Планета Фей

"...Є два азартні гравці, правда, їх азарт приглушений високими істинами, що обгортками цукерок валяються під їхніми ногами, це — Бог і Диявол. Спочатку Бог бавився сам, наче маленька дитина, — він переміщував зорі, творив безжиттєві кульки серед всесвіту, зліплював до купи зоряний пил і розмальовував хвости кометам. З часом його ігри ставали все досконалішими і досконалішими, і, нарешті, він придумав найцікавішу і найдосконалішу гру у просторі й часі, це — "Наш Світ". Диявол же в цей час був обабіч, за межами Нествореного. Тоді Господь вирішив створити інтригу й покликав до себе Диявола, щоб мати супротивника: цікавіше, коли граєш проти когось, і коли є шанс програти. Люди є фішками цієї гри, її правила надзвичайно складні, гравці їх знають, але не записують, хоча початок записали — так з’явилась Біла (Біблія) і Чорна Книги. Головне правило — поділ людей, подій, явищ на чорне і біле, на зло і добро. Бог грає білими, а його противник — чорними, над усіма правилами найголовнішим є закон невтручання. Вони запустили вир подій, проінструктували розвиток життя, дали поштовх людській історії, і відтоді гра триває ніби сама по собі, а її результат залежить від того, чи правильно спланували на початку свої сили гравці у "Цьому Світі". Бог зробив білими перший хід, і це дало Йому деяку перевагу. Ставки водночас надзвичайно високі й прості, їхній зміст зводиться до одного питання: хто чи що сильніший — зло чи добро, біле, чорне, чи сіре. Бог — чесний гравець, і його чесність велика фора для Чорного Шулера. Кінець гри виглядатиме доволі страшно для фішок, бо перемога полягатиме в тому, чи світ загине добрим чи злим, чи фіолетовим, але однаково загине. Однак, можлива і нічия. "Наш Світ" знаходиться під прозорим ковпаком і події в ньому розвиваються тепер самі по собі, за власною інерцією. Для фішок кожної масті є свої правила, але вони часто порушують їх і ходять всупереч бажанням гравців, так що деколи багато чого залежить від кожної малесенької людинки. Ходом гри все-таки можна трохи керувати, робиться це думкою, накладанням рук на ковпак, його стрясанням, але прямо щось змінити неможливо. Сатана, він же і Диявол, і Чорний Шулер, махлює як тільки може, і це трохи врівноважує всеможливість Бога; махлює і завжди програє в загальному, проте деколи здобуває дрібні, але переконливі перемоги на певних етапах. Можливо, саме тому перевага Білого Добра інколи видається доволі ілюзорною. Не виключено, що Диявол зламає своєю ратичкою ковпак і розставить всі фішки у виграшну для нього позицію, а от Бог до такого ніколи не опуститься, бо знає, що його світлі сили є безмежними.

Можливо, Сатана сам явився з Небуття і йому так сподобався "Наш Світ", що він захотів зруйнувати це прекрасне творіння, позаздривши майстерності Бога, і зараз цей монстр намагається знищити світ, а Бог його обороняє. Або не так: Сатана — теж частина гри, і після її закінчення його теж покладуть у коробку і засунуть під ліжко. А може Бог і Шулер влаштують справжню бойову нічию і підуть на пиво? Але поки-що гра триває. Колись гравці бавились трилобітами і динозаврами, а тепер ходять по чорно-білих зонах людьми... Ні, це схоже на маразм."

Вона заснула ї їй снилися хижі тиранозаври і птеродактилі, які ганялися за нею по смерекових лісах, а хтось згори управляв усім цим дистанційними пультами — старий білий дідусь з довгою захмареною бородою і молодик зі смаглявою шкірою, чорними очима і полірованими рогами.

Наталка закрила двері і, раптом, перед собою побачила чиєсь обличчя. З-поміж пухнастого волосся на неї дивляться зелені, дещо перелякані, очі. Потім замість легкого переляку з’явилася усмішка — завжди дивно й трішки смішно, коли лякаєшся власного погляду з дзеркала.

"А ти, Наталко, доволі симпатична і станеш гарним призом для хлопця, який буде тебе вартий". Так вона часто думала на Землі, а тут все переплуталось. Який приз і для кого? Це смішно.

Вона зняла з себе вузькі джинси, краєм ока спостерігаючи за собою у дзеркалі, — самостриптиз. От, якби її красу побачили зі сторони... Тільки-но ковдра накрила молоде тіло, як руки відразу ж поповзли до стегон. Наталка гладила себе по ногах, по животі, насолоджуючись власною принадливістю, повільно, ніжно, щораз ближче і ближче... ось пальці торкнулися мережива трусиків і завмерли. Гостро, як ніколи, дівчина відчула, що хоче, щоб робив це хтось інший, а не вона сама, хтось з добрими зеленими очима, які нагадують вибух нової галактики, що зливається у чорні діри посеред своєї зелені; щоб його палкі губи торкалися своєю вологістю голої шкіри, щоб тріпотливий язик забирався у найпотаємніші куточки її тіла. Райська насолода, насолода "Смерекового раю". Тіло Хвойної пульсувало в надії, що зараз ці фантазії втіляться у реальність. Пальці ковзнули по твердих сосках, по вигинах живота, зарились в тепло нижче живота.., можливо, це — хіть, але водночас і стимул забути зло. Останньою думкою Наталки за цю добу була наступна: "Якщо завтра я почну втілювати свої сексуальні фантазії на людях, то чи не перетвориться життя на станції на суцільний секс, адже чоловіки такі слабкі, і Дороті теж. Буде як у тих японців..., стимул жити далі..., куди зникли рани?..."

