Подзвін з-під води

– Чесно кажучи, це вперше, коли я сам кудись вибрався… з того моменту… Зазвичай мене вигулюють мої друзі, чи мама кудись витягує. Та я вже і не можу більше сидіти в чотирьох стінах. Але варто кудись вийти, і починається – не можу навіть дихати. Не можу дивитися на людей. Нічого не хочу. Ніщо не радує. І знову повертаюся додому. А там – суцільний морок. Хоч вий. Не можу заснути нормально вже кілька місяців, прокидаюся вночі і вже не сплю до самого ранку. їсти не хочу, пити не хочу, бачити нікого не хочу. І що з тим усім робити – не знаю.

– Скільки часу минуло? Ну… з того моменту…

– За два дні буде рівно три місяці… Небагато… Я досі не отямився.

– Як це сталося?… Вибачте, якщо не хочете, не кажіть.

– Ми були знайомі чотири роки. Два останні роки жили разом, у мене. Ми збиралися одружитися незабаром. Але… Про цю хворобу ніхто не знав, навіть вона. Хвороба зжерла її живцем за якийсь місяць. Усе сталося так несподівано, так швидко. Я до сих пір не вірю, що таке може бути. Лікарі нічого не змогли вдіяти, лише розводили руками. Не допомагали ані ліки, ані терапія. Вона просто згоріла, і все. Напевно, вона сама так і не зрозуміла, що сталося… Але з того дня я теж помер. Мене тепер також немає ані серед живих, ані серед мертвих…

Антон важко ковтнув і потягнувся до пачки цигарок. До смерті коханої він узагалі не курив, а тепер ось, тижнями сидячи у важких сутінках своєї покинутої любов'ю квартири, розпочав, навіть не помітивши, коли це сталося. Валерія мовчала, дивлячись у склянку з вином, ніби намагаючись щось розгледіти в цьому червоному проваллі.

– До психотерапевта мене здали друзі разом з мамою. Здали трохи не силоміць. Я не хотів, сперечався, відмовлявся, але вони, врешті, умовили мене бодай спробувати. Не знаю, чи допоможе це мені, але, принаймні, тепер я хоч якось спілкуюся з людьми. А це вже якась розрада… А ви як потрапили до клініки?

– Я ходжу до Олега Петровича вже кілька місяців. Мені порадили до нього звернутися друзі мого чоловіка… покійного… Сергій загинув наприкінці цієї зими. Якраз була страшна ожеледиця, а він повертався з відрядження до Броварів. Під Києвом його машину занесло, він не впорався з керуванням, і його викинуло на зустрічну смугу, де їхав КамАЗ… Сергій загинув на місці…

– Тепер я розумію, чому ви не хочете говорити про машини, – сказав Антон, загасивши у попільничці недокурену цигарку. – Ще раз вибачте мені за той випадок, коли я…

– Та годі вам. Усе нормально… Знаєте, Олег Петрович насправді дуже добрий лікар. Він реально допомагає таким, як ми. Я багато чула про нього і бачила, коли прийшла вперше до клініки, як йому дякували колишні пацієнти, котрих він буквально витягнув із зашморгу. Він уже давно спеціалізується саме на таких, як ми. Але… За ці місяці, що я його відвідую, здається, я аніскільки не відчула полегшення. Можливо, я сама гальмую цей процес і не хочу забувати Сергія. Можливо, цей біль став мені рідним і я вже не можу жити, не відчуваючи його. А можливо, я не хочу одужувати… Перші місяці після того, як Сергій загинув, я хотіла накласти на себе руки. Було кілька спроб. Мене врятував якраз Олег Петрович – його викликали до мене додому друзі мого чоловіка, я вже казала. Він мене буквально знімав з мотузки. А потім я лежала в його клініці на стаціонарі. Мене довго лікували. Кололи нейролептики. Потім перевели на амбулаторне лікування, а вже потім я потрапила до цієї групи. Начебто все іде правильно, і я намагаюся слідувати усім настановам лікаря, і намагаюся допомагати йому, але… мені не легшає. До того ж, я не можу налаштуватися на загальну групу. У присутності інших хворих я не можу змусити себе говорити, ділитися своїми почуттями і, тим більше, спокійно вислуховувати їхні історії та скарги. Олег Петрович пробував лікувати мене окремо від інших, і справа начебто пішла, але невдовзі він наполіг, аби я повернулася до групи. Йому, звичайно, видніше… А ви як себе почуваєте після занять?

