Початок жаху

А туман, здавалося, не розріджувався, а густішав. Я зупинив одну із істот із рамою за плечима і спитав, у якому боці келії. Супроти мене розтулився великий рот, повний рідких і сморідних зубів, і зареготав:

— Упився, отче! — та й пішов собі.

Я доплентався до якоїсь будівлі, але не зміг її пізнати, здається, це була трапезна. Тоді рушив у той бік, де, на мою думку, була пекарня, але замість пекарні вийшов до цегельників, які навантажували на візки глину, що лежала тут, наче могили в степу. Нічого в них не питав, а повернув ліворуч, де мала бути церква, а натрапив на господарчі склепи, які, на мою думку, мали бути з протилежного боку. Тоді я пішов на звук пилок, бо келії мали бути з лівої руки від тертичників, але натрапив на них по прямій дорозі й полегшено зітхнув; ні, мав рацію монастирський писар: сьогоднішній день не для роботи.

У келії стояла така сутінь, що про писання й мови не могло бути, і я сів, зморений та вичерпаний, на ліжко, опустивши голову й передихаючи, мені раптом забракло повітря. Тоді пошкодував, що не пішов сьогодні на утреню, — в такі дні треба молитися Богові ретельно. Отож я вирішив відшкодувати пропущене, але не встиг того вчинити, бо двері моєї келії із вискотом відчинилися (вони виходили на вулицю) і разом із клубами туману до мене впливла людська постать, якої я, річ певна, розгледіти не міг, але була одягнена в чорну мантію, це безсумнівно, а очі світилися мідяним блиском.

— Шляхи Господні несповідимі, панотче Михайле, — сказав незваний гість вельми знайомим голосом, і я затрепетав: чи не Іоанн це Москівський? — Світ вузький, але людина з людиною у ньому здибається. Скільки це минуло років?

— Хто ви? — спитав я із тремом у голосі.

— Ну, впізнати мене повинен, — засміявся гість. — Згадай alma mater. «Йосиф Патріарха» Лаврентія Горки, Пантефрієва дружина, ха-ха! Пригадуєш? Та й по тому ми зустрічалися.

— Отець Іван Москівський? — спитав я.

— Власною персоною, — гість сів на моєму ложі й засвітив до мене мідними очима. Було в келії вельми сутінно, але я розгледів уже Москівського, був він такий, як у час останньої нашої зустрічі.

— Може, скажу щось неподобне, — мовив Іоанн, — але радію, що відбуваєш покуту, бо такий ти був святий та Божий, такий цнотливий, що вже за одне це треба відбувати покуту. Бо людина, навіть коли вона чернець, чи священик, чи архієрей, не грішити не може, інакше Господь як упізнає її?

— Живете в цій обителі? — спитав я, безсилий погасити трем у голосі.

— Не живу, а мучуся, — мовив майже весело Іоанн. — Кожен із нас у світі не живе, а мучиться, і в тому втіха наша. Неподобні речі кажу чи, може, твої сокровенні? До речі, завжди знав, що ми з тобою зустрінемося, бо завжди палав до тебе любов’ю, панотче Михайле, але це ти й сам знаєш. А любов’ю в цьому світі неважити не годиться. Може, ти колись про мене погане думав, але я тебе завжди любив, але й це ти сам знаєш. Ні, ми з тобою у світі не розминемося.

Запустив руку в кишеню мантії і витяг штофа з горілкою. З другої кишені вийняв півхлібини і загорнутий у шматину шматок сала, а ще й одну в’ялену рибину. Поклав усе на столі, просто на папери, які я розклав, і я кинувся їх рятувати.

— Мені не вільно ні з ким трапезувати, — сказав я, прибираючи від засалення папери.

— Туман сховає нашу трапезу, панотче, — сказав весело Іоанн. — Гульнем, але з огляданням, обережно, бо в обителі пробуває ігумен, якому належить свою братію, а особливо тих, котрі покутують, карати і стежити за суворим виконанням обітниць ними, грішними, ха-ха! Чарки не маємо, тому з горличка вихиляємо. Пий, панотче!

— Трунків не п’ю, — мовив я прілим голосом.

— Скажи іще: жінок не спокушаєш, скоромне в пісні дні не їси, а за що тебе закували в заліза і послали каятися, ніхто не знає, бо ти безневинний, як овечка, і тебе засудили, певна річ, неправедно. Я ж не примушую тебе пити смолу та сірку, а смаковиту горілку, хоч, може, трохи й сиву, ха-ха! Коли почув, що тебе прислали на покуту, то більшої радості в житті не мав, бо одне діло спокушати спокушених, а друге — цнотливих.

Схопив штофа, витяг затичку й приклався до горличка. Горілка забулькала йому в горлі.

— На й тобі! — ткнув мені в руки штофа. — Раз живемо, раз і помирати, а гріхи замолимо, покаємося, бо грішити — то жити, ха-ха! По-моєму, це твої думки.

Але я штофа до рук не взяв. Стояв і дивився на прибульця, мороз мені по шкірі продирав. Чи він мені примарився, чи справді недоля мені така, що не тільки маю спокутувати гріхи, які не чинив, й знову змагатися із цим нечестивцем, який увіч хоче, щоб більші муки я поніс і більшу покуту відібрав.

