Поеми

3

«Ой матінко-феє Моргано, зміни мені вроду мою! Хай буду білява та ясна, мов ангел у божім раю». «Ох, донечко люба Ізольдо, се ж я тобі вроду дала, в колиску дарунок принесла, як ти там лежала мала. Красі твоїй, доню Ізольдо, ніхто ще догани не дав». – «Журлива ся темная врода, мій милий від неї ридав. Дай, матінко, злота й блакиту, нехай же я буду ясна, хай милий мені усміхнеться, як сяя весела весна». «Гаразд, моя доню Ізольдо, я золота в сонця візьму, блакиту морського позичить попросим русалку саму». «Навчи мене, матінко-феє, розмови берез у гаю, хай буде мій милий щасливий, як дрібна пташина в маю». «Ще краще, ніж тії берези, шумлять веретенечка фей, бо все наймиліше вчуває в тім гомоні кожен з людей. Що схочеш, коханая доню, тобі я зміню в одну мить, одного не зможе Моргана – твоєї душі одмінить».

4

У темнім лісі знов Трістан самотну терпить муку, і жде до себе і не жде Ізольду Білоруку. Коли щось шурхнуло, мов птах, з кущів струсило росу, і враз Трістан побачив там Ізольду Злотокосу. Ті самі очі і коса, та сама тиха мова… Душа Трістана в небеса полинути готова! «Се ти, єдиная моя? Се ти, моя царице? Сюди з-за моря приплила, кохана чарівнице? Та як же випустив тебе король той недоріка? Чи ти для лицаря свого убила чоловіка? А де ж твій кубок золотий і те дання уроче? Тепер свідомо я до дна його доп’ю охоче! Напій кохання нам заллє і згадку про розлуку». – «Трістане! Ти хіба забув Ізольду Білоруку?» «Вона забудеться тепер, як ночі тінь минула!» – «Трістане! Що коли вона про тебе не забула?» «Нехай вона в Єрусалим іде на прощу боса. Тепер до мене прибула Ізольда Злотокоса!» «Трістане! в тебе є гріхи, великі, непростимі. На їх навряд чи проща є в святім Єрусалимі». «З тобою, люба, я готов іти на вічні муки!» – «Трістане! Годі вже розмов, поглянь мені на руки! Згадай, кого ти посилав сьогодні до Моргани! Куди ж тепер мене пошлеш загоїть в серці рани? Хоч зникла тьма з очей моїх, зате лягла на душу. Ти чорний камінь там поклав, – повік його не зрушу. Нехай же знов моя коса чорніє, мов жалоба! Я сеї барви не зміню віднині вже до гробу».

5

Трістан у недузі лежить, ослаб, мов дитина, не служать нічого йому всі чари Мерліна. А фея Урганда з-за гір сказала лукава: «Тут може одна помогти – Ізольда Білява. При тій злотокосій тебе і смерть не поборе». І вірного друга послав Трістан геть за море. І другові так наказав: «Як згодиться мила, – ти свій корабель наряди у білі вітрила. Як ні – то напни лиш одно, велике та чорне, хай потім у ньому мій труп чорнява угорне…»

6

«Піди, піди на берег, Білорука, прошу тебе, молю тебе, піди! Там є гора висока та стрімчаста, на неї злізь і подивись туди, де море хвилю гонить із півночі. Вертайся вмить і розкажи мені, чи не леліють білії вітрила на видноколі в сизій далині». І мовчки йде Ізольда Білорука на берег моря, на високий шпиль… Ох, щось біліє здалека на морі! Вітрила то чи тільки піна хвиль?.. Вернулася Ізольда Білорука. Трістан питає: «Що? Яка яса?» – «Щось мріє там далеко у просторі». – «Щось біле?!» – «Чорне, як моя коса». І враз душа Трістанова порвала ждання шнурок, що здержував її, і злинула, мов пташка вільнокрила, далеко у незнанії краї…

***

«Ходи, ходи, Ізольдо Злотокоса! Тебе давно Трістан твій вірний жде. Між скелями не бійся заблудитись – Ізольда Білорука проведе. Іменнями посестри ми з тобою так, як вечірня й ранішня зорі. Чи то ж не диво, що тепер судилось розлить нам заграву в одній порі? Колись і я була на час-годину такою ясною, як ти тепер». – «Посестро, голос твій мене лякає! Скажи по правді! Мій Трістан умер?!» «Ізольдо Злотокоса, бог розсудить, чий був Трістан, чи твій, чи, може, мій, та бути з ним аж до його сконання дісталося-таки мені самій. Ти не привезла чорного вітрила, не жалібна – ясна твоя краса, та милий в гріб не ляже непокритий, – його покриє чорная коса».

