Поклоніння ящірці

– Тобі подобається Дзвінка? – ні з того, ні з сього спитав мене Гладкий Хіппі, спльовуючи неприємний післяцигарковий осад. Цікаво, що той лис має на думці?

– Ну... та. А шо? Тобі вона також небайдужа?

– Та нє, мені вона пофіґ. Просто Дзвінка казала, шо тебе трошки любить.

У принципі, я знав це й без нього.

– І ше, – вів далі він. – Я думаю, що я – гомік.

Мені було абсолютно все рівно, гомік він, чи ні. Таке вже наше покоління, пофіґістичне.

– Раніше думав, що є бісексуалом. Ну, знаєш, трохи ще Христя подобалась... Але сам знаєш, яка вона дура: “А ти то, а ти сьо... Вобшем, ти, Хіппі, казьол і підарас.” Про таких Дзвінка говорить: “Всі люди – як люди, а я красіва, як багіня”.

– Скрушно.... А може, то тільки вона перестала подобатись, а не дівчата загалом?

– Ну, як би тобі пояснити... трахнути якусь я ніколи не проти... але вони всі ДУРИ... Трахнути і любити – то, виявляється, зовсім різні речі. Ти десь бачив дівчину, яка була би неформалкою, мала таку досконалу фігурку, ну шоб (Хіппі поцілував пучки зведених докупи пальців, мовляв, bon appetite), і щоб при тому всьому була ще й розумною. Бажано інтелектуалкою. Щоб вона могла на ніч мене заколисувати Андруховичем чи Антоничем... І ше щоб мала гроші, і розуміла мене, і не просила вести її на морозиво, коли я на нулі… І щоб не сміялася з мене, і щоб ше вміла варити їсти, а не тільки-но концерви відкривати... Ну, шо? Хіба знаєш таку?

– Дзвінка?..

– Вона читала тільки “Екзотичні птахи та рослини”. Тим більше, в неї всередині все вибухає, коли тебе бачить. Серйозно, чувак, сама мені призналася.

– І шо, ти х’тів би з хлопцем переспати?

– Розумієш, то справа дуже делікатна. Я не хочу ходити з якимось там підером смердючим. А от, наприклад, тебе трахнути не відмовився б. Мені з тобою є про шо поговорити, ти з мене не знущаєшся, на відміну від деяких дєвушек. Шариш?

Я знизав плечима, мовляв, “мені таке не смакує”.

– Хлопці – воно досить непогано, – пояснив йому свої вподобання. – Я, наприклад, також їх люблю, але радше в сенсі естетичному. А запихати свого члена комусь у пряму кишку – це вже, знаєш, попахує збоченьством.

Хіппі, здається, не до кінця зрозумів мої переконання, тож я спробував якось утішити кумпля:

– Ну що ж, гомік – значить гомік. Може, якраз поступиш у Політех, як Пєтя і Нери. Знайдеш собі якусь круту кобіту, без заскоків. Все залежить від середовища.

Гладкий Хіппі погасив недопалок і кинув його геть. (Залишив невикуреною рівно третину – він десь прочитав, що найбільше нікотину саме в цій частині.) Сказав, що завтра їде з мамою в Теребовлю, ту, що в Тернополі, на три дні до цьоці. Я міг тільки поспівчувати.

– Принаймні, – сказав я по хвилі роздумів, – там ти не зустрінеш Фєді.

– Фєдя... Фєдя... Всюди Фєдя. Мене вже це дістало... До речі, старий, а шо тобі заважає знятися і поїхати до Львова до кінця канікул?

– Розумієш, Хіппі, я навмисно втік звідти. Я відпочину від них, а вони, маю на увазі тата з мамою, – від мене. Так що я вже краще терпітиму Фєдю.

Хіппі мовчав, щось обмізковуючи. Раптом він жалібно, ледь не плачучи, промовив:

– Ти би знав, Міську, як я його боюся! Він колись точно зайде задалеко і приб’є мене... Або, скоріше, тебе, а потім вже мене, бо то ти...

– Пам’ятаю: перебив його псу лапи. Ти ж сам знаєш, як він любив того Дюка.

– Ну та... Але ти не сциш чомусь! Бо в тебе нервів нема і зроду-віку не було... А я тут сцяю по ногах кип’ятком.