Я перехрестив повітря і сказав глухо:

— Згинь, пропади, сатано!

— Сатано? — засміявся Іоанн. — Ну, це зависоко про мене думаєш. Зрештою, що таке сатана? Один із Божих янголів, спущений на землю з його волі так само, як людина. Господь — це Бог небесний, а сатана — земний. І коли думаєш, що сатана живе і діє поза волею Божою, то погано про Всевишнього думаєш — поза його волею не може жити нічого і ніщо. — Іоанн знову підніс до рота штофа і відпив із нього. — Чи ж не думаєш ти, святеннику, закутий у заліза за те, що заслужив, а заслужив те справді, хоч і числиш себе невинуватим і, як злодій, уважаєш, що не вкрав, а взяв, бо погано лежало, що Господь такий собі слинявий дурник, що не може подолати сатану одним нігтем своїм, коли в нього є ніготь, і що сатана не йому служить, а супроти нього? Проста баба, яка ставить у церкві одну свічку Богові, а другу сатані, більше про Бога знає, як такі розумники, школярські недоучки, як ти, бо правдиво вірить, що сатана — із помислу Божого, і йому підвладний, і служить, бо, коли б не було це так, чому б ми звали Бога всесильним? Е ні, шановний, не неваж сатану, бо тим Бога неважиш, його всесилу і всюдисущність, у добрі і в злі, а коли не хочеш бути в Бозі — будь у сатані, і це все одно.

Мені стало важко дихати. Туман довкола, жахливий туман. Чутно було стукіт молотків, наче кров цього дня пульсувала, і вискіт пилок; мені здавалося, що молотки б’ють мене по тімені, а пилки розрізають моє тіло навпіл. Упав на коліна й почав молитися, відчуваючи, що піт стікає по мені, хоч надворі осінь, та й у моїй келії стояла осінь і було аж зовсім зимно. Зрештою, й піт, що котився по мені, був зимний. А може, мигнула думка, це розігрується ще одна інтермедія, тільки не в світі, а в мені, в душі моїй? Я не вірив у те, що до мене справді завітав Іоанн Москівський, бо він приходив у моє життя й раніше, притому саме тоді, коли я сумнівався найбільше. Приходив і зникав, розчиняючись як дим. Очевидно, його образ був зв’язаний саме з тим, що я називаю «початок жаху», — саме він уперше навіяв на мене жах, отож, вважалося мені, той жах утілився у певний спосіб в мені в образ того чоловіка, який ходив за мною як тінь.

Я взяв листка, на якому було списано «Слово» Дмитра Туптала, підніс його до вікна, щоб більше було світла, — це була «Молитва Отцю і Сину і святому Духу покаянна і сповідання на всі дні». Почав голосно читати, незважаючи на свого гостя:

— «Владико людинолюбче, Господи, Отець і Син і святий Душе, Тройця свята! Дякую тобі, Господи, за твоє велике милосердя і многе терпіння. Коли б, Господи, не твоя благість покрила мене грішного в усі дні, і ночі, і години, то вже б я, окаянний, загинув, наче порох перед лицем вітру, за своє окаянство, і лінощі, і слабкість, і за всі свої надприродні гріхи, бо не припиняю і не пробуду й години, щоб не сотворити гріха. А коли захочу прийти до отця духовного на покаяння, отця лиця засоромившись, гріхи заховавши, а інші й забувши, чи не зможу всіх висповідати сорому ради множність гріхів моїх, то знаю, що нечисте покаяння моє назветься брехливим покаянням. Але ти, що знаєш тайну серця мого, молю тебе, помилуй мене і розріши у тому моєму зогрішенні та просвіти грішну душу мою, яко благославен єси вовіки-віків!»

— Амінь! — сказав у мене за спиною голос. — Чудові слова і чудова молитва. А тепер іди до мене і займемося блудодіянням.

Я повернувсь у той бік і раптом відчув, що волосся подерлося в мене вгору.

На моєму ліжку лежало страховище. Було воно безлике, тобто без носа і рота, але з палаючими мідними очима, тіло мало шарудяве, лускате, яке поблимувало вогниками, а з ліжка на підлогу звішувався довжелезний, схожий на пацючий, тонкий і голий хвіст.

Я закричав, але з горла в мене не видобулося ані звуку, тільки мав роздертий рот, поставлене руба волосся, роздерті очі, а серце моє почало розширятися, шалено помпуючи кров, готове от-от розірватися. Я кричав, і від мого безгучного крику страховище почало смикатися, крутитися, воно якось дивно запищало, заскавуліло, впало з ліжка і, тремтячи, та звиваючись, та й б’ючись у конвульсіях, поповзло до дверей. Двері самі розхилилися, вдарившись глухо об одвірок, і в келію мою почав заповзати туман. Вкочувався сивими хвилями, заповнюючи мешкання сморідливим, із запахом сірки, смоли і падла димом, а я все ще не міг впинити свого крику, безголосого і тим більше жахкого. Бачив, як волочиться підлогою довжелезний пацючий хвіст, як б’ється він об підлогу, — і та підлога починала горіти.