Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2

Положення під Оринином було дуже корисне, бо кріпка кам’янець-подільська твердиня захищала його від сходу.

Але пан Потоцький не думав там залишатися; чекав тільки на дозвіл короля, щоб пуститися в глиб України та щоб здавити, здушити і кров'ю погасити отой народній зрив, який він усе ще називав ворохібнею й бунтом.

Сьогоднішній перегляд війська вийшов блискуче. Старий пан на Потоці сам усвідомлював собі, що таким великим військом він іще не командував ніколи. Правда, не дуже то подобалось йому те, що на основі королівського рішення мусів ділитися владою з приділеними йому комісарами в особах князя Вишневецького, пана Конецпольського та воєводи Лянцкоронського, не враховуючи польового гетьмана Калиновського.

Тільки ж полегша була йому в тому, що коронний хорунжий Конецпольський не рвався до команди, воліючи жіночий сміх від брязкоту зброї та що пан Лянцкоронський старався йти йому назустріч та помагати йому в його завданнях. Так, із гетьманом Калиновським, із яким довелося йому прожити два роки під одним дахом у Криму, йшла й дальше та сама давня, безпереривна, постійна колотнеча, але зате з боку князя Вишневецького не було перешкоди. Князь Ярема завжди був хорий, пригноблений, байдужий до всього, повний туподумства, щораз більше теряв охоту до життя, втрачаючи владу в руках і ногах. Його медикус у великій таємниці звірився лікареві Потоцького, що ґаллійська хороба вдарила князеві на голову.

І так уся команда залишилася при коронному гетьманові.

Потоцький кинувся на тапчан, вистелений ведмежими шкурами, і руки заклав під голову. Аби тільки — думав — дістати дозвіл від короля, він рушить в Україну і тоді ті пани у Варшаві побачать, що він є в силі втихомирити вкінці те гніздо бунтів і ворохібень. Перший буде Нечай, бо по дорозі. О! З ним він має порахунки. — Поворухнув руками, бо свербіли долоні його. — Ех, коби дістати того щенюка! Його не тільки, що вихваляють за корсунський погром, але й тепер до чого доходить? Коли якийсь козак провиниться й дістанеться в руки йому, коронному гетьманові, головному начальникові всіх збройних сил корони, то він не сміє його покарати, лиш мусить вимагати справедливости в Нечая! Цього вже ніяк не можна стерпіти. Ще заки прийде до розгрому Хмельницького, він мусить вивести козаків із брацлавського воєвідства разом із їх клятим Нечаєм. Він уже писав про це до Хмельницького, але відповіді ще не отримав. Може того бунтаря в проміжному часі кров залила із злости! Три староства! Барське, що зламаного шеляга інтрати не принесло. Ніженське! Післав там людей, але що з того? Остерське! Так само! За окуп із неволі ще ханові не заплатив та з чого й заплатить, коли онта ребелія не припиниться? Добре, що волоський господар за нього поручився. Було б гарно, коли б так син Петро, кам’янецький староста, одружився, з Лупулівною. Лупул — княжий рід. Та й то споріднений із Радивилами. Багатий! Тільки, щоб той сліпий дурень Калиновський не випередив його. Захотілося йому на старість закохатися в Лупулівній. Старий дурень! — Потоцький із пересердя почервонів і сапнув. — Старий дурень! — повторив. — Нема що... Як тільки скінчиться попис, а дозволу на похід в Україну не буде, Петро мусить бути в Яссах. Лупулівна багатша, ніж Любомирська, за яку Петра сватають. Але Калиновський! Хто б то подумав! Повдовів і вже до женячки. Цап якийсь! Asinus. Міг би дідом її бути. На маєток летить також, бо що його чернігівське воєвідство тепер? Те саме, що його староства! Худа парафія. Прийшлося старому парубочити на старість за дукати. Гей-гей!..

Думки пана Потоцького стали пересуватися поволіше, лінивіше і в короткому часі на ціле шатро розляглося його хропіння. Мухи сідали на вуса, на ніс, на чоло, гетьман повертав голову в різні боки, але хропіння ставало щораз глибше, повніше, досконаліше. Чи то завдяки роєві мух, чи ні, але верзлося панові на Потоці, що обскочили його карлики й стали лоскотати та від них із сміхом боронився він руками й ногами. Нагло карлики десь іщезли і якась величезна, волохата та грізна потвора підступила до нього, витягаючи кігті. Гетьман із жахом стрепенувся, відкрив очі й сів. Піт зливав його чоло і страх був у його очах.

