По живу і мертву воду

— Безбожники. До костьолу не ходять, не вінчаються.

— Е-ех, Стефо, слухай свого ксьондза, він тобі накаже. Ясна річ, при совітах ксьондзам не буде таких розкошів, як перше. Совіти взагалі релігію не дуже-то шанують, це правда, але таки й за совітів хто хотів, той і вінчався, й дітей хрестив, і службу божу в костьолі слухав. Не боронили. Та той же… — Хлопець мало був не навів як приклад Ореста Вайчишина, та вчасно прикусив язика. Ото ще напасть! Злощасний «пан бухгалтер» не йшов з думки й наче переслідував Юрка.

— Та хіба мало вінчалося в нас за совітів! — сказав він поспішно. — Тільки перед війною на Великдень п'ять весіль було на селі. Я ж пам'ятаю.

Стефа вже не схлипувала. Юркові докази, видно, здавалися їй переконливими, але вони не могли цілком заспокоїти її.

— А де ті совіти? Скільки їх чекати? Може, й не дійдуть сюди.

— Дійдуть! — упевнено заявив хлопець. — Вони вже біля Києва. Місяць-два — й будуть тут. Вони тепер швидко йдуть. Герман уже не той. З кожним днем слабіший.

Добру хвилину тяглася мовчанка. Юрко й Стефа думали про одне й те ж саме — про своє майбутнє, але думки їх бігли різними стежками.

— Ну, гаразд, прийдуть твої совіти… — зітхнула дівчина. — Гадаєш, українці перестануть мордувати поляків?

— А чому ти говориш тільки про українців? Твої поляки що, ні в чому не винні? Хто хутір Дубки спалив? Святий Миколай?

— Дубки, Дубки… — похитала головою Стефа. — А хто перший почав? Адже до Дубків українці спалили два польських хутори, а в Кривичах вісім родин замордували за одну ніч. Що полякам було робити? Чекати, поки з Дубків до них знову ваші гайдамаки прийдуть?

— Ти краще мовчи з своїми поляками. — Юрко починав сердитися. — Слухати не хочу. Поляки добре залили сала за шкуру українцям. Прочитай історію… А гонор який! Скажеш — неправда? Кожен найзадрипаніший поляк дивиться на тебе так, наче ти ще йому до пупа не доріс. Тому-то українці їх так ненавидять.

Юрко захопився й не помітив, що переступив ту межу, до якої йому не слід було й наближатися. Стефа раптом відхилилася від нього й, намагаючись звільнитися з обіймів, уперлася кулачками йому в груди. Від неї віяло холодом.

— Якщо ти поляків так ненавидиш, для чого тоді… Для чого? Пусти, я піду. Пупи.

Кілька необережних слів, і все зіпсовано. Якщо Стефа образилась — це надовго. Коли тепер вони зможуть знову побачитися й поговорити без свідків? А їм треба так багато обміркувати. Ні, вона таки повинна його зрозуміти.

— Не будь же ти миленькою дитиною, Стефо, — осудливо зашепотів хлопець, — хіба я хотів образити тебе… Я по-справедливому міркував. Тебе це не стосується. Та й яка ти полька, подумай?

— Полька.

— Батько твій хто? Це все ксьондзи вигадали. Ніяк між собою людей не поділять.

— Я — полька, римо-католичка, — стояла на своєму дівчина.

Гострі кулачки її все ще міцно впиралися в Юркові груди.

— Добре. Мені це байдуже. Не захищай поляків, коли вони винні, а я українців не буду захищати. От і все.

— А чому ти ксьондзів так не любиш? Може, ти безбожник?

Такого запитання Юрко аж ніяк не сподівався. Він весело засміявся. Видно, засміялась і сама Стефа. М'язи її рук ослабли. Хлопець легко притис її до себе, й вона знову притулилася щокою до його грудей.

— Ні, я серйозно запитую… Може, ти і в бога не віриш?

