любові, і чим таким була любов у світі, де все бореться, воює, прямує до смерті? Хіба що думати про неї, ловити її відблиск на чиємусь обличчі. Кого не любили, той не міг полюбити сам.

Життя в Притулку не можна назвати нудним, бо тут помічаєш, як усе щомиті змінюється, і ця мить часом вартує довгих років життя у тому світі. Потрапивши сюди, люди спершу відчувають подив, бо це місце ні про що їм не нагадує. Якби вони побачили щось надзвичайне, пишне і багате, наприклад, золоті дахи і срібні стіни, то це видовище, напевно, відібрало у них пам’ять, єдиний їхній скарб, усе принесене з собою. Згодом здивування минає, бо нема сенсу сидіти, склавши руки. Симеон сказав колись Писарю Західних Воріт: «Ти починаєш шукати в Притулку знаків, які могли б пояснити тобі, чого він такий, і раптом знаходиш себе. І після цього уже знаєш, коли тобі краще повертатися: до жнив чи після жнив, весною чи взимку. Але ти не покинеш Притулок, доки не знатимеш, що робитимеш у іншому світі. Коли людина народжується, вона не має пам’яті, й наче метелик летить на вогонь. Добре усвідомлювати, що ніщо вже не буде для тебе неприємною несподіванкою, навіть смерть».

Симеон розумів, що Яків інший, ніж усі, тому охоче ділився з ним своїми думками, аби полегшити його службу. Як сонце не може вирушити із заходу на схід, так і Писар Західних Воріт не повинен йти до Східних Воріт. Ріка людських доль, що пливе до Західних Воріт, зіб’є його просто з ніг.

Яків і не прагнув цього. Йому потрібно було лише знати, як поводитись з людьми, котрі хочуть, аби їм відчинили браму. Ще у тому світі він навчився себе обмежувати — не допомагати одразу усім, що звелось би лише до балаканини, а комусь одному, хто призначений йому долею. Люди ніколи не зустрічаються випадково, а розминаються через те, що не відчули потреби одне в одному, не насмілились заговорити, бо не мали про що. Яків по кількох роках життя у тому дикому місці, цвинтарі похованих людських доль, що від віку називали Звалищем, поборов нарешті страх і неприязнь його мешканців. Вони були однакові у своїй безнадійності існування та їхні нещастя мали виразні обличчя. Яків трохи розповідав про себе, але ніколи не згадував брата і причини, які змусили його покинути батьківський дім. А той не питав. Симеон відчував, наче наближається повінь і заплющував очі, щоб її не бачити. Бо все одно не втечеш. І так само не розповідав про себе, бо книга його життя була в бібліотеці біля Східних Воріт, то ж кожен міг її прочитати, кому вона відкриється. Таємниці між людьми потрібні, щоб не виникло коли-небудь причин для зради. Можливо, тільки між закоханими чоловіком та жінкою зникають усі таємниці, щоб їхні душі могли злитись в одне. То найбільша із відваг, які існують у Всесвіті: розкритись повністю.