По вогонь

Минула й ця ніч. Ранком руді спробували кидати списи, і декілька з них долетіло до загорожі уламрів. Вороги зняли радісний галас. Це був останній день. До вечора карлики підсунуть до краю свою загорожу і нападуть ще до заходу місяця… А уламри з гнівом і розпачем поглядали на зеленувату воду, і голод гриз їм шлунки.

Удень поранений гість мав ще дивніший вигляд. Очі у нього були надзвичайно темного кольору, довге циліндричне тіло вигиналося, наче хробак; суха м'яка рука чудно закручувалася за спину.

Та ось він раптом ухопив списа і хутко кинув його у лист латаття. Захлюпотіла вода, блиснуло щось золотисто-мідне, і людина, хутко орудуючи зброєю, витягла велетенського коропа. Нам і Гав радісно загукали: риби вистачило б наїстися кільком чоловікам. Тепер вони вже не шкодували, що ватажок урятував це чудне створіння від смерті.

Вони ще більше зраділи, коли людина спіймала ще кілька рибин, маючи просто дивовижний хист до рибальства. Надія знову ожила в їхніх серцях. Побачивши, як ще один вчинок ватажка дав гарні наслідки, Нам і Гав. ледве стримували себе від радості. Тепер, коли після їжі тепла кров швидше потекла в тілі, вони більше не хотіли думати про смерть. Нао, напевне, вигадає ворогам якусь несподіванку, винищить їх багатьох одразу, і нажене на решту смертельного жаху.

Сип Леопарда не поділяв цієї надії. Він не бачив ніякої можливості врятуватись від рудих карликів. Чим більше він міркував, тим краще відчував, що ніякі хитрощі не допоможуть. Він без кінця снував і тут же відкидав нові плани втечі. І він ухвалив кінець кінцем покластися лише на силу своїх рук та на те щастя, що в нього охоче вірять люди й звірі, кому траплялося іноді врятуватись від великої небезпеки.

Перед тим як сіло сонце, небо на заході раптом закрила темна хмара, що весь час змінювала свої обриси Удамри збагнули, що це не хмара, а величезний табун перелітних птахів. Разом з шумом вітру долинало, крякання круків, що летіли попереду всього птаства. За ними пливли журавлі, качки з витягнутими різнобарвними головами, важкі гуси, шпаки – чорні камінчики. В одній зграї летіли дрозди, сороки, синиці, дрохви, чаплі, лелеки, сивки та бекаси.

Безперечно, там, за обрієм, трапилася якась несподівана катастрофа, що нажахала їх і зігнала з насидженого місця.

Ледве почало смеркатись, показались і звірі. Стрімголов промчали олені, коні, мегасероси та тонконогі сайгаки, вихором майнули зграї вовків і собак, великий жовтий лев з левицею випереджали шакалів, плигаючи щоразу на п'ятнадцять ліктів. Багато звірів спинилося біля болота.

Одвічна війна знову розгорілась: леопард плигнув коїш на спину, вовки люто насіли на табун сайгаків, орел потяг під хмари чаплю, лев з громовим ревом вибирав собі здобич. Повз нього мала пробігти велетенська, масивна, як мамонт, звірина па низьких лапах з грубою і зморшкуватою, подібною до кори старого дуба, шкірою. Лев, мабуть, не знав цього звіра, бо ревнув удруге й погрозливо вишкірив зуби, настовбурчивши грипу. Роздратований цим ревом, носоріг задрав скою рогату морду і люто рушив на лева. Це не була навіть боротьба. Гнучке руде тіло хутко покотилося набік, а зморшкувате одоробло вже бігло далі, жартома побивши напасника. Смертельний зойк болю й люті вилетів з грудей лева.

Нао гарячково дожидався, що напад звірів прожене карликів. Але його сподівання не справдилися. До місця, де засіли напасники, долетів лише гамір переселення, і коли ніч заступила сіре світло вечора, в їхньому таборі запалали вогні й залунав дикий сміх. Потім навкруги знову все стихло. Лише інколи бив крильми стривожений кулик, шаруділи в очеретах шпаки та ворушила листя латаття водяна ящірка. А тим часом якісь чудні створіння з'явилися на поверхні води й попростували до сусіднього острівця. Їхню ходу можна було помітити по хвилюванню води та по круглих головах, що стриміли з неї, вкриті баговинням. Їх було п'ять чи шість, Нао і безплічко слідкували за ними з недовір'ям. Нарешті вони дісталися до острівця, вилізли на скелю, а потім насмішкувато й дико загукали. Нао здивовано упевнився, що то були руді карлики; крики, що знялися у відповідь на березі, швидко розвіяли його сумніви… Він сердито помітив, що ворог використав переселення звірів, щоб обдурити його обережність… Але який же вони знайшли хід до острівця?