– Чесно кажучи, поки що ніяк. Саме спілкування з лікарем, звичайно, приносить мені користь, я це відчуваю. Але от спільні заняття поки що не дають відчутного результату. Хоча я ж і не знаю насправді, яким саме повинен бути цей результат. А з іншого боку, після кожного такого заняття мені легше дивитися на людей і бути в їхньому оточенні. Перші ж місяці я зовсім не виходив з дому, взагалі ні з ким не спілкувався. Навіть з мамою. А відтоді, як почав відвідувати групу, якось зникло бажання усамітнюватись… Ось і з вами зараз сидимо, розмовляємо, значить, допомагають-таки ці заняття! – Антон запалив нову цигарку, пильно вдивляючись в очі Валерії, які вона намагалася постійно кудись відвести, заховати, прикрити долонею. – А чим ви займалися до… лікарні?

– До смерті Сергія я працювала разом з ним на його фірмі. Помічник, чи щось типу такого. Зараз управління на фірмі взяли на себе його друзі, які одразу про мене забули. Отак-от. Наша компанія виготовляла меблі і продавала їх по країні. Справи йшли добре, нас навіть економічна криза не торкнулася, хоча для наших конкурентів цієї зими настали важкі часи. Якось ми це пережили. Аж ось… ця аварія… Що я буду робити далі – не знаю. Але на фірму я не повернусь. Та і взагалі – зараз мені про це зовсім не думається. Зовсім… А ви, я чула, теж пішли з роботи?

– Так, я зараз офіційний безробітний. Свідомо. Хтось каже, що робота, навпаки, допомагає пережити трагедію. Але я не зміг ходити на роботу. Керівники пропонували взяти відпустку, поїхати кудись, але я вирішив порвати з роботою остаточно. Просто немає сил зараз працювати. Ну, ви мене розумієте.

– Аякже, розумію. Можливо, все це на краще. Робота завжди знайдеться, якщо ви того потребуватимете. А от кохана людина – вже навряд чи… – на цих словах вона осіклася, втопивши сумний погляд у склянці з вином.

Глибокий синій вечір обережно залягав у складках і зморшках Володимирського собору, насичуючи повітря приємним вуличним ароматом, зітканим з пахощів щойно звареної кави, із запахів промитого кількаденним дощем листя, з диму цигарок і з особливого київського духу, який завжди підступно і водночас ласкаво обволікає вечірніх перехожих своїми ні на що в світі не схожими відчуттями.

– Я підвезу вас додому? – Антон намагався продовжити спілкування, але Валерія чомусь більше не відповідала взаємністю, знову поринувши у свої невеселі думки.

– Ні, дякую. Я живу тут недалеко і віддаю перевагу пішохідним прогулянкам. Зрозумійте мене. І не треба мене проводжати, я дійду сама. Дякую вам за вечір, мені було приємно з вами поспілкуватися. До зустрічі в понеділок. Дякую за щиру розмову, до побачення! – Вона різко підвелася і рушила в бік бульвару Шевченка. Антон залишився сидіти за столиком, допиваючи свою каву. Він також впав у довге забуття, байдуже спостерігаючи за тим, як на тихих осінніх вулицях кружляє у пристрасному танці з вересневим вечором безсоромне бабине літо…

6

Вона присіла на край канапи і довго дивилася в одну точку на дорогому персидському килимі, що займав усю підлогу вітальні і який Сергій привіз колись зі свого першого закордонного відрядження. Ковзаючи босими ногами по його м'якій ворсистій поверхні, Валерія раптом згадала, як чекала любого чоловіка з тієї першої найдовшої розлуки, що тривала цілих два тижні. Кожен день тягнувся для неї, наче нескінченна і вже несолодка жуйка, що давно втратила будь-який смак, а виплюнути її було несила. Справи на фірмі йшли якось самі собою, і вона майже не цікавилася роботою, рахуючи дні, а потім і години до його повернення. Вона згадала, як вони передзвонювалися щогодини ввечері і вночі, і як вона подовгу не могла заснути, шукаючи руками і ногами його поруч із собою на ліжку, і як ранками за звичкою ставила на стіл дві чашки для кави замість однієї. Вона яскраво пам'ятала той день, коли Сергій повернувся, нарешті, з відрядження і як вона зустрічала його в аеропорту. З квітами і шампанським, наче то зовсім не вона була жінкою, а він. І як вдома вони кохалися майже з порога квартири, і як потім раділи, наче діти, коли Сергій витягав із своєї валізи і дарував їй дорогі подарунки – сапфірові сережки відомого арабського ювеліра, шкіряні домашні капці у східних візерунках та кілька шикарних різнокольорових шовкових хустин. І, звичайно, цей величезний килим ручної роботи, який довелося заносити кільком найманим носіям. І як вони відзначали цю зустріч романтичною вечерею удвох вдома, запаливши свічки і ввімкнувши їхню улюблену музику французьких бульварів.