Потоцький повів рукою по чолі та по очах, опритомнів і побачив у шатрі багато панів та офіцерів.

Що сталося, мосць панове? — запитав, прочунявши зовсім.

Забрав голос Конецпольський.

— Повернувся роз'їзд, що його ваша милість вислала на Жванчик.

— І що?

— У Жванчику козаки.

Коронний гетьман знову перевів долонею по обличчі. Нараз ні звідси, ні звідти гнівом розпалився старий пан на Потоці. Кров ударила в лице, віддих став голосний.

— Хто провадив роз’їзд?

— Пан Корицький.

— Давай його сюди!

— Я тут, ваша милосте — з гурту виступив полковник Корицький.

— Кажи васць!

— Ми їхали на Жванчик. Коло Липин ми в’їхали в яр. Ваша милість знає, які то глибокі яри в тій околиці...

Потоцький рухом руки перервав мову Корицькому.

— Знаю, знаю, ну й що?

— Нараз, коли ми всі були в яру, нас обскочили козаки з усіх боків.

— І що?

— Казали спинитися, не дозволили їхати далі. Тільки мене взяв їх сотник до Жванчика.

— І васць поїхав?

— Поїхав, ваша милосте. Казав сотник, що мене везуть до їхнього полковника.

— Бачив васць його?

— Так, ваша милосте.

— Хто він?

Але Корицький умовк. Очі вбив у землю, уста його збіглися в лиховісний клин, брови хмарами нависли над очима.

По хвилині томливої мовчанки, якої ніхто не хотів переривати, привернуло йому назад мову.

— Нечай — відповів коротко, наче шаблею рубонув.

Обличчя й шия Потоцького набрякли кров’ю, віддих став іще коротший і голосніший.

— Нечай? Нечай! Чого він там хоче? На нас іде? Добре! Коби тільки прийшов!

Потім, після короткої передишки, очунявши від першого враження, запитав:

— Чого ж він хоче?

— Казав, що коли ваша милість вибрала Оринин, нехай буде Оринин, але він не радить тепер пускатися у якийнебудь похід, ані змінювати місце. Глузував, що дуже жаліє, бо з вівендою може бути в нас тяжче. Але ваша милість знайде напевно раду на те. Не радив іти на волоську землю ні вашій милості, ні панові старості кам`янецькому, бо туди тепер іде хто інший.

— Хто інший? — спитав Потоцький.

— Не знаю.

Потоцький повів поглядом по згуртованих панах.

— Хто може бути той “хто інший”?

Відізвався Конецпольський.

— Не знаємо. Може ваша милість зволить вислухати, що цей кавалер дальше має сказати і як закінчилася його виправа? Тоді будемо думати, що далі робити.

— Слушно, слушно — хитнув головою Потоцький.

Але в міру того, як Корицький став розповідати, в якому то стані він знайшов своїх людей, хмари осідали на чолі коронного гетьмана.

Накінець не втерпів:

— Чи вашмосць бачив коли, щоб хтось у такому стані привів своїх людей із роз’їзду?

— Ні, ні, ваша милосте.

— Можеш васць відійти. Зголосишся до пана обозного.

— Ваша милосте, я...

— Можеш васць відійти — повторив пан коронний гетьман, навіть не догадуючись, що таку саму відправу дістав пан Корицький і від Нечая. — Васць не тільки, що стратив усі коні, всю зброю, але виставив усе наше військо на посміховище. Як можна було дозволити роздягти себе з усього? Зброю віддати? Коні віддати? Без оборони? Без спротиву? Без бою? Що, васць носиш шаблю для паради?

Коли Корицький, темний, мов та ніч, відійшов, пан Конецпольський із сміхом оповідав пану Маркові Собєському, в якому стані знайшов він людей Корицького:

— То знаєш, ваша милосте, нічого, крім старої, подертої, вошивої свитки! Ні чобіт, ані штанів, ані сорочки. Кажу вашій милості, з одного боку лють брала глядіти на це, з другого зі сміху можна було вмерти. Такого я ще не бачив! А коні! Боже!

Панове, що стояли близько, прийняли оповідання більше з хмарним обличчям. Тільки молодий Конецпольський і яворівський староста давили сміх.