По живу і мертву воду
Шрифт:
— На мою думку, ми маємо справу з комплексом расової слов’янської неповноцінності. Це молоді, малоосвічені люди. Хлопчаки, можна сказати, озлоблені, запаморочені ідеєю влади. Я кажу про керівництво ОУН. Серед них є різні: борці за національну ідею і кар’єристи, гарячі голови й справжні негідники, просто дурні, тупиці і поетичні натури. Але при цьому уявіть собі — жодного тверезого політика, який би міг реально мислити. Всі відчайдушні фантазери.
— Яке ставлення до них німців? — запитала Оксана, ніби здивована тим, що
— Це все дуже складно, Єво, — втомлено зітхнув Хауссер. — Дуже складно…
Оксана чекала дальших пояснень, і радник, заохочений її мовчанкою, хотів було щось додати, але стримався й перевів усе на жарт.
— Нехай це не хвилює вас, — засміявся він. — Вам оунівці нічим не загрожують.
Лекцію закінчено. Хауссер задовольнив цікавість своєї «помічниці», але не сказав нічого зайвого. «Все складно…»
— Пане раднику, — Оксана вдала, що раптом згадала це неприємне доручення, яке змусило її прийти сюди. — Я повинна звернутися до вас з проханням. Брат Марії Чайки, цієї журналістки, заарештований. Вона прийшла до мене в сльозах і майже на колінах благала, щоб я попросила вас звільнити її брата.
— Як звати брата? — насторожився Хауссер.
— Петро.
— Петро Карабаш?
— Прізвища я не знаю.
— Він не брат їй, а… коханець.
— Нехай і так. Хіба це міняє становище?
— Чому вона вирішила, що я можу звільнити кого-небудь? — стривожено запитав Хауссер. Він був зараз схожий на їжака, який згорнувся клубком і виставив на всі боки голки обережності і недовір’я.
— Вона вважає вас впливовою людиною. Вона наміть сказала: «Він усе може…»
— Дурниці, — Хауссер, здається, розсердився. — Ці люди кожного німця вважають за впливового. Я маленький чиновник, тільки й усього.
— Ви скромничаєте, — засміялась Оксана. — Вже одне те…
— Що вона ще сказала вам? — голос Хауссера звучав різко.
— Вона не приховувала, що її брат український націоналіст, і казала, що ви… За її словами виходило так, що ви вже декілька разів добивалися звільнення деяких націоналістів, заарештованих гестапо.
— Фантазія! — майже викрикнув Хауссер. — Фантазія сексуальної істерички й нічого більше. Вам треба було виставити її за двері.
— Я жінка, пане раднику, — лагідно сказала Оксана. — Мені зрозуміле її горе. Вона каже, що її брата арештували у зв’язку з цим убивством. Одначе ви ж переконані в тому, що вбивця — партизан, а не націоналіст. Тому я вирішила вас попросити зробити все можливе…
— Клопотати за націоналістів теж входить у ваші обов’язки? — зло посміхнувся Хауссер.
— Ні, звичайно, це моє особисте прохання. Сподіваюсь…
— Її тривога передчасна, — радник закрутив головою, немов комір був тісним і душив його. — Передчасна. І запам’ятайте, Єво, я маленький чиновник. Мій вплив мізерний. В українців є приказка — п’яте колесо до воза. Я — оте п’яте колесо.
— Все можливе… — з хитрим виглядом
сказала Оксана. — Але вже одне те, що мене послали до вас…Честолюбна посмішка затремтіла на пухлих губах Хауссера. Він раптом задумався, промовив потираючи щоку.
— Скажіть, Єво, там, у вас… Може, ви що-небудь чули. Як американці і англійці сприймають швидкий наступ радянських військ? їх це тішить?
Ось що цікавить експерта у східних питаннях. Але що він сам думає з цього приводу? Оксана ухилилася від прямої відповіді.
— Всім хотілося б, щоб війна швидше закінчилася.
— Здається, ви не хочете бути відвертою. — Хауссер був розчарований. — Я не думаю, щоб американці й англійці були в захопленні від воєнних успіхів росіян. Це не в їх інтересах.
— Так, я чула…
— Ага! — зрадів радник. — Я думаю, що ваші були б не від того, аби ми, німці, чим довше затримали росіян тут, на підступах до Західної Європи?
— Але ж є зобов’язання, обов’язок, — сказала Оксана так, ніби намагалася відхилити від союзників звинувачення у віроломстві.
— Зобов’язання, союзницький обов’язок… Все це слова! — зневажливо махнув рукою радник.
— Як сказати…
— Тоді ж чому не виконується зобов’язання відкрити другий фронт?
— А вам не терпиться? — лукаво примружила очі Оксана.
— Ні, я просто в захопленні. Ваші політики хотіли б здерти шкуру із звіра, вбитого іншими.
— Гадаєте, що нам у цьому пощастить?
— У минулому такі випадки…
Пролунав стук у двері, й Хауссер не закінчив фразу. Зайшов уже знайомий Оксані лейтенант гестапо. Жадібно, одним рухом очей він охопив і, мабуть, зафіксував у своїй зоровій пам’яті обличчя Хауссера й Оксани, їх постаті, ліжко біля стіни, наче сфотографував усе це, й усміхнувся дівчині сліпучою, схожою на спалах магнію, усмішкою. Злегка клацнув закаблуками.
— Пане раднику…
Хауссер навіть не глянув на нього.
— Скажіть вашому шефу, що я хворий і не можу прийти. Скажіть, що моя хвороба є наслідком того, потрясіння, яке я пережив у зв’язку з убивством, учиненим серед білого дня, всього за кілька сот метрів від кабінету шефа.
Лейтенант помітно зніяковів, розгублено глянув на гарненьку помічницю радника й повідомив майже пошепки:
— У шефа перебуває оберштурмбаннфюрер… Він щойно прибув…
Хауссер видушив з себе скрипучий горловий звук, мовчки зняв з вішалки кашкета.
В коридорі лейтенант пропустив уперед радника й опинився поруч з Оксаною.
— Ми не знайомі… Генріх Гайлер.
— Єва.
— Дуже приємно. — Гестапівець притримав Оксану за лікоть, уповільнив кроки. — Ви не нудьгуєте? Вас ніде не видно.
— А що ви можете запропонувати? — без особливої зацікавленості запитала Оксана.
— Казино, товариську вечірку…
— І ви, звичайно, відразу ж нап’єтеся там, будете приставати з освідченням у коханні.