Юрко тільки поцілував її в тім'я. Стефа — маленька дівчинка. Де йому розводитися зараз про свою думку щодо ксьондзів, релігії, бога? Ще буде час для таких розмов. У Стефи бабуся по матері — щира католичка. Це вона Стефу накручує. О, то бабка! Бідна, як церковна миша, а гонору, гонору… Вона родом нібито із збіднілої шляхти. Ну, це всі поляки так… Обов'язково напустять туману щодо свого шляхетського походження. Юрків старший брат — Петро — той уміє поглузувати з поляків. Говорить: полякові краще сказати, що його дід був байстрюком, прижитим за п'ять злотих прабабкою від графа Потоцького, ніж признатися, що весь його рід з діда-прадіда чесно рився в гної, орав землю й сіяв хліб. Петро не любить поляків. Німців, росіян і навіть євреїв він ще якось терпить, а поляків зовсім не зносить. Це вже хвороба якась. Є ж люди, які, наприклад, не зносять якого-небудь запаху чи смаку. Так і Петро. Від самого слова «поляк» його починає судомити. О, Петро нізащо не пробачить йому, Юркові, коли довідається про Стефу.

Правду кажуть, що ті, хто любить, легко вгадують думки один одного. Стефа вгадала.

— Ну, припустімо, німці підуть, прийдуть совіти. А твої брати залишаться. Що вони тобі скажуть?

— А що сказали твоєму батькові, коли він одружився з полькою? — огризнувся Юрко.

— Що ж ти рівняєш. Хіба в нього така рідня була? Один ваш Петро чого вартий… Готовий живцем їсти поляків.

Дивна річ, коли Юрко сам думає про старшого брата, він готовий обвинуватити його багато в чому. Але як тільки хтось інший нападає на Петра, йому, Юркові, завжди хочеться стати на захист.

— Стефо, чому ти не хочеш зрозуміти?.. Петрові перепало від поляків… Вони його все життя переслідували.

— То він же гайдамака, пошту пограбував.

— Ну, от… Хіба він простий грабіжник? Для себе він грошей не взяв. Ані гроша! Це на суді доведено. Знаєш, Стефо, Петро зовсім не такий, як ти собі уявляєш. Він борець за ідею, а його ідея — самостійна Україна. Тут нічого не вдієш. Йому нічого не треба — віриш? — ні багатства, ні землі своєї, ні хати, ні дружини, ні дітей, а тільки дай йому самостійну Україну.

— А тобі? — вкрадливо й тривожно запитала Стефа. — Може, й тобі нічого не треба? Ні сім'ї, ні дітей… Може, й ти такий?

Зрозумівши, що тривожить Стефу, Юрко тихо засміявся.

— Я сам не знаю, хто я такий, — сказав він, глибоко зітхнувши. — Наш Петро каже, що мене школа за совітів дуже зіпсувала, що я денаціоналізований елемент. Петро любить мене й злиться страшно, що не може на свій бік перетягти. Я хоч і наймолодший, а, видно, най-упертіший з усіх Карабашів. Ну, як я можу сказати на стіну, що вона чорна, коли бачу — біла. От Наталя Миколаївна… Ти її знаєш совітка, учителька. Вона каже: нація головної ролі не відіграє. Я з нею згоден. Що з того, що людина однієї з тобою нації? А якщо це негідник або круглий дурень? То чому я повинен вважати, що він кращий, дорожчий для мене, ніж, скажімо, грек, росіянин, француз чи поляк навіть, якщо це розумні, справедливі люди? Звичайно, я Україну, народ свій люблю, але не так, як паш Петро, — до безтями. Мені Україна очей на все інше не заступає. Ну, це довга розмова. Не про це нам треба зараз…

Він задумався на кілька секунд і сказав рішуче:

— Отже, так, Стефо. Треба ще потерпіти трохи, почекати. Як прийде сюди Червона Армія, ми відразу ж виїдемо звідси.

— Куди? — злякалася дівчина.

— Там видно буде.

— Ну, як же ми поїдемо? Не вінчані? А бабуся, а братик мій… Ти дурниці говориш, Юрку, не подумавши.

— Ні, я подумав добре. Ми візьмемо бабусю й вашого Славка з собою.

— Бабуся не поїде. Що ти!

— Треба вмовити. Удвох ми вмовимо. Слухай, Стефо, перший час, як прийдуть совіти, тут буде таке, що краще втекти звідси на рік-два, поки совіти наведуть лад. Я знаю, що тут буде… Ти кажеш — куди? А хоча б до Львова чи до якого іншого великого міста.