Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1
Шрифт:
Над’їхав Дрозд.
— Ти не ранений, Дрозде?
— Ні. А ти, полковнику?
— І я ні. Їдьмо.
— Куди?
— До господи. На мед і штукарів.
— А може вже краще на квартиру, полковнику?
— Ні. Пощо завертати з дороги?
Господу знайшли самі. Мед був добрий, штукарями були жидки, перебрані за німців. На велике розчарування Дрозда. Зате Нечай був вдоволений з усього.
З Кисілем полагодив справу так, як цього хотів Хмельницький, завтра вже буде могти вертатись назад на Січ.
У додатку знав тепер певно, хто насилав на нього душогубів із-за вугла, хто носив гадюку за пазухою. Забуський!
Нечай усміхнувся, коли пригадав розмову
— Добре знати! — кинув уголос.
— Що добре знати — спитав Дрозд, який не чув сповіді напасника.
— Як по гарячім залізі ходити. Їдьмо!..
Коли повернулись на квартиру, застали гайдука пана Кисіля з листом.
Кисіль писав:
“Мосці пане Нечаю, мій пане і брате! Так рука нашого Бога Вседержителя видно хоче, щоб афекти з батька переносити на сина. А ми з усопшим родичем мосці пана й брата не раз стрічалися і взаємний афект до себе відчували. Був то чоловік відважний, рицерський і розумний, які то цноти вашмосць пан по родичу своєму певно одідичив і тому мою прихильність і amicitiam statim позискав. А щоб тую приязнь іще більше закріпити, рач мосці пане і брате ще раз завтра ввечорі до мене прибути, про що уклінно прошу. Зустрінешся вашмосць у мене з людьми можними, здавна до Війська Запорозького прихильними. Бажаю...”
— Що маю сказати його милості панові воєводі? — спитав гайдук, коли побачив, що Нечай уже прочитав листа.
— Добре — відповів коротко Нечай.
Універсал
Коли Нечай виїхав із Києва, помітив, що весна вже прийшла. На безсніжній, мокрій землі стали підсихати розмоклі дороги, степ покривався зеленими травами, окидалися листям дерева.
Їхати було непогано. Нечай принаглював у їзді щораз більше і тими самими бездоріжжями, хуторами та байраками спішив невтомно на південь. Щоб обминути коронні реґіменти, які розташувались біля Богуслава, Канева, Черкас та Корсуня, перекинувся на лівий бік Дніпра і їхав, добуваючи з коней останніх сил.
Коли доїхав до Золотоноші, містечка, що притулилось малими дімками на підніжжі великого замку князя Яреми Вишневицького, постановив змінити: здорожені коні.
Недалеко Золотоноші був хутір Золотоноського сотника Вовченка. Вовченко був давнім другом Хмельницького, з яким Хмельницький, після невдачі останнього козацького повстання, відбував посольство до короля. У нього не раз гостював і Нечай.
Одначе цим разом чекала на нього несподіванка, бо немолода вже дружина сотника, побачивши Нечая, аж руками сплеснула.
— От тобі й на! Якого то гостя Бог послав! Шкода тільки, що мого Івана немає дома. Радів би тобою дуже, пане Даниле.
— Де ж сотник?
— Минули два тижні, як до Переяслава до полку поїхав. Відтак до Черкас мав переправлятись.
— Сам?
— Ні, не сам! Усі. Увесь полк. У нас тепер, ніби вимів, самі баби по хуторах. Чоловіки пішли геть усі. Нас самих залишили. Кажуть, що похід польські гетьмани задумують.
Нечай у задумі глядів кудись далеко.
— Гм! То зле. Я діло мав до сотника.
— Яке ж твоє діло, пане Даниле? Як сотника нема, сотничиха приказує.
Нечай засміявся. Вовченків любив.
— І як сотник є, то також сотничиха приказує... Тоді дозвольте мені вас просити. Коней мені треба. І то найкращих, випочатих.
