Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2

— Хто ти? — повторив удруге, відчуваючи одночас, що для неї це питання — болюче.

Дівчина сягнула рукою за шию, відхилила край кожушини й узяла в руки золотий дукач, що висів у неї на шиї.

— Настя! — промовила й показала золоту монету.

— Ввесь час я оцей дарунок ношу... Як святий хрестик.

— Настя... Нечай пригадав собі. Ота Настя, що колись від засідки його врятувала!.. Настя!.. Спогади поплили хвилями, мов ті води, коли гаті не стане.

Глянув на неї знову.

Виросла. Не дивниця, що не впізнав. Тільки відки цей вираз застиглого болю на її обличчі, цей жах, прихований в очах? Відки це?

— Ти сама тут? — запитав.

Мовчки заперечила головою.

— Де твої батьки?

— Нема. Ляхи вбили.

— Батька?

— І батька і маму і дві сестри, Я сама.

— А де Шльома?

— Також козаки?

— Ні! Ляхи. Тоді коли й моїх побили.

— Шльомко мав сина, що помагав йому. Що з ним?

— Вбитий разом із батьком.

— Він мав і малі діти. Також пішли?

Настя заперечила й оглянулася. Нечай повів очима вслід за її поглядом і побачив малу дівчинку, може шестилітню, може семилітню, з яскравою хустиною на голові, з-під якої висувались жмути чорного, наче ніч, волосся.

Підійшов до неї.

Вона зняла на нього великі, чорні, до смерти перелякані очі молодої серни, але не пробувала втікати.

Щось заголосило в тій хвилині в душі козака, щось зойкнуло розпачливо, неначе струна, яка раптом увірветься в час гри.

Нечай прикляк коло малого дівчати і поклав руку на її голову.

Почув голос Насті.

— Не бійся, Рухле. Це свій. Це опікун.

Твердому Нечаеві, що бачив усяке горе, що бачив, як кров текла річками, як трупи стосами валялись, сльоза закрутилася в очах. Немов якась невидима рука вхопила його несподівано за горло та почала стискати до болю, до втрати віддиху.

Не сказав нічого. Підвівся на ввесь свій високий ріст. Сягнув рукою за пояс, добув із нього два повні гаманці та подав один Насті.

— Насте! Оце твоє придане, як виходитимеш заміж.

Потім подав другий.

— А це для неї та для інших, якщо є з нею.

І вийшов на подвіря, не кажучи нічого більше, бо чув, що тяжко дуже добути слово.

Не кряч!

У п'ятницю перед запустами ціла сотня Пошивайла перейшла у Красне й розкватирувалася в Швачівці, біля самого ставу.

Місця було мало, бо в Красному і по передмістях було багато сотень і все ще сподівалися нових.

І так у самому Красному стояли частини брацлавської сотні та піхотні відділи краснянської сотні з наказним сотником Гайдуком, бо сотник Шпаченко з більшою частиною сотні стояв у Ворошилівці. Станиславська сотня із сотником Байбузою розмістилася в Кочанівці, за греблею стояла тростянська сотня з сотником Гавратинським, у Росоші квартирували люди з яланецької сотні з понурим сотником Попом Іваном. Сюди заїхала також чечельницька сотня. У Новому Місті стояли сотні: вільшанецька і м’ястківська з сотником Зеленським і тут сподівалися також приходу нових сотень, які стягалися з цілої Брацлавщини.

Козаки товпилися по подвірях, по хатах і повітках.

Криницький ходив насуплений і не хотів відзиватися навіть до Кульчицького.

Мала корчма на Швачівці була також битком набита, так, що й протиснутися там було тяжко.

Бурсаки швидко побачили, що там нема чого їм дуже пхалися, бо годі було щонебудь дістати і ціни були дуже високі. Правда, Нечай казав їм виплатити з полкової каси по п’ятдесят червоних, але ці гроші мали бути на дорогу, що була далека й заповідалася тяжка та небезпечна.

Криницький мовчав, ходячи по людних тепер вуличках і подвірях та думаючи свої думи.

Але Кульчицький, балакучий із природи, непосидющий, спостережливий, незабаром став уголос розмірковувати та нарікати. А що довелося їм обом квартирувати не в хаті, тільки в клуні, де вітер гуляв до схочу, і де годі було навіть вигідно простягтися, бідний Криницький став жертвою його препоганого настрою.

— Чого ти, Петре, ходиш насуплений, мов та сова? Не бачив її від учора і вже фрасунок велій, нещастя велике! Та ж це тільки благодать, що вас розлучили, а то наварив би ти нам пива! Ти вже геть то збаранів там, у Михайлівці. Добре запорожці роблять, що забороняють жіноцтву тягатись з табором. А то сякий-такий пройдисвіт стане завертати очима на чужу невісту і готовий клопіт. Загнали нас тут в одну клуню, неначе оселедців у бочку, сиди тут, мерзни, ще й дивися на також жонолюба, що очима завертає, зідхає і сопить, аки...

— Ти знову до мене причепився? — сердито перебив Криницький.

— А до кого маю причепитися? Ти тільки поглянь, скільки тут народу і скажи мені, чи є між ним хоч один, що зідхав би до неї так, як ти?

— Бо ніхто її так не любить, як я.

— Ось і бачиш. Стільки людей, а серед них ти один-єдиний: asinus vulgaris.

— Тихо будь, Грицю!

— Чи ти бачив іще кого, щоб на неї так очі вилуплював, як ти?

— Замовчи вже раз.

— І що мене найбільше сердить, то те, що вона така косоока, а тут хлопчище голову втратив, якби її ніколи не мав.

— Тихо будь!...

— Може й не мав, бо якби мав, то не втратив би так легко.

— Чи ти вмовкнеш, Грицю?.. Я дуже терпеливий, але коли забагато, терпіння не стане.

Але Кульчицький тільки глянув на нього. Звів із нього очі та говорив далі, йдучи за своїми думками.

— Яка дорожнеча! Корчмина є, так що з цього? Дістанешся туди? Навіть як протиснешся і ребер тобі по дорозі не поломлять, то що там є? За гарнець пива, що його всюди дістанеш за три гроші, там правлять... скільки? Десять?

— Десять — відповів Криницький, радий, що Кульчицький кинув говорити про татарку.

В Білій Церкві ми платили за кварту горілки... скільки? Шість грошів. У Чигирині можна було дістати за п’ять і куди ліпшу. Тут іди і спробуй її дістати?

— Скільки?

— Двадцять грошів. Двадцять! Щоб то ще горілка була, як горілка. Кажу тобі: сивуха така, що аж у носі вертить.

— Гм... А маєш її?

— Що?

— Ту горілку.

— Чи ти здурів? Я давав би двадцять грошів за таку погань? Ось купив я восьмачку вівса для наших коней, бо треба було. Знаєш скільки дав?

— Скільки?

— Вгадай.

— Скільки то є восьмачка?

— Петре, Петре! Ти не знаєш що таке восьмачка?

— А ти хіба знаєш?

— Стільки, що люблинський корець.

— О! За корець вівса я платив у Чигирині десять грошів.

— То переплатив, бо можна було дістати за вісім. Тут скільки, вгадай?

— Не знаю.

— Я дав двадцять і два гроші і то по довгім торзі. Як так далі піде, то наші гроші розпливуться, наче сніг на сонці, наче масло на вогні. З чим ми тоді рушимо в дорогу? Полковник удруге не дасть. І ще готов попросити, щоб ми розрахувалися з тих, що отримали. Ходив я сьогодні яєць купити. Вгадай, скільки заплатив?