Полонені Білої пустелі

Наприкінці третього дня нога Джеймі розболілася так, що йти далі він уже не міг. Засмучені цією вимушеною затримкою, пригнічені фізичною втомою, хлопці мовчки просиділи весь наступний день у тіні, що її відкидала гора Ідтен-сет. А потім, уночі, коли вони спали, погода, яка так довго їм сприяла, обернулася на їхнього ворога. Прокинувшись уранці п'ятого дня, вони побачили свинцеве, похмуре небо; з півночі потягнув, пронизливо завиваючи, холодний вологий вітер. Авасіну довелося довгенько пошукати, перш ніж він назбирав досить сухого моху на вогнище. Спостерігаючи, як його приятель видобуває вогонь, Джеймі зовсім занепав духом.

— Видно, нам уже звідси не вибратися, — засмучено мовив він.

Од цих слів і Авасінові зробилося моторошно. Але зусиллям волі він усе ж таки опанував себе й уперто відповів:

— А я тобі кажу: виберемося! Безліч людей потрапляли в гірше становище, ніж наше, й залишалися живі. І з нами все буде гаразд — якщо тільки з'являться олені!

Він весь час з надією вдивлявся у далечінь. І в цю мить раптом завмер, а відтак зірвався на рівні ноги. Погляд його був прикутий до якоїсь точки на сірому обрії.

І коли він знов заговорив — радше, скрикнув, — у голосі його забриніла нестримна радість.

— І олені таки з'явилися!

Джеймі скинув очима на те місце, куди вказував Авасін. Ген там, на півдні, низка валунів перетинала невисоку довгу відногу — і в хлопців на очах ті «валуни» ледь помітно змінили своє положення. Це були не камені, а олені!

Забувши про свою ушкоджену ногу, Джеймі метнувся до рушниці — і аж зойкнув од гострого болю. Тоді він обернувся до Авасіна й сказав:

— Тобі доведеться полювати на них самому. Як ти гадаєш — зможеш підстрелити хоч одного?

— Зараз побачиш, — усміхнувся у відповідь Авасін.

Він почепив на пояс ножа, підняв рушницю і, нечутно ступаючи, рушив схилом униз — у південному напрямку.

До оленів було зо дві милі — вони паслися, повільно пересуваючись на схід. Стадо було невелике — не більше кільканадцяти голів. Карібу поводилися дуже сторожко, раз у раз то один, то другий олень закидав голову й підозріливо видивлявся на всі боки.

Джеймі спостерігав, як Авасін легкою ходою, перестрибуючи з купини на купину, перебіг через довге болото, а потім завернув на схід попід невисокою відногою, що ховала його від оленів, його маневр був ясний: Авасін хотів випередити стадо, що повільно пересувалося, й зустріти його з підвітряного боку. На цій відкритій місцевості він не мав можливості підкрастися до оленів. Натомість йому треба було знайти яке-небудь сховище, засісти в ньому й чекати наближення карібу.

Випередивши стадо на цілу милю, Авасін зник, і його приятелеві тепер залишалося тільки стежити за повільним поступом тварин і сподіватися, що Авасін зробив точний розрахунок. Нараз стадо змінило напрямок свого руху і побрело на південь. Почуття гіркого розчарування охопило Джеймі, бо він розумів, що Авасін тепер не може перейти до іншого місця: олені б доконче помітили його. Але за кілька хвилин, рухаючись, здавалося б, так само безцільно, карібу знов завернули на схід. Хвилини тяглися, як ніколи, повільно, й напруження ставало нестерпним. Аж ось до Джеймі долинув слабкий, приглушений звук пострілу.

Малесенькі фігурки оленів кинулися врозсип, немов мурахи з розворушеного мурашника. Відстань до них була надто велика, і Джеймі не помітив, чи один з них упав, але він знав, як влучно стріляє Авасін, і був певен, що той не схибив. Не звертаючи уваги на біль у нозі, він гарячково заходився збирати мох і підкидати його у вогнище.