— Це все? Го-го! Таких тобі коней дам, що і в короля таких не знайдеш. Коли тобі їх треба?
— Зараз.
Уже.— Чому так спішно? Невже ти боїшся, що між самі жінки потрапив і вони тебе не пустять? Правда, правда, козаче. Краще їдь, а то їй богу, як почують, то не пустять.
Не минула й година, як Нечай, маючи вже добрі, випочаті, рвучкі коні із стаднини свого товариша й друга, рушив у дальшу дорогу. Сотничиха випроводжала його і наприкінці сказала:
— Тільки уважай, пане Даниле, бо уздовж Дніпра багато роз’їздів: і коронних, і князя Яреми.
За Золотоношею степ був недавно ще пустий і незаселений. В останніх десятиліттях стали появлятись уже й тут скрізь оселі, хутори та містечка, які, користаючи з могутньої ослони перед кочовиками, що її давала Запорізька Січ, вгризалися щораз глибше в родючий чорнозем.
І так у скорому часі повстали такі містечка, як Потік, Кременчук, Максимівка, Амельник, Переволочна. Степ, родючий, багатий степ почав населятися людністю, що була готова відперти збройною рукою ворожий наступ, людністю, що понад усе полюбила волю і для неї кинула давні родинні житла та пішла в новий край нової шукати долі. Тож не диво, що ті люди краще володіли шаблею, як плугом, та вміли розуміти вагу збройної сили. Хутори та містечка самочинно організувалися на козацький лад: творили сотні, вибирали сотників та отаманів і їм підкорялась без спротиву вся покозачена людність, незалежно від того, чи були між ними селяни, козаки, міщани, збідніла шляхта, чи переслідувані правом баніти. Усі вони вважали себе козаками, усі гляділи на Січ, як на свою покровительку й остою і всі так само ворожє зустрічали магнатських посіпак, підстаростів, державців і всіх інших, що з королівськими грамотами, чи просто з загонами розбишак забирали від мешканців те, що ті вспіли працею, потом та кров'ю набути.
Тому то Нечай та його козаків усюди зустрічали привітно, як представників такої могутньої колись Січі.
Переїжджаючи через Золотоношу, побачив Нечай на ринку юрбу людей, які стояли перед папером, прибитим на стіні корчми. Коли під’їхав ближче, почув оклики, суперечку й назвище Потоцького. Зацікавлений, під’їхав конем під саму стіну. Міщани, побачивши запорожців, усунулись на боки.
Полковник запитав із коня:
— Що це за папір?
З гурту хтось відізвався:
— Письмо пана Потоцького. З Корсуня окремим післанцем прислане.
Нечай похилився з коня й почав читати вголос:
“Микола Потоцький з Потока, каштелян краківський, гетьман великий коронний, барський, ніженський староста. Всі, котріся при Хмельницькім бавите! Перестерігаю і напоминаю, абистеся з тої купи свавільної розійшли, а самого до рук моїх віддали, знаючи о тім, єсли тої моєї не виконаєте волі, всі достатки ваші, котрі у волості вашій маєте, жінок, дітей ваших вирубати розкажу. Теж і мосць пан воєвода чернигівський, гетьман пільний коронний учинить, котрий усіх з Уманщини пописати розказав. Я обіцяю, єсли по тім універсалі не повернете, подібну суворість над вами виконувати. А щоби та обітниця моя до скутку прийшла, доти не зійду з України, доки покоренням і відданням того зрадника Хмельницького уконтентований не буду. Надто обіцяю вам, що ся і на Запоріжжю не осидите, і не тільки від мене життя свого не будете безпечні, але також від татар і від Москви, всюди вам тая сваволя ганена буде. Для ліпшої того універсалу певности рукою своєю при притисненню печатки підписуюсь.
Дано в Корсуні, дня 20 лютого
року Божого 1648”.