Нао розпачливо намагався знайти відповідь на це питання, коли помітив, що безплічко вперто водить пальцем в одному напрямі від берега до острівця, а потім показує і на гранітний виступ. Син Леопарда догадався, що там мала бути ще одна коса, і вона тяглася до острівця якраз під поверхнею води. А тепер лукавий ворог опинився у нього збоку, і треба було ховатися за горбочком, щоб уникати його каменюк та списів.

Тиша знову запанувала на болоті, Нао вартує далі під мерехтливим світлом зірок.

Загорожа ворогів поволі посувається, опівночі вона буде майже біля вогнища уламрів, і тоді вороги нападуть. Напасникам буде нелегко. Карликам доведеться долати вогнище, що перегородило всю косу і має в довжину чимало ліктів.

Поки Нао, напруживши всі свої почуття, міркує про ці речі, з острівця летить камінь і падає на вогнище. Вогонь сичить, здіймається хмарка пари. Серце стискається, Нао розуміє тактику ворога. Намотаним на каменюки мокрим баговинням вороги силкуються загасити чи принаймні ослабити Вогонь, щоб полегшити свій напад… Що ж робити? Щоб побити тих, на острівці, треба якось виманити їх з-за скелі і самих себе поставити на деякий час під їхні удари.

Поки син Леопарда та його товариші люто кидалися туди й сюди, камені падали один за одним, вогонь сичав, а загорожа рудих карликів невпинно посувалася; мисливці й людина без плечей тремтіли, наче оточені звірі.

Скоро частина вогнища почала пригасати.

– Чи Нам і Гав готові? – спитався тоді ватажок. І, не ждучи відповіді, він войовниче загукав. Але в голосі ватажка не було звичної певності; в ньому лунали лише туга й лють зацькованого звіра. Вони покірно чекали па останній знак. Але тут якесь ніби вагання охопило Нао. Очі його весело заблищали, надія осяяла обличчя, і він крикнув:

– Ось уже чотири дні, як дерево карликів сохне на сонці!

Припавши до землі, він підповз до вогнища, вхопив головешку і з усіх сил пошпурив її в загорожу ворога. В ту ж мить безплічко, Нам і Гав з захопленням узялись до цієї справи.

Спантеличені вороги почали навмання кидати в них списи. Коли ж нарешті вони зрозуміли, в чому річ, сухо листя й гілочки спалахнули в багатьох місцях, велетенське полум'я загуло з усіх боків загорожі. Нао знову вигукнув бойовий клич, клич крові й надії, що збадьорив серця його товаришів:

– Уламри перемогли людожерів! Як же їм не подужати рудих шакалів?

Полум'я жерло загорожу, і потужне криваве світло від нього пливло по болоту, ваблячи рибу, ящірок і комах; птаство познімалося з очеретів, гучно б'ючи крильми, а вовки сплели своє виття з реготом гієн. Тут безплічко раптом підскочив і загукав. Виблискуючи очима, він простягав руку на захід.

Обернувшись, Нао на далеких горбах побачив Огонь, подібний до сяйва перед сходом місяця.

Розділ четвертий БІЙ МІЖ ВЕРБАМИ

Вранці руді карлики вибігали на відкрите місце досить часто. Вороги люто клацали своїми міцними щелепами, поблискуючи трикутними очима. Вони оддалік погрожували уламрам рогатинами та списами, удаючи, ніби колють їх, кидають на землю, трощать голови, порють животи. Склавши нову загорожу, вони знову почали сунути її на гранітний виступ, поливаючи тепер зрідка водою.

Сонце стояло вже дуже високо на небі, коли безплічко голосно скрикнув. Він схопився на ноги і замахав обома руками. У відповідь, розтинаючи повітря, розлігся над болотом теж такий самісінький поклик, і мисливці побачили далеко на березі постать, цілком подібну до їхнього гостя. Вона стояла в заростях комишу і махала якоюсь невідомою уламрам зброєю. Руді карлики теж помітили її, і невеличка ватага одразу ж побігла ловити невідомого. Але людина вже зникла за комишем. Опанований невиразними, але бурхливішії почуттями після цієї несподіваної події, Нао чекав, що буде далі. Вороги швидко пробігли рівне місце, а потім настала тиша. Незабаром двоє з ватаги переслідувачів вернулися назад, і негайно ж вирушила на підмогу друга ватага. Нао збагнув, що відбувається якась значна подія. Поранений, очевидно, думав те саме і навіть здогадувався, в чім річ. Він стояв, не звертаючи уваги на рану в стегні, в його темних очах блискали веселі вогники, і часом він щось хрипко вигукував, наче болотяне звірятко.