Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1

— Сьогодні козаки наступають. Майже всі їхні полки вийшли в поле. Бачили самого Хмельницького між полками.

Їхні коні розійшлися і загін рушив. Виїздили не без нарікань, головно панове з посполитого рушення, що мусять місити болото і їхати взад, тоді, коли інші будуть мати привілей розганяти своєвільні купи батогами. Знаючи настрої шляхти, Зацвіліховський віддав драгунію Забуському, а сам із Симашкевичем та Розвадовським лишився при посполитім рушенні.

Коли переправилися з трудом через болотнисті долини коло Ікви, виїхали на чисте поле і серце в старого Зацвіліховського, також православної віри, стало рости, як побачив свій загін. Обидва драгунські полки складалися зі старих ветеранів, що не одну вже війну бачили й були загартовані в боях, привчені до порядку й послуху, забезпечені доброю зброєю та випочатими кіньми.

Полки посполитого рушення були ще ліпше засоблені, на кращих конях, при ще ліпшій, але різнородній зброї. Одного там неставало: дисципліни. Ні дисципліни, ні ладу там не було. Ізза якоїнебудь дрібної причини приходило до поважних суперечок, криків, полискування голими шаблями.

Але похід відбувався справно та щораз більш охоче.

Так доїхали до невеликого ліска, що був перед Волосівцями, які Зацвіліховський хотів переїхати, не попасаючи.

Нараз із лісу відізвалися мушкетні вистріли.

Зацвіліховський, старий і досвідчений вояк, задержав свій загін і сам із Забуським та іншими офіцерами під'їхав недалеко лісу, не зважаючи на мушкетний вогонь.

— Висипали шанці — зауважив. — Що панове про це думаєте?

— Якась свавільна купа — обізвався Симашкевич, що проводив полком посполитого рушення.

— Переїдемо через їх черева! — крикнув хтось з гурту.

— Васць що думає, пане Забуський?

Забуський заперечив головою.

— Не купа то свавільних, а реґулярна козацька піхота. Це мені, панове, виглядає на засідку.

— Так і мені здається — погодився Зацвіліховський.

— Мосці пане Симашкевич. Візьми одну корогву зі свого полку і пішли туди наліво. Там між горбками багато долин, у яких і ціле військо могло б скритись. А вашмосць, пане Розвадовський, їдь направо в сторону Немиринець і також розглянься по околиці. Далеко не запускатися, панове. Коли це засідка, то вони будуть десь близько. Васць пан, пане Забуський, пробуй дійти до шанців.

Розвадовський із малим відділом поїхав на Немиринці. Люди Симашкевича під резолютним молодим поручником скрутили ліворуч від дороги, щоб перешукати околицю. Забуський з одним полком драгунів, що спішився, підсунувся до ліска, звідкіля знову задимились мушкети.

Тепер, коли підступав ближче, набрав певности, що це одна з добрих козацьких частин загородила їм дорогу, і в думку заходив, відки там така частина могла появитися. Всі роз’їзди, які досі приносили вістки до табору, нічого не говорили про якінебудь козацькі реґулярні частини позаду польського війська.

Коли драгуни підбігли ближче окопів, і мушкетні кулі щораз частіше знаходили собі серед них ціль, він побачив, що ліс був обсаджений більше ніж однією піхотною сотнею і зрозумів, що він із своїми драгунами цих шанців не буде в силі взяти. Дав отже наказ до відвороту. Добре вишколена, до ладу привчена драгунія стала в порядку відступати, забираючи з собою ранених. Але не відійшли вони ще на віддаль одного мушкетного стрілу, як ізліва, з того боку, куди поїхали люди Симашкевича, посипалась безладна стрілянина, почулися крики. З-за горбка, що закривав вид, вискочила розпорошена шляхта, рвучи назад, скільки було сили в конях. Близько за нею появилася густа лава козацької кінноти. Драгуни добігли до коней; добігла і шляхта. Козацька кіннота на горбку рівнялася в лаву, ніби до наступу. На вершку горбка появився новий відділ кінноти, але — замість лучитися з попереднім — рушив чвалом у напрямі на Пилявці.