Знаєте, приємно, коли тобі кажуть, що в тебе нервів нема і зроду-віку не було... Та якби ж ти, Хіппі, знав, як я жахаюся, коли згадаю, ЩО наробив. Проте я не мав права показувати свою слабкість. Я був свого роду опорою для нього. Я не зазнаюся, кажучи, що він дивився на мене й брав приклад. Спробуй-но я розповісти про свої, далеко не менші страхи, він би тут ревів, як дитина.

Гладкий Хіппі був однозначним лідером поміж нас завжди й усюди. Але прийшло погане, спекотне літо. Мертвий сезон. Від стану Хіппі мені ставало все лячніше й лячніше.

Вже було за другу, коли ми виходили зі старого кладовища, як почули лиховісні голоси. Знайомі, до болю знайомі голоси.

– Фєдя, я атвєчяю, шо бачив, як ті два поци заходили сюда. Коли? Та десь годину тому.

– Ну якшо, ворона, їх тут нема, будеш мені тиждень сігарєти купляти.

– Я базарю, шо вони тут. Я весь час дивився, шоби ніхто не вийшов... Послав був Роміка по тебе, а сам сторожив їх. Ти ж знаєш, ми якраз разом із Роміком ішли на вужів, хтіли злапати, дєвок лякати.

– І був той патлатий з Мішкою, да? Без дєвкі?

– Нє-а. Дєвки не було.

– Жалко, але нічьо. Добре, шо був Мішка. Я ту суку замочю.

Я скинув з обличчя маску незворушного Будди і з жахом глянув на Хіппі: на тому лиця не було зі страху. Він не наважувався навіть поворухнутися, донести до рота цигарку. Здавалось, йому навіть було страшно закрити рота, щоб не наробити шуму цокотінням зубів.

Голоси ставали пекельно близькими. Десь відразу за чагарником, на новому цвинтарі. Голоси сплутати було неможливо: Його Ексцеленція Фєдя Перший, а також вірний товариш, друг, секретар, адвокат, Санчо-Панчо і просто дрібний шестьора Ігорич. Ігорича можна було не боятись; його не порівняти з косим Сєрим, небезпечним, наче Ф-1, яку часом викопують без чеки у себе на городі.

– А вон там хтось є! – у цю мить мені здалося, що я непритомнію зі страху. Але голоси почали миттєво віддалятися від нас. Я скрутив Хіппі в обіймах, не даючи тому вирватись і наробити дурниць. Згином руки у лікті я затис йому писок.

– Тихенько. Вони погнали не за нами, – не сказав, а видихнув я й відпустив мокрого від поту Хіппі.

Він тяжко дихав, а я відчував, як мої очі від страху стали такими великими, що повіки не могли кліпнути. Хіппі промовив подібним видихом:

– Лізьмо на дерево.

А він уміє дивувати, цей хлопчур! Адже думка куди розумніша за ту, що встрелила мені: тихесенько прокрастися стежиною до наших переслідувачів (бо іншого ж виходу немає), вискочити із кладовища, використовуючи ефект несподіванки, і бігти що є духу в місто, до мене додому.

Але, по-перше: Гладкий Хіппі щойно викурив дві цигарки і далеко він не забіжить; а, по-друге, у мене на ногах були капці-в’єтнамки, які я розгубив би майже відразу.

Ми тихцем полізли на велетенського дуба з грубою, зручною для лазіння корою – Хіппі перший, я слідом.

У ту мить, коли я зачепився руками за найнижчу товсту гілляку й повис, бовтаючи ногами в повітрі на висоті у два людських зрости, із жахом зрозумів: голоси повертаються. Ґлянцова поверхня в’єтнамок ковзала по зморшкуватій корі, а руки, мокрі від поту, зісковзували з гілляки. Хіппі вже встиг причаїтися в розкішній кроні.

Голоси лячно наблизились.

– Ну всьо, ворона дурна, тепер вони точно смахалися. Кастрат дурний!

– Ну, Фєдя, я ж не знав, шо то який-та пацан на гріб прийшов...Вони десь тута. Чюєш, як тут накурено? Ті поци тут курили і гомошувалися!