[21.07.1912. К[утаїс]]

ТРИПТИХ 1. «ЩО ДАСТЬ НАМ СИЛУ?»

(Апокриф)

Розпечений весняним гострим сонцем пашить Єрусалим. Проміння біле від білих стін і вулиць відбиває, ряхтить вогнем на золотих покрасах царських палат, ворожі блискавиці запалює на кожнім римськім списі, кладе вінці на шоломи спіжеві центуріонам – блиск, вогонь і пал! Єрусалим готується до свята. Жінки начиння миють у потоці, бряжчать мідяні кухлі, грають іскри від сонця на червоній мокрій глині. Розбіглись діти по весняні квіти. Дівчата чешуть коси й заплітають майстерно у дрібушки з дукачами та радяться, що їм про свято вбрати. Багато радощів, але ж бо й праці! Гаптують, шиють, і печуть, і варять, купують, продають, про свято дбають. Лиш той не дбає, хто шага не має, але й такий волів би заробити гіркою працею, ніж так «не дбати». Бо гірші злидні в свято, ніж у будень, буденна одіж, наче смертний гріх, темніє серед ясних шат святкових, лице не блідне з голоду – шаріє, і легше мовить «хорий», ніж «голоден». На розі проти храму вбогий тесля робітню відчинив. Та й відчиняти не дуже-то було що: три стіни, четвертої біг дасть, от і робітня. Всім перехідним видко всю роботу, мов на майдані. Видко, як працює, не розгинаючись, убогий тесля, зв’язавши ремінцем волосся буйне, щоб не спадало на високе чоло, укрите потом рясним та краплистим. А тесля сам не бачить перехідних. Очима бачить він роботу й знаряд, а думкою все злидні невсипущі: були вони учора, є сьогодні і завтра будуть, і нема їм краю. Ох, та який там край! Хіба ще справді до краю загризуть… Що день, то більше в Єрусалимі теслів настає, і з Сірії насунули, мов хмара, забрали всю роботу коло храму, в Преторії, коло царських палат, їх всюди повно, спритні та майстерні, та запопадливі, масні такі… Вряди-годи єрусалимським теслям робота дістається, і яка? «Он вчора три хрести зробив, – недобра, сумна робота, богові немила… не раз-бо і невинних розпинають… А що робить? Гріха не знає голод. Марницю заробив за три хрести. Така й робота: спішна, от аби-то. Що ж, я не винен – дорого платити за дерево сухе не маю звідки… Ет, якось-то простоять зо три дні, поки до свята шибениці тії, а там – розп’ятих здіймуть, то хрести хоч і спалити – невелика шкода… Така-то праця!.. А колись, бувало, робив різьбу мистецьку до палат, до дому божого… Давно було… Тепера що? Ціпильна, топорища, плуги… хрести… таке! А сила йде, і спина гнеться, й репаються руки, і гине хист. Уже б тепер не вдав різьби такої, хоч би хто й замовив, минулося… Тепер аби хоч як, хоч без мистецтва хліба заробити. Так, хліба, хліба і нічого більше… Ex, клята праця!» Тесля рубонув так по ціпильну, аж воно зломилось. Він кинув спересердя, друге взяв, не встаючи. Піт очі засліпив; втер рукавом і далі теше. Раптом сокира пощербилась об сучок. «А будь ти проклята!» Шпурнув сокиру і долі сів, і голову схилив. Так ниє спина, руки так горять, болить все тіло… Аж тепер він тямить, що він зовсім знебувся, що тепера вся сила згинула… «Ну що ж, не встану, сидітиму до ночі так, ще й ляжу. Однаково. І не здійму сокири, не нагострю й нічого не зроблю ані сьогодні, ані завтра. Що ж! Хай з голоду хоч пухнуть жінка й діти. He маю сили. Згинула. Пропала. Що верне силу, як її нема?..» І похиливсь, мов зломлена билина, і руки, мов зів’ялі, простяглись і впали аж додолу. Так сидів він і не вважав на голосну юрбу, що, мов потік, по вулиці котилась і сміх, і глум, і гомін, і прокльони несла з собою – так вода весняна виносить мул і хмиз, і баговиння зо дна ріки. Юрба текла, текла і раптом стала, аж в тісну робітню якийсь гурток зненацька заточивсь, відпертий натовпом, і трутив теслю, аж той отямивсь. «Гей! куди ви, люди, женетесь так?» – громадці він гукнув. «Чи ти тут спав, чи очманів зовсім? Та се ж сьогодні розпинати мають! Он їх ведуть на страту, а за ними увесь Єрусалим, старе й мале, біжить, щоб на видовисько поглянуть. Се тільки ти тут каменем сидиш». – «То їх ведуть? А де ж вони? Чого се ви тут спинились, коли їх ведуть?» – питає тесля, все мов непритомний. «Дивіться на дурного! – хтось гукнув. – Та ти ж поглянь, он там напроти тебе впав серед вулиці один із них. Се він вже втретє – двічі вояки підводили бичами й стусанами, – а сей раз не встає. Казали люди, важкий занадто хрест йому дістався, нетесаний, сирий та суковатий, – дешевий, звісно! Правда, шкода й коштів, та, видно, й тесля шкодував роботи…» Базікають, а тесля вже й не чує, він скочив миттю на станок і звідти поверх голів на вулицю зорить. А там, посеред сміття та каміння, впав під хрестом на порох придорожній син чоловічий. На хресті кора чорніє пожариною, і тільки самі кінці ясніють: свіжі рани, завдані вчора дереву сирому сокирою. Як ті блідії рани, бліде обличчя в страдника, що впав, виразно червоніють краплі крові на тім чолі, – не так рясніє піт в робітника під час гарячий праці. Без краю смутні очі, мов питають: «Навіщо ся даремна, зайва мука? Таж я прийняв по присуду всі кари і ще прийму. А се хто присудив?» – «Гей, уставай лиш! Доки будеш спати?!» – кричать преторіанці, і бичі звилися, мов гадюки. Крізь одежу червоні смуги стали пробиватись. «Не можу… хрест важкий… мені несила…» нещасний простогнав і ліг лицем у порох шляховий. Преторіанець підвів бича – та не спустив, бо раптом спинив його за руку хтось: «Пожди!» «Ти хто? Чого тобі?» – вояк вереснув. «Я тесля. Я зробив сей хрест важким, то й мушу я нести його. Давайте. За сюю працю не візьму я плати». І взяв хреста. Ніхто не боронив. І випроставсь похилий стан у теслі, напружились його зів’ялі руки, погаслий погляд знову загорівся великим та палким глибоким смутком і твердою, важкою походою пішов з хрестом робітник на Голгофу, немов не знав ні праці, ані втоми до сього часу.