— Хочуть нам дорогу відтяти — крикнув хтось із шляхти високим, гістеричним голосом, указуючи на глибокий відділ кінноти, що заходив їм зади.

Тим часом появився й відділ Розвадовського, що поїхав був у протилежному напрямку, на Немиринці, женучи щосили наосліп і маючи на своїх карках козаків, які вже наблизились до них, так, що почали рубати тих, хто залишився позаду.

Зацвіліховський дав знак. Заграли трубки до відвороту. Перше кинулося до втечі посполите рушення, забуваючи на батоги, якими то хотіло розганяти козацтво. Голими шаблями підганяли ошалілі зі страху коні.

Зацвіліховський прискочив до Забуського.

— Це Нечай. Коли разом будемо триматися, то зможемо ще перебитися. На Бога! Не розсипатися! Купи триматися!

Але тільки драгунія держалася разом, добуваючи з коней останні сили. Посполите рушення, наче збожеволіле, розсипалося по всьому полі. Хто мав кращого коня, виривався наперед, один переганяв одного. На це добігла козацька кіннота і панічна втеча перетворилася в криваву, безпощадну масакру.

Драгунія держалася разом і також рвала взад, що лише кінь міг вискочити. Розсипана шляхта падала густо під козацькими шаблями, але головні козацькі сили ще не змогли загородити дороги. Через менші відділи драгунія пробивалася самим розгоном своїх коней.

Забуський глянув перед себе і побачив, як один із його драгунів, проколений козацьким списом, злетів із коня, що аж шолом його покотився далеко перед кінські копита. Не зіскакуючи з коня, Забуський похилився всім тілом і в чвалі коня підхопив драгунський шолом із землі, скинув свою шапку, натягнув шолом і знову похилився над кінською гривою. Нараз побачив новий козацький відділ, що вихилився з-за горбка й перетинав драгунії дорогу. Забуський стиснув шаблю і глянув перед себе. Козацька кіннота вже була ось-ось. На її переді спостеріг їздця, на вид якого задрижало його зухвале серце.

— Нечай — крикнуло щось у його нутрі. Заки міг зібрати думки, їх коні зударились і знялися на задні копита. Одночасно рука Забуського, що держала шаблю, стерпла й одеревеніла після першої зустрічі з шаблею Нечая. Шолом закривав йому вид, бо натягнув його на очі, щоб Нечай його не пізнав. При другій зустрічі його шабля відлетіла набік, він почув іще, як свиснула Нечаєва шабля, біль прошив його голову, ніч оповила його і він поваливсь під кінські копита.

На полі козаки добивали останки шляхти та драгунії, яка не встигла проскочити до Пилявець. Найбільше потерпіла шляхта, що розсипалася по полі і стала легкою жертвою козацької пімсти.

Нечай їздив від відділу до відділу, шукаючи за Зацвіліховським. Але замість нього привели його козаки пана Розвадовського, що був притомний, хоча сильно кривавив із кількох тяжких ран на голові.

— Хто вацьпан?

— Розвадовський — ротмістр із посполитого рушення.

— Шкода мені, що вашмосць дістався в такі терміни. Я є Нечай. Хто мав команду над відділом? Вашмосць?

— Ні. Пан Зацвіліховський.

— Де він?

— Якщо не впав, то певно перебився з драгунами.

— Ага! Вашмосць, пане Розвадовський, поїдеш до нашого табору, де мій лікар тобою заопікується.

Нечай видав потрібний приказ і тоді знову звернувся до Розвадовського:

— Поставити варту коло вашмосці, чи згодишся на пароль?

— Годжуся на пароль.

Тим часом сотні стягалися одна за однією. Тільки Байбуза переслідував драгунію по болотнистих долинах майже аж до самого польського табору, вирубуючи безпощадно всіх, що не могли втекти. Нечай звелів частинам підступати ближче до Пилявець та післав по гармати і до Зеленського.

— Гармати підуть уліво. Там їх буде можна підтягти ближче до табору. Не жаліти ні пороху, ні куль. Усі близькі хутори, всі стоги сіна спалити. Чим їх більше спалахне, тим краще. Нехай знають, що їхні тили вже зайняті.