По живу і мертву воду

— … розкрито лише три могили, в яких виявлено понад двісті трупів. На трупах збереглася польська офіцерська уніформа, в кишенях знайдено дрібні речі, документи й листи польською мовою. Є підстави вважати, що кількість полонених польських офіцерів, знищених більшовиками в Кабанячій балці, досягає двох тисяч. На запрошення німецьких властей, на місці заховання жертв більшовицького терору побували представники швейцарського Червоного Хреста, польської громадськості й багато журналістів країн Європи. Їх супроводили співробітники міністерства пропаганди Зульцман, Фріге, лікарі-експерти Ернтц, Больдт, Нейман та радник доктор Хауссер…

Горяєв мало не скрикнув. Знову Хауссер! Він хотів був постукати в стінку кімнати, в якій знаходилась Оксана, але стримався: хай відпочиває, для неї дорога кожна хвилина, сну. Він дослухав передачу до кінця. Нова підла, добре продумана провокація… За роки війни гітлерівці вигубили кілька мільйонів поляків. Їх знищували по-звірячому — розстрілювали, вішали, спалювали цілими селами, морили голодом у таборах, душили газом у спеціальних машинах. Велося планомірне знищення народу. Німецькі газети, радіо не сумували з цього приводу, не оплакували загиблих. І от раптом Геббельс почав голосно ридати над могилами польських офіцерів, нібито знищених росіянами, заволав на весь світ про більшовицький терор! Мета цієї пропагандистської кампанії? Звичайно, прагнення викликати в поляків ненависть до росіян, до Червоної Армії. І Хауссер тут як уродився… Чи не ваша це робота, пане експерт у східних питаннях?

Горяєв, після того, як завів будильник і вклався на матраці, довго не міг заснути, лежав з розплющеними очима. Йому вдалося відкрити таємного ворога, й він думав, як вибити з його рук невидиму отруйну зброю.

5. ТІЄЇ Ж НОЧІ, В РІЗНИХ МІСЦЯХ, З РІЗНИМИ ЛЮДЬМИ…

Штрафний табір для радянських військовополонених у Квітчанах вважався зразковим. Усі його будівлі було сплановано таким чином, щоб вартові могли стежити за кожним ув’язненим, який вийде з бараку. Кожна стіна проглядалася з тієї чи іншої вишки. Жодного захистку, все наче на долоні. Гола втоптана земля без жодної травинки, просторий аппельплац у центрі, доріжки, всипані битою цеглою. По землі на відстані трьох метрів від високих, загнутих усередину на зразок букви «Г», залізобетонних стовпів з колючим дротом на ізоляторах — біла смуга. По людині в смугастій табірній робі, яка переступить цю риску, вартові на вишках відкривають вогонь із кулеметів без попередження.

Вночі табір був залитий світлом прожекторів, і біла смуга вирізнялась на землі особливо чітко й зловісно. Вона лякала своєю білизною більше, ніж грізний напис чи окрик. Вона безмовно говорила про смерть.

Вважалося, що здійснити втечу з табору в Квітчанах неможливо. Так, у кожному разі, вважав комендант оберштурмфюрер Еріх Шнейдер, прозваний ув’язненими «Білявою Бестією». Він мав підставу дотримуватись такої думки — всі спроби полонених вирватись на волю закінчувались невдачею. Були випадки, коли хтось із полонених знаходив лазівку й зникав, але не минало й доби, як утікачів, мертвих чи живих, повертали до табору. Мертвих — щоб виставити трупи для загального огляду, живих — щоб скарати на очах їх товаришів. Схоже було, що Білява Бестія радів з кожного такого випадку, який давав йому можливість улаштовувати ефектне, страхітливе видовище. Не виключено навіть, що кілька втеч оберштурмфюрер спровокував навмисне, щоб закріпити в свідомості ув’язнених думку про цілковиту безнадійність таких спроб. З цією метою він при кожній нагоді повторював свій улюблений вираз: «Із мого табору можна втекти лише на той світ».

Військовополонений лейтенант Колесник дотримувався дещо іншої думки. Він вважав, що в принципі втекти можна з кожного табору, але з табору в Квітчанах важче, ніж з будь-якого іншого. Ні, він не виключав такої можливості повністю. Вся справа, вважав він, полягала в тому, як придумано, підготовлено втечу, і в тому, наскільки ласкаво поставиться до втікачів його величність Випадок, інакше кажучи, як складуться дальші обставини втечі, яких ніхто не може передбачити.