Кожен з чотирьох, перед тим як заснути, відігнав від себе погане передчуття, яке з’явилося нізвідки, щоб воно не заважало сновидінням.

Тихим примарним світлом горіли ряди нічних ламп в панелях стін, двері закриті на кодові замки, ізолювавши чотири каютки від решти світу.

Остап прокинувся серед темної ночі. Його сон про дикі незаймані тропічні ліси перервався. Не чути жодного звуку, який міг викликати його з країни сну, але ж чомусь він прокинувся. Командор сів на простирадлі, роздивляючись кімнату в миготливому світлі ламп. Ось воно — світло з панелей, яке завжди горіло однотонно і незворушно, а тепер раз-по-раз мигає, на деякий час зникає і знову з’являється. Навряд чи це може розбудити людину з міцним сном, але його розбудила також і неусвідомлена до кінця небезпека. З енергією такі перебої, а двері закриваються на електронний замок, якщо світло зараз зникне, то двері заклинить. Як відкрити їх після цього? А сидіти замурованим бажання немає! Остап встав з ліжка, одним стрибком опинився біля виходу, натиснув на кнопку автоповтору введеного коду, і двері рипнули. Тепер їх можна легко відчинити за клямку.

Темрява. Тем-ря-ва...
– ва, освітлення зникло повністю. Усі прилади відключились, засипаючи морок поодинокими іскрами. Треба взяти себе в руки, нічого страшного не відбувається, просто зупинився основний генератор, зараз повинен ввімкнутися додатковий.

Командор вийшов у хол і сів на крісло, чекаючи на те, що спрацює аварійна система і подасть в мережу струм. Але додатковий генератор не увімкнувся, і через кілька хвилин Шуминський переконався, що жоден з генераторів не працює, бо світло не з’являлось. Більше не працюватимуть комп’ютери, кухонне приладдя, холодильник, кріокамери, кодові замки дверей, зупинилася автоматика, система безпеки. Тепер "Смерековий рай" — просто металева конструкція на кілька поверхів, музей досягнень техніки, які не працюють.

У темряву крізь вікна вливається мерехтливе місячне сяйво. З п’ятьох дверей до кают четверо закриті наглухо, а за трьома з них сплять люди, не знаючи, що їхні кодові замки заклинило і двері стали майбутніми кришками гробниць. Ілюмінатори в каюти практично неможливо розбити вручну, через фільтри вентиляції не проникне навіть бактерія.

Остап встав, підійшов до дверей і посмикав безжиттєві клямки — зачинено. Він відступив вглиб холу, намацуючи руками і спиною м’яке крісло. Дерев’яне бильце вперлось йому в коліно. Він впав на сидіння, сперши врешті напружену спину. Потрібно скинути цю сталеву напругу з м’язів, розслабитись і дочекатись ранку, не боятися нічого, а чекати, відкинувши всі дурниці і передчуття. Він думав, що сон сьогодні вночі більше не повернеться в його розпалену думками голову, але заснув через кілька хвилин після того, як звалився у крісло. Навіть незвичний запах горілих проводів, якого вже не торкались кондиціонери, не заважав йому покидати реальний світ і занурюватись у свої мрії.

Сонце вже високо піднялося над шпилями чорних в його промінні смерек. Металевий труп станції безвільною черепашкою застиг на зеленій галявині.

Остап солодко спить у кріслі, звісивши голову набік. Пасма його темно-каштанового волосся торкаються бильця крісла, з кухні до холу залітають тонкі смужки кавового аромату, кілька білих метеликів лазять по склопластику вікон. Світло дня залило порожню прихожу, день дивний, наче сон мертвого, і цей аромат... Свіжа кава тут? Це ж те саме, що свіжа троянда на північному полюсі.

З кухні вийшла Дороті і сіла на канапу. Остап випростався у своєму кріслі і криво усміхнувся замість привітання. Потім повільним поглядом пройшовся по стіні з дверима до кают, одні з них прочинені, за ними видно жовтогарячі і коричневі квадратики ковдри, столик, розкладне крісло, ліжко акуратно застелене — це кімната Едмінгтон. Вона сама відчинила двері, чи хтось допоміг їй? Кава.., Дороті на канапі... Двері до каюти Бріксті тремтять від ледь помітних ударів, отже Береговий вже прокинувся.

— Як ти відчинила двері, замки ж заклинило?

— Якщо набрати код ззаду наперед, то кодова система відключається механічно, засув вибивається, вакуумні порожнини розходяться.

— А я думав, що ці двері вас вже похоронили.

— Зовсім ні.

— А як інші? Ти не відчинила двері до їхніх кают?

— Замок відкривається тільки зсередини.

— Ми їм не зможемо нічого пояснити, стіни і вікна кают звуконепроникні!

— Напишемо те, що хочемо сказати на склі вікон.

— От, що означає жіноча мудрість, Дороті, ти геній! — Шуминський полегшено зітхнув і заусміхався більш природно.

Зворотній код відчинив перед ними і стулки головного входу. Через кілька хвилин Едмінгтон вже стояла біля ілюмінатора і дивилась всередину. Там творився справжній розгардіяш. Слони з фотографій незворушними усмішками в маленьких очах поглядали на розкидану постіль, на уламки крісла, на Тараса, який з останніх сил гамселив по дверях. Дороті подумала, що з таким старанням і впертістю він так і завмре знесилений біля виходу, так і не подивившись у вікно. Та рано чи пізно Береговий все-одно поверне голову до світла і побачить напис: