По живу і мертву воду

— Чому?

— Ну як же! Німці хотіли наш народ знищити. Скажемо правду — побили багатьох, але всіх відправити на той світ таки не зуміли. Часу їм не вистачило. А тепер ми самі своїх будемо вішати й розстрілювати. Комедія!

Тарас чекав усього. Сотник міг розізлитися, заїхати йому кулаком по фізіономії, дати прикладом у груди чи навіть пустити в нього кулю, але Богдан тільки сумно подивився на нього.

— Друже Карась, якщо ти ляпнеш таке кому-небудь з наших, то я вже не зможу врятувати тебе від смерті. А я тобі смерті не бажаю. Ти мені подобаєшся. Я люблю веселих людей.

Це було сказано з щирою тривогою за долю Тараса.

Однак Тарас здогадався, що ще одне почуття тривожить душу відважного малописьменного сільського хлопця. Сотенний УПА не був цілком певен, що обрав для себе єдино правильний і можливий шлях у житті. Майже підсвідомо він шукав інших, правильніших шляхів і боявся цих пошуків.

8. ГЕЛЕНА

Командир партизанського загону, відомий Оксані під кличкою Пошукайло, виявився зовсім не таким, яким вона його уявляла. Він був худорлявий, хворобливий на вигляд, одягнутий у пристойний сірий костюм спортивного крою з викладеним комірцем білої сорочки. Якби не ремінь, на якому, на німецький манер, висіла кобура з пістолетом, його можна було б вважати за сільського вчителя чи за представника якої-небудь іншої найзвичайнісінької мирної професії. Він і тримався так, ніби сидів не в землянці, а приймав у себе в скромному кабінеті молодого спеціаліста, який щойно прибув до нього на роботу.

Спершу розмова точилася ввічлива й незначна. Пошукайло розпитував Оксану, чи бувала вона раніше в цих місцях, чи знає історію краю, його особливості, якими мовами володіє. Він усе поглядав і поглядав на Оксану й, хоча в його темних, добре зашторених очах не з’явилося ні подиву, ні розчарування, ні досади й, тим більше, радості, розвідниця зрозуміла хід його думок. Командир загону, очевидно, не був вільний від почуття ревнощів, бо ж справу із зловленою ним лазутчицею передано іншій, спеціально присланій до них з Великої землі людині. Проте зараз його, видно, тривожила не стільки так звана честь мундира, скільки те, що шанси на досягнення успіху малі. Перед ним молоденька дівчина, що ніколи не бувала в цих місцях. Він здогадувався, що Сивий прислав до нього кращу свою розвідницю, але не наділена ж, справді, ця дівчина якимось незвичайно чудесним даром, і що може зробити вона, якщо його люди й сам він нічого не добились від Гелени? Отже, справа безнадійна, і ця дівчина даремно ризикувала, добираючись сюди. Однак…

— Як ви уявляєте собі виконання свого завдання?

Оксана зрозуміла, що її випробовують на самовпевненість і апломб.

Поки що нічого конкретного, — відверто призналася вона. — На першому етапі я підкоряюся вам особисто й нічого не роблю без вашої згоди. Сивий сказав, що ви розробляєте план дій і, можливо, запропонуєте декілька варіантів на вибір. Після цього я дію самостійно, вірніше, на свій страх і риск, однак, при можливості, консультуюся з вами. Зв’язок через вас. Ось вихідні дані.

Командир потер пальцем підборіддя, наче перевіряючи, чи гладенько воно виголене.

— Все це передбачалося на кращий випадок. На превеликий жаль, цього разу випадок такий, що… Коротше кажучи, ми поки що нічого не можемо запропонувати вам.

Он як! Він не має надії на успіх. Було схоже, що Пошукайло щось приховує від неї.

— Вона що-небудь вам розповіла?

— Нічого. В тому й справа. Тільки назвала своє ім’я — Гелена.

— Але, можливо, це кличка?

— Більше нічого не змогли добитися. Я сам допитував. Боюся, що з цього нічого не вийде.

В Оксани з’явилося підозріння, що захопленої в полон розвідниці вже немає живої.

— Ця жінка… жива? — тихо спитала Оксана.

— Звичайно! — здивувався командир і тут же насупився. — А хто вам розповів, що вона пробувала покінчити з собою?