[13.11.1903, м. Тифліс]

ТРИПТИХ 2. ОРФЕЄВЕ ЧУДО

(Легенда)

Одкрита полонина, де будується нове місто, подібне до руїни своїми недокінченими безверхими хатами та недо­ве­р­шеними храмами. Деякі будови і справді розруйновані до підмурівку, і лежать звалини, де-не-де чорніють пожа­ри­ни.

Орфей, Зет і Амфіон – три легендарні герої – працюють коло міського муру, циклопічної огради, що роззявляє великі чорні виломи і переривається чималими про­га­ли­нами. Зет – сильне-дужий, кремезний – двигає важкі бри­ли каміння і складає їх перед Орфеєм, часом розбиваючи на скілька часток. Орфей – ніжна співецька постать – об­то­чує клевцем і долотом те каміння, придаючи йому форму плит. Амфіон – розважний, думливий, старший виразом очей, ніж віком, – умощує те каміння, сполучає його і ви­во­дить мур, залатуючи вилом, виповняючи прогалини.

Амфіон

(працюючи близько до Орфея)

Давно вже ти, Орфею, нам не грав.

В тернах лежить покинута кітара,

на лірі струни зсохлись від невжитку,

цівниця, дар від бога Пана, вмовкла,

дедалі буде казкою здаватись,

коли хто назове тебе співцем.

Орфей

Мені самому казкою здається,

що руки сі, скривавлені від праці,

колись могли перебирати струни,

що зашкарублі пальці обіймали

колись так ніжно чарівну сопілку…

Ні, певне, то тоді був не Орфей,

або тепер я привластив без права

собі чуже імення.

Зет

(надходить з величезною брилою, гучно кидає її на зе­млю перед Орфеем і розбиває на скілька куснів великим кле­вцем. Б’ючи по каменю, говорить уривчасто)

Я чував –

хоча, звичайно, люди часто брешуть, –

але чого на світі не буває? –

що ніби спів твій – чи музика, може,

не знаю, що там саме, – чари має…

Що й дикі звірі слухають її,

і навіть хижаки стануть покірні.

Скажи, то правда?

Орфей

Я не знаю, брате.

Зет

Як? Значить, брешуть?

Орфей

І того не знаю.

Зет

Та що ж ти, збувся пам’яті?

Орфей

Я збувся

себе самого.

Зет

(тихо до Амфіона)

Що се він говорить?

Амфіон

(уважно глянувши на Орфея)

Він утомився.

(До Орфея.)

Слухай, друже милий,

ти б відпочив.

Зет

Та й справді. Заспівав би,

а ми послухали б отак між ділом.

Коли вже звірі, й тії прислухались,

а ми ж таки ще люди.

Орфей