Індіянин повернувся вкрай стомлений, але щасливий. На плечі він ніс задню четвертину туші молодого оленя, а в своєму заплічному мішку — язик, нирки й м'якуш.

Джеймі зразу ж схопив ножа й почав накраювати м'ясо великими шматками. Викладені на плоских каменях навколо вогнища, вони незабаром напоїли повітря апетитним запахом. Авасін тим часом вправно порізав на тоненькі скибочки оленячий язик і кинув їх смажитися на сковороду. Вони обпливли жиром і весело зашкварчали. Тоді він додав до них нирки. Наостанку Авасін зрізав з кісток м'ясо, а кістки повстромляв у вогнище, і мозок, витікаючи з них, зашипів і затріскотів, збільшуючи полум'я.

— Все вийшло дуже просто, Джеймі, — сказав він. — Я підпустив їх так близько, що перший олень мало не наступив на мене… Але річ не в тім. Вся тундра по той бік відноги аж кишить оленями, їх там сотні. Видно, їхній перехід почався кілька днів тому.

Почувши це, Джеймі покинув перевертати шматки м'яса.

— А знаєш, для нас це, либонь, не дуже радісна новина, — повільно мовив він. — Якщо олені наблизилися до табору Деніказі два чи три дні тому, то зараз він уже, можливо, готовий повертати на південь. Нам треба буде наддати ходи, щоб вчасно дістатися до річки й не розминутися з ним.

Це тверезе зауваження повернуло Авасіна до дійсності. Та все ж ніщо не могло зіпсувати насолоди від смачного м'ясного обіду після кількаденної рибної дієти. Засинаючи, Авасін пробурмотів до Джеймі:

— Завтра ми добудемося до річки й застанемо там Деніказі.

Джеймі, ситий і вдоволений, кивнув на знак згоди. Хлопці міцно спали тієї ночі, хоч Джеймі кілька разів бачив один і той самий кошмарний сон — ніби Деніказі в своєму каное веслує на південь, залишаючи їх на березі річки…

Новий день розпочався добре — небо проясніло. Хлопці похапцем склали залишки м'яса в свої торбини й вирушили в дорогу.

Зійшовши на гребінь південної відноги гори, вони побачили вдалині блакитні тіні гірського пасма, що починалося, очевидно, вже по той бік річки, до якої вони прямували. А під ними, на широких просторах тундри, пересувались, немов гнані легеньким ранковим вітерцем, маленькі стада карібу. Це не була та масова навала, про яку вони так багато чули, але олені, хоч їх було й небагато, тішили серце, зменшуючи почуття самотності, що його навівав Барренленд.

Надвечір, однак, погода зіпсувалася, знявся вітер, уперіщив дощ, і за щільною завісою його сховалася навіть гора Ідтен-сет. Хлопцям довелося стати на спочинок раніше ніж звичайно, і до того ж без вогнища, бо сухого палива ніде було взяти. Безсилі в своєму нетерпінні, так і просиділи вони кілька довгих годин, притулившись один до одного, аби менше мерзнути, аж доки зайшла ніч. І сон не приніс їм забуття: раз у раз вони прокидались і схоплювалися на ноги, щоб трохи походити й зігрітися. Незабаром по тому, як розвиднілося, коли туман усе ще оповивав густою пеленою довколишній світ, Авасін відчув, що терпець йому урвався.

— Ходім, Джеймі, — сказав він. — Треба знайти нарешті ту річку.

Поснідавши холодними шматочками смаженого м'яса, вони рушили далі, обережно ступаючи кам'янистим грунтом. Через деякий час Авасін раптом зупинився — так несподівано, що Джеймі аж наштовхнувся на нього.

— Ану, прислухайся! — сказав індіянин. — Чуєш?

Джеймі напружив слух. Крізь сіру вату туману до нього долинув слабкий звук — наче якесь бурмотіння. Він не зразу збагнув, що той звук означає, а коли збагнув, то закричав: