Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1

— Шльомку!

— Нема тут Шльоми — відізвався Корицький. — Ов, бачу, що пан кавалір вибирається вже в дорогу. Не завидую, бо там така погода, що й собаку шкода було б вигнати. А, може, пан кавалір із нами ще меду нап’ється? Славний мед!

Нечай схилив голову. Усмішка не сходила йому з уст.

— З такими славними на цілу Річпосполиту кавалірами — промовив — велика честь засісти при столі. Коли ваші милості такі для мене ласкаві, неполітично було б відмовити, хоча мене дорога чекає.

Оссолінський, що з вдоволенням приглядався до козака, відсунувся, щоб зробити йому місце. Корицький вимовним поглядом глянув на Чарнецького.

Нечай сів, беручи в руки чарку.

— На здоров'я, мосці каваліре!

— На здоров'я ваших милостей!

Випили. Корицький дав знак слугам налити чарки вдруге. Кладучи руки на стіл, звернувся до Нечая.

— З васці політичний кавалір, як бачу. Шкода тільки, що васць так поспішає.

— Пан полковник Корицький — відповів Нечай, усе ще всміхаючись, — справді незвичайно ласкавий для мене, як і ваші милості. В цілому краю не міг я зустрінути кращої компанії, як компанію ваших милостей. Тому рачте, панове, дозволити ще раз мені випити на здоров’я пана Чарнецького, пана Оссолінського і пана Корицького, їх милостей!

Слуги знову налили нові пугарі. Чарнецький, з якого досада виразно виступила на його обличчя, не стримався.

— А з ким же то маємо честь пити? — запитав, не приховуючи злобної ноти в голосі. Два інші шляхтичі бистро поглянули на Нечая: Корицький із злорадою втіхою, Оссолінський із цікавістю, що Нечай відповість.

— Як то? — Нечай удавав здивування. — Адже Шльома вже сказав вашим милостям, хто я. Так, я є Данило Нечай, до послуг вашим милостям.

На місце злобної усмішки темна хвиля люті виступила на обличчя Чарнецького й Корицького. З поміччю прийшов Оссолінський.

— То вашмосць був із Хмельницьким у Франції?

— Був. На службі нашого милостивого пана Володислава.

— Я чув про це. Був вашмосць у Парижі?

— Був, ваша милосте.

— Я чув, що вашмосць відзначився дуже при облозі Дюнкерки.

— Ваша милість дуже ласкавий для мене.

— Мій дядько казав, що з вашмосці славний кавалір.

Нечай не відповів нічого, тільки схилив голову, дякуючи. Оссолінський глянув і, ніби нова думка прийшла йому, продовжував:

— Не можу зрозуміти, чому вашмосць, що є добрим шляхтичем, не поступить на службу нашої Речіпосполитої, як годиться шляхтичеві?

— Козацьке військо — відповів Нечай — також є на службі його милости короля.

— Ні, я думаю, чому вашмосці не піти на службу до панів коронних гетьманів. Там і уряд васць міг би дістати, і нагороду за службу, і...

Тупіт кінноти донісся з надвору. Чарнецький піднісся з лави. Корицький зірвався також. Із його очей стрілили лихі вогні.

— Доволі того, пане каваліре! Тепер хочемо знати, що сталося з німцями пана Конецьпольського і хто тут бунтує хлопство. Відповідай!..

Нечай, ке підводячися з місця, з усмішкою глянув на Корицького, якому червоні плями гніву вибігли на обличчя.

— Пан Корицький гарячиться, як не лицює лицареві. Ви, панове, поспішилися... Це мої люди. То ще не... Головацький. Здивування й острах огорнули обох полковників. Нечай говорив дальше:

— Пан Чарнецький — полковник гусарії, права рука пана краківського. Гей! Гей! На що то гусарія зійшла! Що інше пан Корицький. Пан Корицький... — тут звернувся до Оссолінського, наче до нього тільки говорив — пан Корицький, то п’яниця, що не соромиться й пограбити по дорозі, і замордувати. Він для користи готовий на всяку підлість. Але вам тут місця нема, ваша милосте. Хто на Україну йде, мусить добре подумати, яку компанію вибрати, бо усяка голота вештається.

Корицького наче гадюка вкусила.

— Ти!...

Нечай підніс спокійно руку.

— Тихо, пане Корицький! Сідайте, панове, й сидіть. Так. Прийдеться ще з палею почекати, пане Чарнецький, як думаєте. Міг би я й вас тим самим угостити, бо й у мене також палі могли би знайтися. Але годі. З вами я мед пив, здоров'я вам бажав... Годі. Сидіть же тут, панове, спокійно. Як бачите, меду ще є доволі. Мені в дорогу пора.

Піднісся, кинув головою Оссолінському та вийшов.

— Лицар! — Сказав по хвилині загальної прикрої мовчанки Оссолінський.

— Собака! — крикнув крізь затиснені уста Чарнецький. — Ох, Мати Божа, дай мені його в руки!

Веди!

З високої могили слався далекий вид. Наліво не дальше двох гонів могутній Дніпро котив каламутні, спінені, весною насичені води, вирував, кипів, розливався широко - широко, наче шукаючи відпочинку для того повіддя сивих, сп'янілих хвиль, втомлених перебоєм через камінні пороги.

А на заході простягався степ. Широкий. Безконечний.

На підніжжі степової могили глибокі чотирокутники запорізької піхоти кінчили щоденні вправи. Між Базавлуком і Дніпром, на недоступному півострові, чорніли високі, свіжо висипані вали, на яких загрозливо насупились гармати. За валами тулилися тісно при собі курені й шаласи. Не була то властива Січ. Січ була тоді на Микитиному Розі, далеко на північ, близько Дніпрових порогів.

Хмельницький у великій передбачливості не хотів, щоб вона була збірним місцем для втікачів, які стали напливати з різних закутин України.

Численний почет товаришив гетьманові. Найближче гетьмана сидів на чорному, як ворон, коні дужий, кремезний козак із довженним чорним вусом, що ним вітер грався, ніби бунчуком. Був це Іван Чорнота, генеральний обозний, найвища після гетьмана особа в таборовому житті. Він мав нагляд над табором, його укріпленнями, артилерією, муніцією, провіянтом і всім, що було в таборі. Завдяки його праці, його зусиллям та зарадності табір був у зразковому порядку. Він умів добути харчі для війська, завжди знав, як подбати про порох та кулі.

Поруч нього, похилений на сідлі, приглядався вправам піхоти Максим Кривоніс, що то його дивні вітри занесли на Запоріжжя. Походив із Шотляндії, рижий був, як шотляндець, худощавий, із соколиним носом, від якого й дістав назву. Якийсь час був майором у князя Яреми Вишневецького при його шотляндському реґіменті. Мовчазний, твердий, невблаганний аж до жорстокости, ніколи не входив із ніким у приязнь, із ніким не братався. Говорили, що десь біля Житомира одружився, що його жінку звів сам князь Ярема. Але що в тому було правди, ніхто не знав, бо своїх таємниць нікому не виявляв. Однієї днини явивсь у Хмельницького. Гетьман прийняв його радо, бо й досвід мав великий і європейський військовий вишкіл.