— Ви, — невинно всміхнувшись, відповіла Оксана. — Щойно… Поставивши це питання.

Командир загону нічим не виявив свого збентеження. Побіля очей у нього з’явилися веселі зморшки.

— Чудово, — сказав він, — Але чому ви запитали, чи жива вона?

— Дуже просто, — знизала плечима дівчина, — Я зрозуміла так: ви не вірите в те, що ми зможемо довідатися про таємницю Гелени, а таємницю поховати може тільки смерть. Поки людина жива…

— Це правда, — погодився командир загону. — Що ж, допитаємо її у вашій присутності.

— Як ви гадаєте, чому вона намагалася покінчити з собою?

Пошукайло знизав плечима.

— Фанатичка. Очевидно, були якісь вказівки щодо цього… Дуже налякана.

— Дозвольте, я поговорю з нею наодинці?

Пошукайло кинув на дівчину пильний погляд. Очевидно, вона здалася йому надто самовпевненою, і це засмутило його. Але він сказав цілком коректно:

— Будь ласка. Бажаю вам успіху.

За кілька хвилин Оксана в супроводі ординарця командира загону підходила до низенької землянки, біля входу до якої під могутнім дубом стояв вартовий. Був теплий ранок, окутаний серпанком ліс пронизувало сонячне проміння. Неподалік кувала зозуля, щедро відраховуючи комусь роки життя.

Наступна зустріч з Геленою викликала хвилювання в душі Оксани. В ті роки багато жінок навіть сам політ у пасажирському літаку вважали за щось незвичайне, мало не героїчне. Гелена пролітала над лінією фронту, над країнами, заповненими ворожими військами, над сотнями стволів зенітних батарей, які пильно стежать за тим, що робиться в небі. Вже сам по собі цей політ був для неї подвигом. Другим подвигом був стрибок з парашутом на землю, де на Гелену чатувала небезпека мало не на кожному кроці. Гелена не уникнула небезпеки, вона потрапила до рук тих, кого вважає своїми ворогами. Вперта мовчанка, спроба покінчити з собою… Очевидно, вона хотіла накласти на себе руки з-за страху, що вороги зуміють змусити її розповісти про ту мету, задля досягнення якої вона прибула сюди, в тил до німців на Східному фронті. Гелена обирала смерть, як надійну запоруку збереження таємниці. Хто ж вона така, ця жінка, що назвала себе Геленою, в чому полягає таємниця, задля якої вона готова померти, що дає їй силу — ненависть чи любов, жадоба подвигу чи жадоба помсти, сліпий фанатизм чи холодний точний розрахунок?

Оксана відчувала, що їй необхідно одержати відповіді на ці запитання, але ще не знала, яким чином зможе вона зробити це і чи зможе взагалі.

І ось перед нею ця молода жінка. Вона лежить на застелених білим рядном ялинових вітах на боці, підтягти зігнуті в колінах ноги, з руками, зв’язаними рушником за спиною.

— Доброго дня, пані Гелено!

Жінка підвела голову, світло впало на її м’яке, ніжне обличчя. Вона зляно, недовірливо дивилась на несподівану гостю, що заговорила до неї по-польськи, й, очевидно, намагалася пригадати, чи не бачила вона її колись раніше. Впевнившись, що не бачила, мовчки відвернулася. Оксана ввійшла до землянки, присіла навпочіпки й розв’язала полонянці руки. Гелена сіла на рядні й, розтираючи затерплі руки, знову уважно й неприязно подивилась на незнайому дівчину. У неї було ще рум’яне, повне обличчя з покусаними, розпухлими губами, великі сірі озлоблені очі, над якими нависло густе м’яке волосся з каштановим відтінком.

— Я думаю, пані Гелено, вам треба вмитись, — діловим рівним тоном, у якому все ж звучала нотка співчуття, запропонувала дівчина, — Після цього ми з вами зможемо поснідати.

Гелена мовчала, насторожено вивчаючи обличчя дівчини, її руки, одяг. Вона була переконана, що незнайомка з’явилася недаром, і від неї нічого доброго, крім підступу, не можна сподіватися. Оксана підбадьорливо подивилась на неї, запитала з веселим подивом:

— Пані не хоче вмиватися й снідати? Пані не бажає навіть відповідати, коли до неї звертаються? Чому?