Тому несподівана нічна розмова хоч і здивувала, вразила його, та все ж не здалася позбавленою тверезого глузду.

Павло Колесник вийшов із смердючої від хлорки вбиральні, жадібно вдихнув свіже нічне повітря. Глянув на небо — ті самі зорі, що й над рідною Полтавщиною. Хоч цього не відібрали… Назустріч йому від найближчого бараку, налягаючи на праву ногу, йшов в’язень з великою непокритою лисою головою. Колесник упізнав його. В таборі багато хто з в’язнів мав прізвиська. Цього нагородили двома — Башка, Сократ…

Башка зупинився перед Колесником і, дивлячись йому в вічі, звичайним глухуватим рівним голосом сказав, наче йшлося про гудзик чи шматочок паперу для цигарки:

— Є пропозиція, Павле. Припустімо, втеча… Візьмешся?

Колесник відповів таким зляканим, пронизливим поглядом, що Башка аж збентежився.

— Ні, я не збожеволів, — квапливо і з якоюсь досадою промовив він. — Пропозиція цілком серйозна. Є гарантії. Ну?

Башка чекав відповіді. Він мав дуже худе обличчя. Тонка шкіра так щільно облягала череп, що навіть зморшки на високому опуклому чолі розгладилися. Якби не очі, ця голова могла б нагадувати голову добре збереженої мумії. Але світло-карі очі жили на мертвому обличчі, в них відчувалася душевна проникливість, вони мовби випромінювали тепло напруженої роботи думки.

Колесник давно приглядався до цієї людини, що зуміла зберегти якусь стриману внутрішню гідність, і сам не раз ловив на собі уважні, допитливі погляди Башки. Проте до розмови в них не доходило. Сьогодні Башка вперше так відверто заговорив з ним.

— Тут треба добре подумати. — Колесник мимоволі кинув погляд на найближчу вишку. — Я повинен знати…

— Все, що треба, знатимеш. У свій час. Справа, вважай, певна. Організацію, допомогу — забезпечено. В будь-яку хвилину можеш відмовитись. Це на твоєму сумлінні. Зараз у принципі: так чи ні!

Не так просто було промовити це коротке слово. Раптова пропозиція Башки приголомшила Колесника. Він зрозумів лише одне — Башка звертається до нього не від себе особисто, а й від своїх товаришів. Таке припущення було логічним.

— Не можеш вирішити? Тяжко? Добу на роздуми. Якщо погодишся, назви бажаного партнера. Втікатимете вдвох. Поки що маю справу тільки з тобою. Без мого схвалення ні з ким не радься. Домовилися?

Останні слова Башка промовив уже відходячи.

Що за людина? Прізвище — Бахмутов. Артилерист, очевидно, офіцер, у минулому викладач математики, чудово грає в шахи — оце й усе, що знав про нього Колесник.

Павло ввійшов у барак, поліз на своє місце під стелею на третьому ярусі. Бліде жовтувате світло, сморід брудного, просяклого потом одягу, хропіння, лайка і стогін крізь сон. Колесник лежав на спині з напівзаплющеними очима. Він дививсь на потріскані дошки стелі, але не бачив їх. Перед ним в’ється рідний Псьол — чудова річка, яка незмінно з’являється перед ним у думках щоразу, коли він думає про втечу. І чарівна пісня, яку співала вся Україна в передвоєнні роки,

Їдьмо, Галю, з нами, З нами, козаками. Краще тобі буде, Як в рідної мами. Oй ти, Галю, Галю молодая…

Башка не сам. Існує організація. Ясно. Вони готують втечу. Є якісь шанси на успіх. Чому вибір упав на нього? Він — молодий і ще міцний. Треба погоджуватися. Напарник? Звичайно, Ахмет. Колесник побачив перед собою дружка Ахмета, маленького, худого, жилавого татарина, тіло якого було наче вирізане з мореного дуба, й усміхнувся. Перед війною вони служили в одному танковому полку. Старший сержант Ахмет Хабатулін, чемпіон військового округу серед боксерів ваги «мухи», не надто вже змінився і в таборі. Цей потягне. А Башка ж який! Недарма — Сократ…